Іван Космина — радник міського голови Чорткова з питань безбар’єрності та головний герой документального фільму Суспільного “Без перешкод”. У цьому інтерв’ю він розповів свою роботу, життя та плани.
— Три місяці ти працюєш на посаді радника міського голови Чорткова з питань безбар’єрності. Розкажи, як ти ухвалив рішення розпочати цю роботу?
— Це сталося випадково. Мені написав міський голова. Він послав за мною спеціально обладнаний автомобіль з підіймачем, щоб ми проінспектували місто на безбар’єрність. Наявність такого автомобіля багато про що говорить.
Коли ми ходили з мером по місту, я показував місця на які слід звернути увагу. Він запитував в чому причина. Я сказав, що кут нахилу не вірний. Вже біля міської ради, коли ми повернулися, він каже: “Іване, я хочу запропонувати вам роботу”. Сказати, що я був здивований, це нічого не сказав.
— А чому ти був здивований?
— Людям з такою важкою формою інвалідності, як в мене, практично ніколи не пропонують роботи. Тим паче він знав про мене, він моніторив мене. Багато чиновників, людей, журналістів знають мій не надто м’який характер і знають, як я відношуся до багатьох моментів з питань безбар’єрності.
Іван Космина з матір’ю. Суспільне Тернопіль
Я не погодився відразу, тому не все від мене залежить. Я цілодобово залежу від сторонньої допомоги. Я повинен був узгодити з мамою, чи вона захоче переїхати зі мною в Чортків. Так, я хотів цього, але багато залежало від мами. Якби мама не погодилась, я б залишився в селі. Але мама погодилася, вона мене завжди в цьому підтримує. От і так я опинився в Черткові.
Мені було дуже приємно те, коли мене Володимир Петрович представив перед всіма працівниками міської ради, було прийняття. От це дуже важливо і я це дуже рідко бачу в очах людей. Я часто чую слова отак, класно, ви гарні ідеї пропонуєте, але я не бачив раніше прийняття. В Чорткові це інакше. Тут зовсім інша команда і дуже важливо, що готові допомагати один одному, готові сприяти допомозі. У Чорткові поламали мої шаблони та стереотипи.
— Звичайно, три місяці – це трохи невеликий період часу, але можливо в тебе вже є якісь здобутки в роботі. Над чимось встиг попрацювати?
— Так, ми вже попрацювали над багатьма моментами. Ми моніторимо місто, це найважливіше. Ми працюємо з головним архітектором, начальниками відділів. Наприклад, якщо ми моніторили громадський транспорт на доступність, там був начальник комунального відділу, заступник міського голови з комунальних питань. Ми перевірили міський і приватний громадський транспорт.
Тільки міський транспорт виявився доступним. Раніше міська рада закупила автобуси з відкидними пандусами. Також ми перевіряли зупинки. Над деякими ще треба працювати.
Це все ми описуємо для того, щоб люди могли безперешкодно їздити не тільки соціальним таксі, але й громадським транспортом. Наші водії всі пройшли інструктаж.
Космина. Чортківська міська рада
— Те, що ти описуєш під час моніторингу потім йде в роботу
— Ми робимо світлини, описуємо і надсилаємо листами, директори чи власники цих установ мають усунути ці перепони. Наприклад, якщо взяти лікарню в Чорткові, то я на кріслі колісному заїхав в поліклініку, а вона з’єднана з лікарнею. Я проїхав всі шість поверхів без перешкод. Там є моменти, над якими зараз ми працюємо. Ми виділили кошти з бюджету, за що я вдячний депутатам, за те, що одноголосно прийняли бюджет на 25-й рік.
От зараз звернули увагу на стоматології, де будуть безплатно лікуватися ветерани, які втратили кінцівки та пересуваються з допомогою крісел корисних.
— Які найбільші виклики траплялися тобі на цій роботі?
— Був один такий момент. Ми приїхали до костелу. Я попросив свою колегу, щоб вона покликала настоятеля храму. Я залишився сам біля дверей. Назустріч йдуть молоді люди, відтягують кошти з сумочки й мені зразу пропонують. Оце найнеприємніше.
На сторінці міської ради ми публікуємо інформацію про те, як правильно звертатися до людей з інвалідністю. Ми повинні докладати зусиль для того, щоби люди з інвалідністю могли себе реалізувати. От зараз я хочу розвивати спорт Петанк у Чортків для того, щоб об’єднувати людей з інвалідністю.
“Я дуже люблю Чортків і хочу, щоб інші міста брали з нього приклад”.
У мене тут багато друзів. От і ми плануємо знову мотоподорожі, ми плануємо більше розвивати цей напрямок і плануємо катати дітей з інвалідністю, дорослих з інвалідністю, щоб вони відчули оцей смак свободи, тому що його можна відчути тільки на мотоциклі.
Байкери. Суспільне Тернопіль
Я їздив на байку до своєї травми, але коли я вже пересувався за допомогою крісла колісного, то це були зовсім інші відчуття. Як ти заново народився. Навіть, коли минулого року я був в Тернополі на фестивалі “Файно без рамок” ми катали дітей і дорослих з інвалідністю. Їх переповнювали емоції.
— Поговорімо про фільм “Без перешкод”. Це біографічний фільм, який про тебе зняло Суспільне. Після виходу цього фільму твоє життя якось змінилось?
— Я не можу сказати, що там я став якоюсь такою зіркою, чи що. В мене цього немає. Мені доводилось дуже багато працювати. Я з маленького села, з якого дуже важко вибратися, Там немає спеціального транспорту. Я докладав максимум зусиль, щоб десь мене побачили, щоб про мене почули. Цей фільм більше не для мене, як для інших людей, які тільки отримали свою інвалідність.
“Інвалідність — це не кінець життя”
Можна жити, їздити на мотоциклі, займатися якоюсь улюбленою справою. От для мене це було найважливіше. Я був максимально щирим в цьому фільмі. Я багато спілкувалися з людьми, які мають інвалідність і їм цей фільм прийшов до душі. Мені 15 років тому бракувало такого фільму.
В 2010 я мав дуже мало інформації про людей з інвалідністю, як вони себе реалізовують, особливо в Україні. Мені показували Ніка Вуйчича, але ми маємо розуміти, українські реалії відрізняються від можливостей Ніка Вуйчича.
— Ти також є автором книжок. Як ти працював над цим книжками?
— На добу я працював по 16 годин. І вийшло так за два тижні.
— Твоя відеокнижка, вона є на Ютубі. Ти вирішив, що такий формат буде доступнішим для широкого кола аудиторії?
— Ні, я просто не маю грошей, щоб друкувати третю книжку. Текст був. Я навіть хотів попросити свого товариша, який працює на радіо і в театрі, щоб він озвучив цю книжку. От в нього такий дикторський голос класний, а в мене дефекти мови, я заїкаюся в деяких словах. І коли я почав це обговорювати зі своїми товаришами, байкерами, вони кажуть: “В жодному разі, Ваня, він класно може прочитати, але це твоя книжка. Ти це все проживав, ти це все пропускав через себе. Ми тебе дуже просимо, читай ти”.
Інтерв’ю з Іваном Косминою. Суспільне Тернопіль
— Як ти гадаєш, що може зробити суспільство для кращої інтеграції людей з інвалідністю?
— Треба, щоб було розуміння важливості адаптації осіб з інвалідністю в суспільстві. Ми вже стільки пандусів наставили, а толку з них немає. Вони зазвичай всі з порушенням ДБН. Якщо українці будуть розуміти важливість самого прийняття осіб з інвалідністю, що люди з інвалідністю такі ж самі люди, як і всі інші, що в них право на життя, на самореалізацію, на те, що вони такі самі члени суспільства, як і всі інші, то тоді буде результат.
У нас в Україні 10% від населення мають інвалідність. Це досить велика цифра. Це 3 мільйони осіб з інвалідністю. Дуже багато людей з інвалідністю зачинені у своїх чотирьох стінах. Вони не виходять на вулицю, тому що немає прийняття. Тому, що дуже мало зроблено ще для того, щоби люди могли себе реалізувати.
Щоб людина могла себе реалізувати, вона має мати роботу, вона має здобути освіту. От тепер цьому вже більше надається уваги. Але воно ще має бути закладено в головах і серцях людей. Коли це буде, тоді буде результат.
Леся Продоус