«Мене мало хвилює відсутність ноги».– Паралімпійський чемпіон Андрій Демчук

Інвалідність не вирок! Йому ампутували ногу та попри важку втрату він став чемпіоном Європи. А незабаром новий виклик долі – травма, при якій лікарі радили пригальмувати зі спортом, проте він не здався і переміг на Паралімпійських іграх

30-річний Андрій Демчук не супергерой, а людина, тому йому бувало нестерпно боляче, напевно, моторошно і точно непросто, але він зумів «стати на ноги», хай і в переносному значенні цього слова.

Львівський атлет-паралімпієць, Заслужений майстер спорту України завоював чимало нагород у фехтуванні на візках – «золото» Паралімпійських ігор 2016 року у Ріо, безліч медалей чемпіонатів світу, Європи, Кубків світу. А нещодавно знову виборов титул чемпіона Європи в особистій першості у фехтуванні на шаблях, до того ж здобув дві «бронзи» у командних поєдинках шаблістів і шпажистів. Окрім шаблі та шпаги майстерно володіє рапірою.

Вражають не лише його спортивні здобутки. Після перемоги у Ріо Андрій у прямому ефірі не побоявся показати сліз та на весь світ заявив, що присвячує свою медаль загиблим воїнам АТО, серед яких і двоє його друзів. Займається спортсмен волонтерською діяльністю та благодійністю. А ще викладає в університеті. І студенти чомусь його пари не прогулюють… Може, він носить із собою шаблю і в цьому секрет? Звичайно, останнє то жарт, я вже знайомлю вас із нашим героєм, щоб ви про все дізналися самі.

Андрію, маємо розпочати, на жаль, з найболючішого: як потрапили у паралімпійський спорт?

– Я народився з проблемною стопою, яка була більша за другу. Ходив у спеціально виготовленому взутті, а щоби пограти у футбол чи баскетбол одягав кросівки на два розміри більші. Я дуже любив і люблю футбол, а баскетболом узагалі займався професійно – у спортивній школі. Зізнаюся, що вимушений був дещо прибріхувати тренерам, коли були ускладнення, я це приховував. Однак з часом ставало лише гірше: почалися негаразди з серцем, оскільки неправильно відбувався кровотік в організмі. Тому у 19 років праву ногу довелося ампутувати – інших варіантів не було.

Але спорт покидати не збирався. Я чув, що є баскетбол на візках, тож почав шукати його у Львові. Дізнався, що у нашому місті функціонує відділення Інваспорту, яке займається фізкультурно-спортивною реабілітацією інвалідів та розвитком спорту вищих досягнень. Але, на жаль, баскетболу там не було. Мав обрати між настільним тенісом, стрільбою з лука та фехтуванням. Я подумав, що цікавішим для мене в силу мого характеру буде фехтування, хоча на той момент мало що знав про нього. Тато виховав мене так, що я любив спорт, слідкував за різними подіями, але про фехтування мав дуже віддалене уявлення. Пригадував, що фехтувальники у білих костюмах прив’язані бігають по доріжці (сміється). Вже потім дізнався, що вони не прив’язані, а мають під’єднані до костюма кабелі для фіксації уколів. Отож, вирішив спершу подивитися, що ж таке насправді фехтування. На перше тренування прийшов 4 червня 2007 року, коли мені було неповних двадцять років. І знаєте, як буває: прийшов, побачив і лишився.

Колись ви сказали таке: «стверджують, щоб день вдався, потрібно вставати з ліжка з правої ноги. Але я щоранку в гарному настрої, хоч і піднімаюся завжди з лівої». Це слова мужньої людини. То спорт допоміг не занепасти духом після ампутації ноги?

– Якщо чесно, тільки в інтерв’ю я й відповідаю на подібні запитання. Особливо ніколи не задумувався над цим. Адже у мене вже тоді була дівчина – моя тепер дружина, батьки, які мене дуже любили, і я хотів жити, мріяв вступити в університет. Я стільки намучився з тією ногою, що, якби дивно це не звучало, після операції мені навіть стало легше. Звичайно, з протезом багато проблем, хочеться кращого, закордонного, дорожчого. Але я дякую і за те, що маю – принаймні, можу жити та пересуватися. І, може, скажу дещо грубо, але мене мало хвилює відсутність ноги, вважаю, що живу повноцінним життям. Вірю в Бога і знаю, що у кожної людини є своя стезя. Я дякую Богові, що у мене була саме така біда: хоча мої перші двадцять років життя не назвеш найкращими, але нога – не найбільша втрата, яка може спіткати людину. Зрозуміло, я хотів би дві ноги, але значить так мало статися. Можливо, завдяки цьому я отримав якісь нові шанси у житті. А ще пройшовши все це, сподіваюся, зумів щось підказати чи допомогти комусь, хто опинився у схожій ситуації.

Людей з інвалідністю, як відомо, має підтримувати держава? Чи насправді так є?

– Тоді, коли мені ампутували ногу, було трохи важче. Відсутність інформації що і як, обмаль фірм, які виготовляли протези і компоненти до них, а ті протезні заводи, що існували, якщо чесно, робили допотопне. Через це я трохи хвилювався, але виходу не було. Мені б все одно світила ампутація, якщо не тоді, то через півроку-рік, бо я вже практично не міг ходити. Сьогодні ж протезування зробило якісний крок уперед. Щоправда, на жаль, через те, що велика кількість воїнів повертається з зони АТО без кінцівок.

Певним чином держава забезпечує протезування. Звичайно, є свої нюанси. Якби я мав можливість, то краще купив би сам те, що хочу. Раз на чотири-п’ять років можу зробити собі протез завдяки державній підтримці. Але в ідеалі міняти протез потрібно щороку. Тому шукаю фірми, які виготовляють компоненти, щоб принаймні підлатати свій протез. Взагалі бажано мати два-три протези, бо якщо наявний виходить з ладу, доводиться ходити на милицях чи сідати у візок. Однак, повторюся, те що було колись і є зараз, то небо і земля. Тож добре і так.

Статус паралімпійського чемпіона дав Вам якісь привілеї?

– По-перше, я, як член збірної, отримую заробітну плату. Звичайно, хотілося б більше, але що є, то є. Крім того, переможцям та призерам Паралімпійських ігор належать разові призові від держави. За перемогу у Ріо мені виплатили 38 тисяч доларів. Також після Ріо мер Львова Андрій Садовий пообіцяв квартиру. Правда, за ті кошти, які виділило місто, не було змоги придбати якісне житло, тому я вирішив докласти ще приблизно половину і купив трішки більше помешкання. Тепер збираю на ремонт (усміхається). Але у спорті я зовсім не задля грошей. До ампутації я мріяв стати відомим футболістом, просто-таки марив футболом. Але не через бажання бути забезпеченим чи впізнаваним. Я завжди хотів одягнути форму збірної і представляти Україну. Герб, гімн, прапор України для мене дуже важливі речі, тому можливість захищати честь нашої держави на міжнародній арені – це найбільша гордість у моєму розумінні. Свого часу я отримував запрошення фехтувати за Францію, обіцяли квартиру, навчання, проживання. Я не погодився, бо я українець і маю виступати під прапором своєї держави!

Отож, коли вперше приміряли форму збірної України?

– Зрозуміло, що так легко до збірної не потрапити, спочатку треба їздити на чемпіонати України та хорошими виступами заявляти про себе. Мені, напевно, пощастило побити всі рекорди, бо вже через півроку від початку занять фехтуванням опинився у списку кандидатів до збірної. А через рік поїхав на перші міжнародні змагання як член збірної. Медалей не здобув, але добре зарекомендував себе. Ви знаєте, часто у фехтуванні вирішує не техніка чи тактика, а характер. У мене була якась спраглість до перемог. Тренери не раз мені казали, що хтозна-яким дивом, я показував тоді більше, ніж вмів насправді. Оця наполегливість, спортивна наглість, бажання довести, що щось можу, мені й допомогли. І вже 2009 року, через два роки після того, як вперше взяв шпагу у руки, я став чемпіоном Європи в особистих змаганнях. Україна вже, здається, років десять культивувала цей паралімпійський вид спорту, але до мене не було жодної людини, яка б виграла чемпіонат Європи у моєму класі. Це був нонсенс, але для мене то стало лише першою сходинкою.

У 2012 році Ви виступили на Паралімпійських іграх. Чим запам’ятався дебют на змаганнях такого рівня?

– Я дійшов до чвертьфіналу у фехтуванні на шпазі та до 1/8 фіналу у рапірі. Однак сподівався виступити ліпше. На певному етапі змагань я болюче програв. Та, напевно, все, що стається – на краще. Я зробив правильні висновки і на наступних Паралімпійських іграх у 2016 році в Ріо переміг. Хоча Іграм передували певні проблеми та травми…

Тобто? Ви ще й були травмовані перед Паралімпійськими іграми?

– Приблизно за вісім місяців до Ігор у мене загострився давній біль у правому лікті. Пробував лікувати, але безрезультатно. Різні лікарі, різні думки… Буквально перед олімпіадою не міг навіть ложки втримати – біль у лікті був шалений. Врешті виявили, що у мене епікондиліт ліктя – дегенеративно-запальний процес у місці прикріплення м’язів до кісток передпліччя. На додачу епікондиліт був хронічним та у стадії загострення. Дякувати Богу, я зустрів реабілітолога, який порадив, як можу себе реанімувати. За два місяці я підлікував лікоть. Мабуть, оця проблема певним чином допомогла мені. Я вже не сподівався добре виступити на Паралімпійських іграх, адже кілька місяців тренувався не правою, а лівою рукою. А за таких обставин годі й було розраховувати на будь-яку медаль взагалі. Можливо, ця психологічна розслабленість допомогла мені здобути «золото».

Бог любить трійцю. Ви вже пройшли Лондон і Ріо, чи плануєте боротися за путівку на літні Паралімпійські ігри 2020 року? Адже Ваша нещодавня перемога на чемпіонаті Європи засвідчила, що Ви у відмінній формі

– Планую. Раз на рік у нас проводиться чемпіонат Європи чи світу та кілька етапів Кубка світу. На цих змаганнях здобуваємо рейтингові очки. Відбір на Паралімпійські ігри у Токіо триватиме упродовж двох років – перепустки отримає перша дванадцятка світового рейтингу. Зазначу, що паралімпійські види спорту є різні: в одних багато суперників, в інших ні. В декотрих видах спорту дуже мала конкуренція – 10-12 спортсменів на весь світ, з них вісімка гарантовано потрапить на Паралімпійські ігри. А фехтування є одним з найбільш наповнених видів спорту, і я горджуся, що займаюся саме ним. Наприклад, за 12 квот на Паралімпійські ігри в Ріо боролися 169 шаблістів світу, ще більше претендентів, думаю, буде на путівки в Токіо. На даний момент я другий у світовому рейтингу. А очолює рейтинг якраз той угорець, якого я переміг у фіналі чемпіонату Європи-2018 та у фіналі Паралімпійських ігор у Ріо. Проте на інших змаганнях він виступив краще, тому й випередив мене у рейтингу.

Зворушливо те, що перемогу на чемпіонаті Європи-2018 ви присвятили своїй дитині, написавши на сторінці у мережі Facebook таке: «Юстино Андріївно, це для тебе, донечко. Ти дочекалася ЗОЛОТА. Першого місця я не здобував два роки, ще від Paralympic Games 2016 Rio»

– Юстинка народилася у січні, їй зараз вісім з половиною місяців. Я рідко присвячую комусь свої перемоги. Але у той момент мені захотілося так написати. Бо це перша золота медаль від моменту її народження. Донечка – це найбільше досягнення мого життя, і жодні медалі не витримають порівняння. Я вдячній своїй дружині, з якою знаємося ще зі школи.

Андрію, читала, що на одному з турнірів Ви пожертвували свої призові хворій дитині. Відомі й інші випадки вашої благодійної та волонтерської діяльності, однак чомусь не любите говорити про це. Не замислювались, що власним прикладом могли б спонукати інших до добрих справ?

– Вважаю, що тут краще мовчати. Добрі справи треба робити тихенько. Думаю, що кожен із нас творить добро, навіть не задумуючись. І це так і треба робити – від душі. Кожен допомагає у міру своїх можливостей: хтось через дорогу бабусю переведе, хтось допоможе голодній дитині…. Я ж намагаюся використати свої знайомства та зустрічі з впливовими людьми, щоби спонукати їх допомогти, до прикладу, якійсь спортивній школі тощо.

(Від автора – підтримує Андрій і поранених військових. Буває у госпіталі, спілкується з атовцями. Щоправда, знов-таки не хоче афішувати цього. Але впевнена, на його прикладі українські захисники, які залишились без кінцівок, усвідомлять, що далі можна і треба жити.)

Наталія Васьо

Усі фото – Андрія Демчука

Львівська газета