За словами Марини Хонди, столичні реабілітаційні центри — одні з найкращих в Україні. Фото: Борис Корпусенко
У Києві сьогодні проживає понад 165 тисяч людей з інвалідністю — і ця цифра постійно змінюється під впливом війни. Зростає кількість дітей, які потребують підтримки, збільшується кількість людей, що отримали інвалідність внаслідок бойових дій, а разом із цим — і запит на реабілітацію, соціальні послуги та безбар’єрність. Місто змушене реагувати швидко, створювати нові моделі допомоги, яких раніше просто не існувало, пише «Вечірній Київ».
За останні роки Київ створив денні центри, кризові кімнати, реабілітаційні хаби та мобільні бригади, розширив програми підтримки ветеранів і родин, які виховують дітей з інвалідністю. Окремий напрямок — протидія домашньому насильству: від гарячих ліній до системи кризового реагування, яка працює не тільки для жінок, а й для дітей, чоловіків і людей старшого віку. Частина цих рішень стала взірцем для інших міст.
Про те, як саме київська система соціальної підтримки змінюється під час війни, які програми працюють найефективніше і які рішення місто впроваджує першочергово, для спільного проєкту «Київ фм» та «Вечірнього Києва» розповіла заступниця голови Київської міської державної адміністрації Марина Хонда.
НАСТУПНОГО РОКУ КИЇВ ВІДКРИЄ ОДРАЗУ КІЛЬКА ЦЕНТРІВ З РЕАБІЛІТАЦІЇ ТА ІНТЕГРАЦІЇ ЛЮДЕЙ З ІНВАЛІДНІСТЮ
— 3 грудня світ відзначав Міжнародний день людей з інвалідністю. Тож почнімо з цього й одразу про цифри: скільки людей з інвалідністю зареєстровано в Києві зараз і як війна вплинула на цю статистику?
На сьогодні в Києві зареєстровані 165 тисяч людей з інвалідністю. Близько 80% з них — це люди з інвалідністю третьої групи, тобто зазвичай ті, хто може працювати й мати стабільний дохід.
Помітно зросла кількість дітей з інвалідністю: до повномасштабного вторгнення їх було близько 12 тисяч, зараз — 16 тисяч.
Війна взагалі суттєво вплинула на статистику: більше людей отримують інвалідність через поранення, травми, ампутації — і це стосується не лише дорослих, а й дітей. Але я не дуже люблю спиратися саме на цифри, бо вони відносні. Процедура встановлення інвалідності триває довго, інколи — понад рік. Тому реальну картину ми побачимо лише після завершення війни.
— Як ми знаємо вислів «люди з обмеженими можливостями» тягнеться ще з радянських часів. Сьогодні ж маємо говорити про побудову середовища, де всі мають рівні можливості?
Так, і це принципова зміна. Людина з інвалідністю має такі самі потреби й такі самі права, як будь-хто. Проблема зазвичай не в ній, а в тому, що суспільство часто починає ставитися з якоюсь «особливою» увагою, яка іноді навіть принижує. Має бути створена система, у якій людина відчуває себе комфортно й рівноправно з іншими.
Якщо говорити про дітей, то дуже важливо не втратити час. Коли дитині з інвалідністю з перших років дають підтримку, допомагають розвиватися, це мінімізує прояви інвалідності в дорослому віці. І це наша мета.
Якщо ж ми говоримо про дорослого, який отримав інвалідність через війну, — перед ним зовсім нова реальність. Для його підтримки запускається ціла система фахівців, які навчають, супроводжують, допомагають адаптуватися.
Тож День людей з інвалідністю не про жаль і співчуття. Це про те, як створити умови, у яких кожна людина може реалізувати свої можливості.
— Який сьогодні найчастіший запит у людей з інвалідністю або у родин, які виховують дітей з інвалідністю? Які послуги чи види підтримки найбільше потрібні?
Тут є кілька різних категорій, і кожна має свій запит. Якщо говорити про родини, які виховують дітей з інвалідністю, то найпершою потребою є повна, зрозуміла система інтеграції дитини. Ми почали створювати таку систему ще до повномасштабного вторгнення і попри війну продовжуємо це робити. Наприклад, у Подільському районі вже працює реабілітаційний центр на проспекті Європейського Союзу, 4, де ми запустили трудову реабілітацію для дітей та дорослих з інвалідністю.
Маємо плани на наступний рік. Зокрема очікуємо на відкриття оновленого Центру комплексної реабілітації для осіб з інвалідністю Шевченківського району, що на вулиці Зоологічній, 3. Також має відкрити свої двері і заклад у Святошинському районі. Мова йде про Центр комплексної реабілітації дітей та молоді з інвалідністю на вулиці Якуба Коласа, 8-А, нині там тривають будівельні роботи.
Планам у Солом’янському районі зашкодило повномасштабне вторгнення. Були змушені відкласти цей проєкт, але цього року вже зроблено проєктно-кошторисну документацію по об’єкту. З 2026 будуть розпочаті роботи. Сподіваюсь, що у Деснянському районі так само повернуться до роботи.
Додатково ми працюємо над Центром трудового навчання та реабілітації для людей з інвалідністю з психологічними порушеннями на Миропільській, 8.
Але якщо говорити чесно, то найчастіше батьки ставлять одне й те саме запитання: що буде далі? Що станеться, коли дитині виповниться 18? А що буде, коли батьки постаріють або їх не стане? Це питання в Україні роками ніхто системно не вирішував.
Усі реабілітаційні центри, які ми створюємо зараз, фактично охоплюють людей до 35 років. Це, по суті, трудова реабілітація і соціалізація — навчити людину робити базові речі, жити самостійно настільки, наскільки це можливо.
У Святошинському районі тривають роботи з реконструкції будівлі на вул. Якуба Коласа, 8-А, де створюють Центр комплексної реабілітації дітей та молоді з інвалідністю. Серпень, 2025 р. Фото: Борис Корпусенко
ЦЕНТР ДЕННОГО ДОГЛЯДУ ДЛЯ ЛЮДЕЙ З ІНВАЛІДНІСТЮ ЗАПРАЦЮЄ ВЖЕ НАСТУПНОГО РОКУ
— Відкриття нових реабілітаційних закладів — це важливо. Але чи є кому у них працювати, зважаючи на загальний дефіцит фахівців у всіх галузях?
Я завжди повторюю: реабілітаційні центри — це не про стіни й не про ліжка, це про людей. Щоб такий заклад запрацював, потрібно прорахувати все: кожен поверх, кабінети, вікові групи дітей, їхні потреби, функціонал. Це не медичний заклад, не школа і не садок — це окрема модель, і вона має свої стандарти.
І найбільший виклик — саме фахівці. Можна збудувати чудовий центр, але якщо немає людей, які будуть там працювати, він просто не запуститься. А дефіцит таких спеціалістів у нас справді великий.
Ми активно шукаємо партнерів. Я дуже вдячна німецьким колегам, зокрема громадській організації «Спілка Самаритяни України». Ми довго обговорювали наші потреби, і завдяки цій співпраці відкрили Центр денного догляду для людей старшого віку. Але ми пішли далі: вже почали проєкт денного догляду для людей з інвалідністю — його плануємо завершити наступного року. Це будуть адаптивні квартири, адаптивні приміщення, де молоді люди, які виходять із закладів і не мають достатніх навичок самообслуговування, зможуть навчатися й поступово адаптовуватися до життя.
Потреба величезна, а послуги такого типу в нас ще практично немає. Сподіваюся, ми її запровадимо найближчим часом.
— А чи є сьогодні в Києві місце, де батьки дітей з інвалідністю могли б залишити дитину на кілька годин — щоб вирішити свої справи чи просто перепочити?
Ми справді планували запуск такої послуги «перепочинку». Зараз повертаємося до цього в межах реформування Київського міського територіального центру як центру надання соціальних послуг. Але насправді — що більше ми розбудовуємо систему реабілітації й адаптації дітей, то легше стає батькам.
Цього року ми, наприклад, запустили послугу супроводу дитини з інвалідністю у навчальному процесі — місто закуповує її в спеціалізованих організацій.
Працює також послуга «допомога вдома», яку надають партнери з «Самаритян». Ми впроваджуємо такі сервіси поступово. Але треба розуміти: це складні, ресурсні послуги. У соцсфері найпростіше — це виплати, якщо є кошти. Найскладніше — системні зміни, бо це живий процес, це робота з людьми, їхніми потребами, які завжди дуже різні.
МІСТО КОМПЕНСУВАТИМЕ ПЕРЕОБЛАДНАННЯ КВАРТИР ВЕТЕРАНАМ, ЯКІ ОТРИМАЛИ ІНВАЛІДНІСТЬ
— Якщо говорити про дорослих людей з інвалідністю: чи зосереджує місто зараз найбільше уваги на тих, хто отримав інвалідність внаслідок бойових дій?
Так, це категорія, потреби якої сьогодні найкраще чути. Людина жила повноцінним життям, пішла захищати країну і повернулася з інвалідністю — тому й суспільство, і місто мають підлаштовуватися під нові потреби.
Найперше — це безбар’єрність. Людина повинна мати можливість комфортно жити у власній квартирі та елементарно з неї вийти. Якщо ветеран користується кріслом колісним, а житло не адаптоване — це проблема і для нього, і для родини. Тому ми вже завершуємо всі юридичні процедури, щоб запустити програму переоблаштування квартир: розширення прорізів, зміна планування та інші необхідні роботи. Місто компенсуватиме ці зміни.
Далі — вихід із будинку: пандуси, ліфти, підйомники. Районні адміністрації вже закладають на це кошти на наступний рік. Ми ставимо перед ними задачу облаштовувати вхідні групи там, де дійсно живуть люди з інвалідністю, а не «де простіше». Тим більше, уряд змінив постанову, і ці роботи тепер можна фінансувати не в третю чергу, а в другу — процес пришвидшився.
І наступний етап — пересування містом. Це і транспорт, і маршрути, які Київський міський голова Віталій Кличко вже затвердив для районів. На останньому засіданні комітету з безбар’єрності ми поставили завдання переглянути й розширити ці маршрути. Тому питання безбар’єрності зараз одне з ключових для людей з інвалідністю.
Під час відкриття Центру комплексної реабілітації для дітей та осіб з інвалідністю. Фото: Микола Тимченко
КЛЮЧОВЕ У ПИТАННІ БЕЗБАР’ЄРНОСТІ — КОНТРОЛЬ І РОЗУМІННЯ ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ
— В продовженні теми безбар’єрності. У місті робиться багато, але очевидно, що для відчутних змін потрібен системний підхід і розуміння на всіх рівнях. А цього, на жаль, бракує, чи не так?
Знаєте, я добре пам’ятаю 2019 рік, коли ця тема майже нікого не цікавила. Зараз 2025-й, і повномасштабне вторгнення суттєво змінило фокус — питання безбар’єрності вийшло на перший план.
У нас є КП «Інститут Генерального плану м. Києва», і зараз ми його переформатовуємо, щоб саме там була координація всіх рішень щодо публічного простору. Це напрямок архітектури — визначати стандарти: яку тактильну плитку ми кладемо і чому; якими мають бути вхідні групи; які мають бути єдині підходи до доступності. Це компетенція архітекторів.
Щодо інших департаментів, зараз на рівні Кабінету Міністрів є пропозиція створити окремі підрозділи з питань безбар’єрності. Але тут важливо розуміти: не достатньо просто створити структуру, треба чітко визначити її повноваження. Якщо це буде лише аналіз і передача інформації у Міністерство — це одне. Якщо буде інструмент контролю — зовсім інше.
Контроль — ключове слово. Під час воєнного стану інспекції та державний нагляд фактично були зупинені. Так, зараз частково повертається контроль за дотриманням ДБН, але поки немає повноцінного механізму — немає і гарантії результату. У нас є Рада з безбар’єрності, яку очолює Київський міський голова Віталій Кличко, я координую цей напрям у місті, Леся Петрівська (Уповноважена Київського міського голови з прав людей з інвалідністю) керує комітетом доступності.
Утім ми можемо створювати скільки завгодно рад і координаційних органів, але ми не можемо виписати штраф чи вплинути на підрядника, який встановив пандус «як-небудь». Це може зробити лише замовник робіт. І от головне завдання — щоб саме замовники розуміли відповідальність і вимоги. Без цього система не запрацює.
КИЇВСЬКІ РЕАБІЛІТАЦІЙНІ ЦЕНТРИ — ОДНІ З НАЙКРАЩИХ В УКРАЇНІ
— Свого часу Київ став першим містом, яке запустило послугу «Соціальне таксі» — здається, ще у 2017 році. Чи працює вона зараз?
Ми справді закуповували цю послугу, але в минулому році надавач відмовився її продовжувати. Тому зараз міський територіальний центр поступово перебирає цю функцію на себе — вже почав забезпечувати перевезення дітей, і ми плануємо розширювати цю роботу.
У нас є діти, які навчаються в закладах освіти, є діти, що проходять реабілітацію. В обладнаних реабілітаційних центрах є власні авто, і транспорт входить у пакет реабілітаційної послуги. Інша історія — довезення до шкіл. Формально це мав би бути напрям освіти, але історично цим займається соціальна сфера, тому ми зараз шукаємо рішення.
Розглядаємо закупівлю додаткових авто, бо частина дітей не користується кріслами колісними. Плюс територіальні центри перевозять і гемодіалізних хворих. Ми вже пів року намагаємось передати частину цих пацієнтів Інституту нефрології, щоб звільнити ресурс і зосередитися на дітях, людях з інвалідністю та ветеранах.
Послуга є, вона дуже затребувана, і ми поступово відновлюємо її повноцінний обсяг — але вже на базі міських комунальних установ, а не зовнішніх підрядників.
— Підсумовуючи тему можна впевнено сказати, що у Києві діють програми підтримки людей з інвалідністю, які охоплюють і фінансову допомогу, і реабілітацію, і розвиток інклюзивного середовища. Які з міських ініціатив Ви б виділили як ті, якими місто справді може пишатися й які можуть стати прикладом для інших?
Нині місто компенсує те, що зараз не може покрити держава: від реабілітації до протезування очей та слуху. Більше того, Київ ще до повномасштабного вторгнення почав компенсувати вартість авто для 1 та 2 групи інвалідності, і особливо для ветеранів, яким це критично потрібно для мобільності та роботи.
Окрема важлива ініціатива — компенсація на зубопротезування. Це одна з найболючіших проблем для людей, які повернулися з фронту. Держава взяла на себе частину витрат, а ми підхопили підготовчий етап і складні випадки.
Ми намагаємося підсилювати саме ті напрямки, де у держави немає ресурсів. І, чесно кажучи, це помітно: до нас часто звертаються люди з інших регіонів, які хочуть отримати ці послуги в Києві, бо там, де тривають бойові дії або є окупація, таких можливостей просто немає.
В обладнаних реабілітаційних центрах є власні авто. Фото: Любов Голуб’ятникова
СИСТЕМА ПРОТИДІЇ ДОМАШНЬОМУ НАСИЛЬСТВУ У КИЄВІ — ЦЕ ДЕННІ ЦЕНТРИ, КРИЗОВІ КІМНАТИ, МОБІЛЬНІ БРИГАДИ Й ПРЕВЕНЦІЯ
— Нині в Україні триває акція «16 днів проти насильства». Що із того, що Київ впровадив у сфері протидії домашньому насильству, виявилося найбільш дієвим?
Можу впевнено сказати: Київ сьогодні має найкращу в Україні систему протидії домашньому насильству. Ми починали фактично з нуля — і навіть повномасштабне вторгнення не зупинило її розвиток. У нас працюють три денні центри, кризові кімнати, притулки, а також мобільні й виїзні бригади. Це цілісна система, яка дає людині можливість отримати допомогу на різних етапах.
Поліція нещодавно звернула увагу, що кількість викликів щодо насильства зменшилася. І один з ключових факторів — наша превентивна робота. Людям більше не потрібно доводити ситуацію до крайньої точки, коли їх буквально викидають з дому чи коли вже є серйозні побиття. Вони можуть прийти в денний центр самі, без поліції, отримати консультацію, поселитися у кризову кімнату, забрати дітей і бути в безпеці.
Допомога, до речі, стосується не лише жінок. Це і діти, і чоловіки, і люди старшого віку. Дуже поширені випадки, коли дорослі діти зловживають алкоголем, а батьки бояться писати заяви. Але «це сімейне, не будемо втручатися» — хибна логіка. Іноді втручатися потрібно негайно.
Якщо в родині є неповнолітні, будь-які факти фізичного чи сексуального насильства одразу включають систему захисту дитини. Дитина — не «свідок», вона постраждала. Тому працюють служби у справах дітей, психологи. Ми створили «зелені кімнати» та модель «Барнахус», щоб опитувати дитину для суду так, аби не травмувати її повторно.
Все це — про те, що в Києві вже працює реальна, багаторівнева система допомоги, а не окремі точки, як було колись.
— Давайте нагадаємо, куди може і мусить звернутися людина, яка стала жертвою домашнього насильства?
Звернутися можна до Центру протидії домашньому насильству — там працює багатоканальна гаряча лінія. ((044) 272 15 00 – з мобільного, 15 00 — зі стаціонарного)
Також окрема гаряча лінія працює у «Київ Мілітарі Хабі». Там можна поспілкуватися з психологом або викликати мобільну бригаду, якщо у ситуації задіяний ветеран. Обидва центри співпрацюють між собою, тому людину не «перекидають», а спрямовують туди, де допомога буде найефективнішою.
І я завжди раджу: телефонуйте, навіть якщо вам здається, що це «не зовсім насильство». Це може бути постійний психологічний тиск — коли забирають банківську картку, контролюють телефон, місцезнаходження, обмежують у свободі. Це теж впливає на психіку і може мати серйозні наслідки. Психологи гарячої лінії підкажуть, чи йдеться про насильство, і що робити далі.
— У серпні 2024 року, вже під час повномасштабної війни, місто ухвалило нову цільову програму «Запобігання та протидія домашньому насильству та/або насильству за ознакою статі на 2025–2027 роки». Наскільки вона відрізняється від попередньої, з урахуванням особливостей воєнного часу?
— У новій програмі ми зробили акцент на превенції. Наші денні центри почали працювати постійно з родинами, з жінками — не лише реагувати на випадки насильства, а попереджати їх. Це важлива частина розуміння в суспільстві: профілактика — це щоденна робота психологів і фахівців.
Якщо перша програма була спрямована на створення самої системи — гарячих ліній, кризових кімнат, центрів, структури взаємодії — то нова вже про інше. Вона про те, щоб працювати на випередження. Превенція стала ключовим напрямком, тому що під час війни навантаження на родини, емоційна напруга і стрес лише зросли.
Ірина Главацька для «Вечірній Київ»