“Людина волі” — як знімався фільм про паралімпійський рух України: “Утро Дома” із творцями картини (ВІДЕО)

“Людина волі” — як знімався фільм про паралімпійський рух України: “Утро Дома” із творцями картини (ВІДЕО). валентин дігтяренко, валерій сушкевич, наталія гарач, паралімпійський рух, фильм

“Людина волі” — як знімався фільм про паралімпійський рух України: “Утро Дома” із творцями картини. валентин дігтяренко, валерій сушкевич, наталія гарач, паралімпійський рух, фильмВалентин Дігтяренко та Наталія Гарач. Фото: kanaldom.tv

Перший документальний фільм про паралімпійський рух “Людина волі” зняв український продакшн Screen Media за підтримки Держкіно та Національного паралімпійського комітету, повідомляє телеканал “Дом“.

Як виникла ідея зняти фільм, чиї історії можна буде побачити в кінокартині та як загалом розвивається український паралімпійський рух — розповіли керівниця пресслужби Паралімпійського комітету Наталія Гарач, режисер фільму Валентин Дігтяренко та президент Паралімпійського комітету України Валерій Сушкевич в ефірі програми “Утро Дома“.

Ведучі — Анастасія Касілова та Костянтин Октябрський.

— У кого виникла ідея створення фільму?

Валентин Дігтяренко: Ідея створення такого фільму народилася вже багато років тому. Продюсер цього фільму — Павло Казанцев — разом із Валерієм Сушкевичем розмовляли. Я приєднався трохи згодом, але майже всі зйомки, які були до цього фільму, бо там є архівні зйомки — вони зроблені, зокрема, і мною. Тому ідея існувала як мінімум кілька років.

Це було дуже важливо. Хотілося зробити не просто фільм, де були б українські спікери, українські герої, які розповідають про те, які ми класні, а вийти за межі України. Запитати людей з-за кордону, що вони знають про паралімпійський спорт, про Україну. Тому що Україна справді дуже крута у цій сфері. Нам вдалося записати всіх трьох президентів міжнародних паралімпійських комітетів.

Крім того, просто вдумайтеся, що ці люди — президенти міжнародних паралімпійських комітетів — знають Україну; знають, що тут відбувається; знають, як тут розвивається спорт серед решти країн світу. Тобто якщо запитати у них, як розвивається паралімпійський спорт у Франції, вони можуть сказати вам мізер. А про Україну вони точно знають.

— Чому так?

Валентин Дігтяренко: Це свідчить про те, які ми класні у світі.

— Ідея фільму, як ми зрозуміли, належить вам, Валерію. Чому ви вирішили, що потрібен такий фільм?

Валерій Сушкевич: Ідея була про те, що варто показати, що сьогодні є національний паралімпійський рух України. Але я якось не усвідомлював, що команда Казанцева разом із Валентином розпочали цей фільм. Іноді вони просилися на наші заходи, знімали зі мною інтерв’ю, знімали інтерв’ю з моїми колегами. Але якогось усвідомлення, що відбувається системна робота щодо фільму, у мене не було. Але коли мене раптово, на Генеральній асамблеї Міжнародного паралімпійського комітету, президент почав запитувати: “А що там із фільмом в Україні? Ми на нього чекаємо і хочемо побачити”, я зрозумів, що вже за кордоном знають, що у нас знімається фільм про національний паралімпійський рух в Україні.

— Що змінилося у розвитку паралімпійського спорту в Україні за часів СРСР і зараз?

Валерій Сушкевич: Якщо брати статистику, в Атланті ми були 44-ми у світовому рейтингу на Паралімпіаді. Нині ми займаємо 3-5 місця. Тобто ми у лідерах. Це перше, якщо говорити про статистику.

Якщо говорити, що змінилося, то всі побачили, що ми створили українську систему фізичної культури людей з інвалідністю, яка сьогодні вже визнана однією з найкращих систем у світі, однією з найефективніших систем. Якщо раніше ми приїжджали в Атланту, на чемпіонати світу, Європи, у ті роки ми возили з собою касету з гімном, бо намагалися весь час гімн Росії увімкнути. А потім уже не треба було нічого привозити. У нинішньому варіанті на чемпіонатах світу та Європи кажуть: “О, приїхала Україна”.

— Хто ще із відомих спортсменів показаний у фільмі? Чиї історії можна побачити?

Наталія Гарач: Через історію Валерія Михайловича, через його особисту історію показано історію всього паралімпійського руху, становлення паралімпійського руху в Україні. Звичайно, що Валерій Михайлович був не єдиним, хто причетний до розвитку. Він був тим великим енерджайзером, який умів долучити тих людей, які допомагатимуть йому розвивати цю ідею.

Там є історія не лише паралімпійців, не лише різних особистостей, але й наскрізні історії, не повні історії про людей, а лише їхні враження, їхні думки, їхні спогади. Там є і генеральний секретар Паралімпійського комітету Олена Зайцева, її слова про те, як усе починалося. Є слова Олени Акоп’ян. Це одна з наших телеведучих, яка пересувається в інвалідному візку. І вона розповідає про те, як вони починали, як вони їздили у цих автобусах, як вони пересувались.

Щоби добиратися на якісь змагання, на міжнародні турніри, Валерій Михайлович орендував автобуси, де вони відпочивали під час дороги на спеціальних матрацах. Що купальник був один на трьох. Ось Олена пропливла, вона його віджала та передала іншій спортсменці. Ось такі моменти дуже яскраві.

— У фільмі використовуються архівні матеріали. Складно було дістати їх? З якими труднощами ви зіткнулися під час створення фільму?

Валентин Дігтяренко: Було дуже складно, тому що будь-який документальний фільм, ретроспектива — ти одразу йдеш до архіву і починаєш шукати, що є в архівах. Забиралися в державні архіви, ще радянського періоду, і просто дійшли висновку, що люди з інвалідністю, які мають уражений опорно-руховий апарат, тобто на милицях, на візку пересуваються, — вони майже не потрапляли в камеру, в кадр. Тобто хроніки цих людей майже немає. Тільки наприкінці 1980-х можна було знайти ці кадри. Тому ми використали фото, зокрема архівні фото, які надали нам наші герої.

Одна з найцікавіших історій, епізодів фільму — на мою думку, це наша участь на першій Паралімпіаді в Атланті. Саме про неї згадував Валерій Михайлович. Мені здається, це, в принципі, дуже класний епізод, бо це сталося вперше. У нашій країні дуже мало яскравих історій, якихось позитивних прикладів, знаєте, мотивуючих, класних. Ми мало розповідаємо про себе, але якщо розповідаємо, то це щось таке внутрішньоукраїнське, наше місцеве. А це була подія міжнародного масштабу. Ми приїхали туди, і ми вперше виступили. Про це розповідають наші герої, зокрема й іноземні.

Це дуже класно, бо якщо ми говоримо про архівні кадри, до нас дійшов один фільм, який зняв наш український оператор Сергій Педашенко. Він працював у місті Дніпрі та його Валерій Михайлович запросив на перші Паралімпійські ігри. Тобто тоді вже було усвідомлення того, що вперше ми виїхали.

Уявіть собі — 1996 рік. У нас ухвалюється Конституція. В нас інфляція. Ми знайшли кадри тогочасного Києва. Люди ходять у хутряних шапках, вони не думають ні про який закордон, ні про яку Паралімпіаду. Вони взагалі не знають, що це таке.

Наталія Гарач: Вони навіть не знають, хто такі люди з інвалідністю.

Валентин Дігтяренко: Так. А тут їде команда за кордон. Ще й куди? У Штати, в Атланту. Цей фільм, що зняв Сергій Педашенко, ми деконструювали. Тобто його було знято, зроблено за канонами 1990-х. Ми його розібрали на частини, на кадри і склали, так би мовити, сучасною мовою, щоб глядачеві це було цікаво дивитися, ми це показали.

Там просто читається в очах наших спортсменів, що мало того, що вони приїхали змагатись; мало того, що вони виграли медалі, вони ще й у шоці, бо вони люди вперше виїхали з України, з Радянського Союзу. Це для них був шок. А подвійний шок, бо це люди з інвалідністю, де вони в Україні, у Радянському Союзі просто не могли вийти з дому, як правило. Бо якщо вони, наприклад, мешкали у п’ятиповерховому будинку, там навіть ліфта не було. А туди вони приїхали — автобуси з пандусами, інфраструктура. Тобто це дуже класна історія.

Мені здається, один із найяскравіших моментів фільму — просто побачити очі цих людей, що світяться. Там 40 хвилин цього архівного фільму, який ми розбирали, і там люди просто постійно посміхаються, у них начебто свято.

Валерій Сушкевич: Я сказав би, що цей фільм саме про Україну, про її становлення і про те, що є люди, яких держава не помічала і певним чином не помічає сьогодні. Які сили, волю, своє життя, свої досягнення та перемоги вклали в те, щоб ця країна відбулася. Для мене цей момент у фільмі найважливіший. Говорячи про національну паралімпійську збірну, про українських паралімпійців, я знаю, що це найвизначніші патріоти України. Усі генерації — починаючи з Атланти і закінчуючи Токіо.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.

*