Сьогодні у 28 київських інтернатах перебувають майже 5 тис дітей. Після закінчення навчального закладу ці діти повинні будуть жити самостійно. Як сьогодні людина з особливими потребами може стати повноцінною частиною суспільства? Що має для цього змінитися в інфраструктурі міста та у свідомості українців? Чи готова столиця до впровадження інклюзивної освіти, і чи тільки вона може стати альтернативною інтернатному вихованню? Про це ПРАВДА поговорили з директором департаменту соціальної політики Київської міської державної адміністрації Юрієм Крикуновим.
Юрію Володимировичу, скільки саме дітей знаходиться в інтернатах міста Києва?
Всього в Києві десь орієнтовно всього 4700 діток з тими чи іншими вадами здоров’я або з тією чи іншою інвалідністю. Вони навчаються у 28 дитячих будинках інтернатах. Два з цих інтернатів знаходяться в системі соціальної політики. Тобто це дитячі будинки-інтернати для дітей з вадами розвитку. Один для хлопчиків, інший для дівчаток. Два будинки інтернати в нас належать до системи охорони здоров’я, інші 24 заклади – це будинки-інтернати, які знаходяться в системі освіти і науки. Фактично там і навчання для них проходить.
Після того, як діти проходять це навчання. Наскільки вони готові до дорослого життя, і скільки з них вступають до вищих навчальних закладів?
Тут все залежить від того, який саме ступінь інвалідності або яка сама хвороба спіткала дитину, яка в неї нозологія. Якщо там не дуже складна нозологія, тобто навіть дитячій церебральний параліч, але він не глибокий, то вступ в тому числі до вищих навчальних закладів в нас не гірший ніж в середньому у здорових дітей. Але, якщо ми беремо, скажімо, ті будинки-інтернати, які в системі соціальної політики, де дітки з вадами розвитку, то там, звісно, про вищі навчальні заклади мови не йде.
Що стосується готовності діток до самостійного життя або соціальної адаптації цих людей, то як на мене, з одного боку, робиться все ж таки все, що може робитися. Але робиться в спадку від тих підходів, які дісталися нам від Радянського Союзу. З моєї точки зору, систему інтернатних закладів України в цілому і міста Києва, в тому числі, треба реформувати. Треба переглянути підходи до того, чим саме мають займатися будинки-інтернати, які реабілітаційні центри, можливо курси, можливо школи життя, треба було б відкривати на їх базі з тим, щоб активніше залучати такі форми виховання, як сімейні форми виховання.
Уповноважений зі справ дитини при Президенті говорив про те, що в України є курс на зменшення кількість дітей, які навчаються в інтернатах, які живуть в інтернатах, і максимально повернути їх в родини. У місті Києві є зараз така тенденція?
Насправді курс взятий. Більш того, ми знаємо, що готується указ Президента в цьому сенсі. Вже були попередні укази, далі мають бути укази, які малюють дорожню карту розвитку цього питання, але там не все так просто. На сьогоднішній момент, в Україні разом зі Світовим банком, Міністерством соціальної політики працює проект щодо реформування системи соціальної політики, соціального захисту в Україні. В тому числі, підпроектом цього проекту є такий напрям, як деінституалізація дитячих навчальних закладів інтернатного типу. Цей проект йде в якості пілотів, має пройти через 5 регіонів України. Я не знаю, як там буде в інших чотирьох, у Києві він вже розпочався. Саме цей проект має дати відповідь на питання, що необхідно зробити владі Києва в першу чергу. В ідеалі дитячі будинки-інтернати мають бути закритими, але для Києва це не актуально. В середньому у кожній області десь однакова кількість будинків інтернатів – біля 30. При цьому в пересічній області 10-20 цих будинків-інтернатів для дітей з інвалідністю, всі інші -для дітей без батьків. В Києві ситуація зовсім інша. У нас тільки 2 заклади для дітей у кого нема батьків, всі інші – для діток з інвалідністю. Тобто проблему безбатьківщини Київ вирішив ще давно в 2000-х роках, коли були впроваджені дитячі будинки сімейного типу, сімейні форми виховання. Тому в Києві шлях реформування будинків інтернатів – це не шлях закриття, а саме шлях реформування. Тобто, якщо ми закриваємо будинок інтернат для діток з вадами зору, то ми маємо розуміти, що на цьому місці виникне. Наприклад, школа життя для людей з вадами зору, де ми людей з інвалідністю по зору будемо вчитися адаптуватися до життя в суспільстві. Людей потрібно соціально адаптувати.
В Києві в середньому на утримання однієї дитини з інвалідністю держава витрачає від 8 до 20 тисяч гривень щомісяця. Сюди входять зарплата вихователів, нянь, цілодобове харчування, амортизація приміщень, комунальні платежі тощо. При цьому, якщо родина залишила собі дитину з інвалідністю і сама про неї піклується, їй сплачується державна субсидія в обсязі біля 1350 грн. В чому логіка? Давайте сплачувати 5 -8-10 тисяч. І тоді, я впевнений, кількість дітей, які потрапляють в будинки-інтернати різко зменшиться. То у нас фактично і кількість інтернатів зменшиться до тієї, яка вкрай необхідна, бо в будь-якій країні світу, для діток з інвалідністю все ж існують інтернатні заклади.
Ви сказали потрібно збільшити фінансування, тоді і батькам буде легше, але цю дитину потрібно і навчати…
Звичайно, тут дуже багато форм. Зараз є тренд скажімо, що ми маємо створювати інклюзивні класи, інклюзивна освіта. Я за. Хоча у нас, з одного боку, недостатньо готове суспільство, щоб приймати таких діток і з цим потрібно працювати. З іншого боку, у нас не завжди готові батьки дітей з інвалідністю віддавати дитину в загальні класи, бо вже в своєму житті, можливо, стикалася з агресією дитячою або дорослою. У нас дуже складний спадок Радянського Союзу. Суспільство не готове, у нас хворе суспільство, у нас, насправді, не люди з інвалідністю є інвалідами. Якщо не готові – треба вчитися, підвищувати свій моральний і духовний потенціал для того, щоб спокійно, коректно без поблажливості або зверхності спілкуватися з людиною з інвалідністю. Треба навчитись дивитися на неї, як на рівного.
Але повертаючись до питання, куди йти дитині, то тут має бути декілька форм. Звичайно має бути відпрацьовані і поставлена на більш потужні рейки система домашньої освіти. Якщо дитина не може з тої чи іншої причини відвідувати чи інклюзивний клас, чи загальну школу, чи інтернатний заклад, треба щоб до неї додому приходили вчителі. На сьогоднішній момент, говорячи щиру правду, ми не знаємо скільки дітей не відвідує школу, не маємо такої статистики.
Чому так, чому не маєте?
А звідки її взяти? Ми не знаємо, скільки родин в Києві проживає без реєстрації. З цим треба працювати. Звичайно, одним з трендів – і це правильний тренд – є інклюзія. Для того щоб сказати, що в нас є інклюзивний клас, треба створити умови. Давайте візьмемо людину з вадами опорно рухового апарату, треба щоб обов’язково вона мала можливість будь-куди заїхати. В кожному районі існують школи, де запроваджені класи з інклюзивною освітою. Сказати на скільки це комфортно, наскільки дієвий захід, я поки що не можу з упевненістю. Це все ще на рівні експерименту відбувається, на рівні пілоту. Відгуки, які я чую, є різними. Хтось в захваті що це є, хтось висловлює розчарування в цьому процесі. За будь-яких обставин, ми можемо сказати наступне: те що є, його замало. Має бути більше. За останній рік кількість таких класів збільшилась удвічі, але треба ще більше. Треба щоб цих класів було багато, треба, мабуть, щоб на базі кожної школи або як це буває в цивілізованих країнах, в радіусі 5 км має бути інклюзивний клас, де є реабілітаційний підрозділ тощо. Для того щоб все це відбулося необхідна концепція. Не можна так точково вирішити питання. Точково Київська влада зараз вирішує найбільш гості , найбільш болючі питання. Десь у кінці квітня ми маємо отримати регіональний план, який буде мати на меті впровадження всіх заходів щодо інклюзії, інтернатних закладів, щодо моментів які покращать умови існування діток з інвалідністю і людей з інвалідністю в Києві.
Велике навантаження у цих умовах навіть, як що ми говоримо про інклюзивну освіту, лягає на вчителів. Яка ситуація з київськими педагогами? Чи готові вони працювати в таких нових умовах? Де можуть виникнути найбільші проблеми для них?
Це не обов’язок вчителі і педагоги, це і працівники соціальної педіатрії, і працівники соціальної психології, і соціальної педагогіки, і медичні працівники, які працюють для наших дітей. І тут справді питання є, але для Києва воно не є надболючим і невирішуваним. От скажімо, відкрито недавно центр реабілітації на Олени Теліги 37. Коли ми почали шукати викладачів в тому числі, педагогів, соціальних працівників, ми легко і швидко знайшли відгук. Ми мали щастя проводити відбір за професійними ознаками. Якщо буде побудована нормальна, адекватна, цивілізована система мотивації людей, які мають працювати з цієї категорією то в Києві все буде добре.
Люди, які так само залучені в цю тему – батьки. Батьки дітей, які мають певні вади, але ж це і батьки здорових дітей з якими мають комунікувати ці особливі дітки. І, певно, має бути особлива робота психологічна з батьками. Ця робота зараз в Києві відбувається?
От ми зараз з вами про це говоримо – це вже робота. Найбільшим фахівцем в цій діяльності є професор Мартинюк – очільник Центру ранньої реабілітації з інвалідністю. Його теза полягає в наступному: 95% успіху у роботі з дитиною по реабілітації – це робота з батьками. З відкриттям нового центру в Києві, з підходами до інклюзивної освіти, з тим, що ми взагалі працюємо над тим, щоб в Києві запрацювала така собі ноосфера, яка буде займатися питаннями реабілітації діток з інвалідністю. Туди будуть включені і громадські, і приватні структури під єдиним гаслом, що дітям потрібно допомогти, батькам треба допомогти. Батьки мають бачити, що є такий варіант. Якщо народилося дитинка з церебральним паралічем, так вона не буде грати в футбол, але абсолютно зможе вступити до інституту, стати видатним математиком, шахістом, музикантом. Але з першого дня потрібно працювати щоденно. Держава може тільки допомогти, замість батьків вона не вирішить це питання, але працювати є над чим. Ми маємо відверто сказати батькам, які є тягарі, проблеми , які ризики, але малювати в кінці вихід. Знаєте, ми можемо казати про це чи ні, але діти з вадами розвитку є. Ними, як правило, опікуються батьки. Для кожного з них з таких батьків, найбільший біль – що буде з дитиною, коли я нажаль заплющу очі? Хто буде далі опікуватись? І от ми маємо зробити все, щоб дитина стала спроможною. Щоб вона була соціально адаптованою, щоб, коли виросте, могла проживати в своїй квартирі самостійно, щоб вона могла піти в магазин. З іншого боку, ми маємо підготувати суспільство, що, коли йде така людина в магазин, їй треба сприяти, а не сміялися або забирати гроші, з якими вона йде. Проблема України в тому, що ми забули про Бога, в якійсь частині. Проблема України в тому, що в нас тяжкий спадок. Проблема України в тому, що кращу частину країни багато років нищили. Проблема України в тому, що ми були досить довго відірвані від європейських цінностей, ментально, все ж ми європейці. Між Києвом і Берліном або Римом страшенна відстань. Не тому що в кілометрам, а тому що там все зроблено, щоб будь-яка людина відчувала себе повноправною особою, щоб в неї не було питань з переміщення містом. У нас же з цим купа проблем. Рівень цивілізованості суспільства вимірюється тим, як це суспільство ставиться до людей літнього віку, до людей зі спеціальними потребами, людей з інвалідністю.
Треба робити щось для цих людей, дітей. Повірте мені, це не так тяжко, не так дорого, головне зробити перший крок. Як тільки ми зробимо перший крок і побачимо якісь, хай невеличкі, але наслідки цього кроку, що комусь стало жити легше, другий крок буде робити значно легше.