На мене поглядали з презирством, коли “поправляв” ногу: ментор Superhumans Денис Кривенко про реабілітацію в Україні та життя за межами бульбашки

Фото: Денис Кривенко/Superhumans

Денис Кривенко – ветеран з потрійною ампутацією. Після протезування у центрі Superhumans чоловік став тут ментором для інших, щоб передавати свій досвід та показати – якщо зміг він, зможуть і вони, пише Еспресо.Захід

Денисе, ти отримав поранення на Бахмутському напрямку, втратив 3 кінцівки. Розкажи про свій досвід реабілітації, де ти її проходив та як можеш цей досвід оцінити

У мене все почалося ще з Вінниці. Я був одним із важких випадків, тому трохи воно важко далося, хірурги не знали як зі мною працювати, але ризикнули і все дуже якісно зробили. За якийсь час я перейшов у реабілітацію, почав займатися над укріпленням м’язів. Ми з реабілітологом підбирали такі вправи, щоб і мені було краще і він зрозумів що робити, оскільки не працював раніше з такими важкими випадками.

Я протезувався в Німеччині три тижні, також почав реабілітацію. Там підхід дуже відрізняється від наших. В Україні краща реабілітація, ніж за кордоном, оскільки в нас є індивідуальний підхід під пацієнта. У них як пише протокол, так і роблять. Але варто розуміти, що в них ампутації пов’язані з аваріями й так далі.

В Україні люди мають бойовий досвід і коли щось йде не так в реабілітації, пацієнт зривається психологічно. Закордоном не так часто залучають психологів, як у нас.

Наприклад, в Superhumans реабілітолог переспрямовує людину до психолога, бо пацієнта щось тригерить, він впадає у стан, який вже пережив.

Або ж підключають наш підрозділ “рівний-рівному”. Тоді я, як ментор, постійно перебуваю в залі, де займаються пацієнти й таким чином ми шукаємо підхід під пацієнта, щоб зрозуміти що його турбує.

Часто буває, що про такі речі людина не хоче говорити з психологом, а ми як посередники між психологами та реабілітологами полегшуємо ситуацію. Вже надалі людині робота з фахівцем може даватися легше.

Тобто відповідно до принципу “рівний-рівному” людині простіше психологічно, коли їй допомагає реабілітуватися той, хто прожив схожий досвід. Той, хто теж має ампутацію, користується протезами

Так, коли ти бачиш когось, хто зміг, то думаєш “значить, я теж зможу”. Коли я перебуваю з хлопцями та дівчатами в залі, які займаються, то не можу всидіти на одному місці. Я до кожного підійду, з кожним привітаюся.

Багато хто розповідає свою історію, через що він пройшов. Вчора був випадок, у мене запитали – як тобі бути у соціумі. Наприклад, спітнів лайнер. Потрібна лавочка, треба сісти, зняти лайнер. Раніше я спілкувався з хлопцями, вони розповіли, що їм соромно бути десь серед людей, коли треба “перевдягнути ногу”.

Я кажу “дивися, якщо тобі соромно, ти можеш натерти куксу (частина кінцівки, що залишається після ампутації, – ред.), чи травмуватися, коли нога спаде і ти впадеш”.

Фото: центр Superhumans/Еспресо.Захід

У мене було багато випадків, коли я приїжджав додому в Кропивницький, а в мене ліва нога коротша, ніж права і таким чином вона більше пітніє. Так вийшло, що я був на вулиці, не знайшов вільного місця в тіні, де хотів, та сів на місці, де мене всі бачили.

Люди на мене поглядали із презирством, нібито “як він міг сісти та в білизні сидіти”. До мене підійшли та запитали що відбувається, я й пояснив ситуацію, що не хочу травмуватися.

Людей з ампутаціями буде багато і це норма, ми маємо сприймати це спокійно. Думаю, що і людина з протезом має передавати цей досвід цивільним.

Фото: Денис Кривенко

Ти вже згадав, що перебуваючи у центрі Superhumans, спілкуєшся з людьми в залі, ділишся досвідом, підтримуєш. Але, як ментор, чи допомагаєш пацієнтам реабілітуватися фізично?

Я користувач протезів верхніх та нижніх кінцівок, пройшов етап від механіки до електроніки. Коли я бачу, що у людини щось не виходить, то підходжу і раджу як буде краще. Якщо не виходить – пропоную придумати інші методи роботи.

Реабілітологи часто мене підключають до роботи, бо при певних ампутаціях нижніх кінцівок для комфорту в побуті є спеціальні короткі протези. Деякі пацієнти відмовляються від них.

Я пояснюю їм – ти відходиш весь день на колінних вузлах, захочеш щось вдома зробити, а коліно у тебе “склалось” чи спина болить. Коли ти переходиш на ці короткі протези, це комфортніше, ти більш мобільний, не так втомлюєшся.

Здебільшого первинне протезування це механіка. Коли людина вже хоче чогось кращого, наприклад міопротез руки з-за кордону чи електронне коліно, тобі треба починати все спочатку і тренуватися. Я підключаюся в цей процес, щоб розповісти, які м’язи треба прокачувати, чи показую як працюють протези ніг, як їх можна використовувати в різних локаціях.

Фото: Еспресо.Захід

Пацієнти Superhumans – тільки військові, чи також і цивільні, люди, які отримали травми не пов’язані з війною?

У нас немає цивільних після ДТП чи цукрового діабету. Тобто це таки люди, пов’язані з бойовими діями. Є пацієнти з Охматдиту, які отримали поранення, коли прилетіло по лікарні, є мешканці східних регіонів України: Харкова, Донеччини і тд.

Чи усі пацієнти можуть потім стати менторами в центрі?

Це відбувається за власним бажанням. Я планував повертатися до війська як спеціальний інструктор з тактичної медицини після того, як запротезуюся. Але мені запропонувати стати фахівцем первинного контакту в центрі. Тоді я ще був у роздумах.

Я ще не працював тут, але моїм першим пацієнтом стала людина з госпіталю, де я лежав раніше у Вінниці. У хлопчини була ампутація лівої руки та лівої ноги. Я тільки приїхав з Німеччини та хотів поспілкуватися з цим пацієнтом. Ми дуже добре поговорили.

Згодом я знову повернувся на Львівщину, мене ще раз спитали, чи не хочу я працювати і я погодився.

Фото: Денис Кривенко

Центр є доступним, безбар’єрним, тут ідеальний кут нахилу підіймачів, зручні коридори, кімнати, вбиральні. Але що відбувається за межами центру. Наскільки важко пацієнтам з протезами чи на кріслі колісному адаптуватися до навколишнього середовища. Наприклад, банально поїхати у Львів?

Superhumans справді є своєрідною бульбашкою. Ми час від часу організовуємо події й витягуємо людей за межі центру. Їдемо у місця максимально недоступні. Той самий Львів, де бруківка, високі пороги, поручні й так далі.

Людина повинна зрозуміти, що коли повернеться додому, в неї можуть бути ще гірші умови, але вже буде розуміння як із цим працювати й, сподіваюсь, надалі її рішення будуть передані у міську чи сільську раду, щоб покращити ситуацію.

Ірина Запотічна