Коли війна змінила життя кожної української родини, на плечі батьків і педагогів лягла нечувана відповідальність. Особливої цінності набули місця, де дитина може не лише перебувати у безпеці, а й при цьому мати можливість повноцінно розвиватися, отримувати підтримку та турботу. У листопаді 2025 року київський дитсадок повного дня для дітей з особливостями розвитку “Дитина з майбутнім” відзначав ювілей – 15 років діяльності.
Напередодні нового 2026 року, ми вирішили відверто поговорити з його директоркою Наталею Стручек про результати діяльності садка у 2025 році, головні питання і виклики, які турбують його фахівців, вихованців і, звичайно, їх батьків. Розмова вийшла довгою і була вона не стільки про методики чи підходи, скільки про людей – педагогів, які воюють за кожну нову навичку дитини; батьків, які вчаться приймати й допомагати; і, звичайно, наших дітей, які ростуть і навчаються в умовах жорстокої російської агресії.
Пані Наталя, завершується черговий важкий для України 2025 рік. Які основні виклики він приніс садочку і як Ви з ними справлялися?
Війна. Війна наш головний виклик, і він стосується буквально всіх українців. І, на жаль, навіть попри те, що вона триває вже не перший рік, вона все одно постійно вносить свої корективи в наше життя. Ось зараз у Києві знову тривалі блекаути… Так, ми вже, як і всі кияни, наче й пристосувалися (у нас автономне електро-, водо- й теплопостачання), але це все одно досить незручно, накладно й дискомфортно. Та й люди втомлюються, коли ночами сидять в укриттях і не мають можливість приготувати собі елементарний сніданок через відсутність світла, прийняти гарячий душ… Втома відчувається, хоча було б дивно, якби на четвертий рік війни могло б бути по-іншому. Звичайно, всередині колективу ми намагаємося жартувати, вигадувати щось для підбадьорення один одного, але я бачу, як ця втома накопичується. Та з іншого боку, не перестаю захоплюватись мужністю й витривалістю усіх українців! Не знаю, звідки ми всі беремо сили, але звідкись беремо…
Якщо ж говорити про більш специфічне, то у цьому році стало помітно складніше з пошуком персоналу. Всі шукають роботу максимально незалежну від обставин, на які вони не можуть вплинути. Люди не хочуть витрачати час на дорогу, бажаючи працювати якомога ближче до своїх помешкань. Також у Києві помітно зросли витрати на проживання й люди, відповідно, прагнуть вищих зарплат. Не можу сказати, що це щось зовсім нове, але, на жаль, нам все частіше доводиться вигадувати нові способи, щоб пристосовуватися до реалій часу. Та знову ж таки, це стосується не лише нас.
Так, з цим важко не погодитися. А як змінилася робота педагогічної та терапевтичної команд у 2025 році? Нові методики, програми… Можливо, від чогось довелося відмовитись?
Ну, ви ж знаєте, нічого не стоїть на місці. І це тішить, бо дає відчуття руху й життя навіть у такий непростий час. Зараз мене щиро надихає те, що, попри весь хаос і складні реалії довкола, в Україні все одно відбувається навчання, проводяться конференції, з’являються якісь нові активності, які підтримують і розвивають нас. Так, багато з цього перейшло в онлайн, але рівень того, що пропонують, дуже високий.
Оскільки багато українців вимушені жити за кордоном, обсяги інформації про іноземні програми й методики, якими ми сьогодні оперуємо, виросли кратно. Років пʼять тому я й уявити собі не могла, що обмін корисною інформацією між Україною та ЄС, іншими країнами буде настільки широкий і глибокий! Дуже багато чого цікавого зараз приходить до нас із США, із Фінляндії — і це справді розширює горизонти. На жаль, більшість європейських країн мало що можуть запропонувати саме для нашої специфічної сфери, але корисні напрацювання все ж є і це дуже цінно.
Що стосується наших напрацювань, то ми взагалі перевернули з ніг на голову систему нашого тестування. Тепер усе відбувається в електронному форматі. Для кожної дитини створений свій онлайн-кабінет, де є індивідуально розроблені тести. Усі педагоги, які працюють із дитиною, вносять туди свої дані, і тепер ми можемо спостерігати дуже точну, практично живу динаміку розвитку. Там є відсотки, графіки, візуальні матеріали — усе максимально просте й зрозуміле для батьків, які можуть зайти та подивитися будь-коли. І це дає величезну можливість чесно, детально, по-людськи поговорити з батьками про труднощі та разом скоригувати напрям подальшої роботи. Раніше ми все це робили на папері, вручну, а тепер — це зовсім інший рівень: сучасно, зручно, наживо.
А щодо методик, то зараз нейрокорекція просто на піку своєї актуальності. І це неймовірно, бо раніше здавалося, що вона підходить лише дітям передшкільного віку або лише нормотиповим. А тепер ми бачимо, як вона прекрасно працює з різними дітьми, з різними потребами. Головне — правильно підібрати вправи. Бо бувають випадки, коли дитина просто не може виконати певні завдання (це нормально) і тоді ми шукаємо інші. Є вправи для розвитку обох півкуль мозку, для обох рук, на увагу — там просто бездонний резерв. Раніше ми брали ці вправи окремо, точково, а зараз вони працюють у комплексі. І саме цей комплекс дає відчутний поштовх, допомагає дитині виходити на нові рівні розвитку, ніби відкриваючи їй ще одну сходинку вгору.
А чи можна сказати, що в умовах усіх цих змін і в батьків змінилися запити до садка? І на що б Ви хотіли звернути особливу увагу у цьому контексті?
Почнемо з першого. Основний запит батьків, як і раніше, залишається тим же: вони хочуть, щоб дитина заговорила. Це те, з чим до нас звертаються найчастіше, навіть коли дитина ще зовсім маленька. Але ми, як і завжди, наголошуємо: перш за все потрібно працювати над соціалізацією. Бо без неї подальший розвиток і життя дитини в суспільстві просто неможливі. Це той фундамент, без якого нічого не працює.
І дуже важливо, щоб і батьки, і навіть приватні педагоги, які займаються з дитиною окремо, чітко розуміли пріоритети. Підіймати лише академічні навички — недостатньо. Соціальні навички мають бути на першому місці. Дитина повинна не просто щось знати, а вміти перенести ці знання в буденне життя. Бо ми все частіше бачимо, що дітки, які приходять до нас після центрів розвитку чи приватних фахівців, ніби багато чого вчили, але не розуміють, як використовувати ці навички у реальному житті. І це дуже чітко видно: навички не були відпрацьовані у побуті. Виходить, дитина весь цей час була ніби зайнята, але все залишається на рівні «теорії за столом».
Будь-якому педагогу важливо розуміти це і пояснювати батькам. Я знаю, що коли батьки звертаються до приватного педагога чи закладу, той орієнтується на їхній запит. Батьки дуже хочуть вірити, що один-два спеціалісти здатні вирішити всі питання. Але ні, так не буває. Педагог має чесно пояснити: якщо дитина не буде відпрацьовувати свої навички вдома, у побуті, і не зрозуміє, як користуватися тим, чого навчилася в кабінеті, то, на жаль, усі ці вміння дуже швидко зникнуть. Це як з іноземною мовою: ти можеш чудово вчити граматику і слова, але якщо немає практики, ти ніколи не заговориш.
Я завжди наводжу батькам простий приклад: сортувати предмети за столом у педагога — добре, але перенести цю навичку на сортування шкарпеток вдома — ось де справжнє завдання. І для цього дитині потрібна допомога дорослого, бо сама вона цього зв’язку не побудує. А без навички переносу якість життя дитини в майбутньому буде вкрай низькою, бо всі ці «вивчені» уміння просто зависнуть у повітрі й не стануть частиною її реального життя.
Ще одне питання щодо батьків. Як Ви думаєте, які формати роботи у самих родинах є найбільш ефективними, а від яких батькам варто утриматися, щоб не нашкодити дитині?
Не втомлюся повторювати: одна з найбільших сімейних прогалин – дуже слабка обізнаність батьків щодо проблем дитини. І це не їхня вина — це наслідок того, що система діагностики в нас, м’яко кажучи, кульгає. Одна ключова помилка тягне за собою цілий ланцюг інших. Батькам ставлять діагноз, часто поверхневий або нечіткий, і просто відправляють у центри, у звичайні садочки, до педагогів. Але ніхто не пояснює їм серйозність ситуації, ніхто не говорить прямо, що йдеться про ментальні порушення, на які не завжди можна вплинути простими методами – так, як знають зі свого досвіду і як хочеться батькам.
Зараз чомусь на всіх підряд пишуть «РАС». Через це ми маємо величезну кількість плутанини. Дитина з алалією потребує однієї корекції, дитина з аутизмом — зовсім іншої. Дитина з неврологічними порушеннями і дитина з РАС — це різні історії, але в документах у всіх однаково стоїть «РАС». І до того ж паралельно батьки або страшенно бояться цього діагнозу, або, навпаки, бояться будь-якого іншого. Особливо коли йдеться про розумову відсталість — це слово викликає паніку. І тоді батькам легше прийняти «РАС», ніж інтелектуальні порушення. Але така помилкова «втішність» діагнозу дуже шкодить, бо в роботі з дитиною надається недостатня корекція. Наприклад, дитині з генетичними чи синдромними особливостями, або з серйозною неврологією, потрібна надпотужна фізична реабілітація: більше масажів, більше спеціальних активностей, більше тіла, більше руху. У садочку ми можемо робити цю частину, але вона лишається допоміжною. А деяким діткам цього критично не вистачає. Бо якщо фізичні проблеми не пропрацьовані, ментальний розвиток просто не рушить далі.
І тут, на мою думку, велика проблема в тому, що лікарі батькам цього не пояснюють. Але коли лікар сказав одне, а педагог каже інше — батьки обирають лікаря. Ми радимо плавання, радимо активності, радимо тіло і рух, але далеко не всі готові це сприйняти. Натомість усі женуться за мовленням і ходять лише до логопеда, бо їм обіцяють швидкий результат.
Ще одна складність — батьки дуже часто розслабляються, коли потрапляють до нас. Іноді навіть не приходять на консультації. Вони не усвідомлюють, що все, що відбувається з дитиною, проходить через них. Бо бувають ситуації, коли в садочку дитина поводиться чудово, вдома — зовсім навпаки, а батьки мовчать. Це неправильно, бо саме вдома потрібно докладати зусиль: розмовляти з дитиною, звертати увагу, стимулювати, допомагати їй зацікавитись, формувати комунікацію. А не всі готові вкладатися так глибоко.
І важливо сказати чесно: це не лише «втома від війни». На жаль, це часто просто виправдання. Бо я бачу іншу сторону: родини, які виїхали на початку вторгнення, а потім повернулися, стали набагато більш включеними. Вони побачили, як усе працює в Європі, і їм стало страшно. Бо там відразу оформлюють інвалідність, там усе перекладається на батьків, там ніхто не «бореться» за корекцію. Ти або працюєш сам, або не робиться майже нічого. До нас і досі звертаються родини, чиї діти народилися за кордоном і мають інше громадянство, але не мають доступу до потужних корекційних закладів, як наш. Бо там дитина в садку може ходити в памперсі, її можуть годувати з ложечки у сім-вісім років, і це вважається нормою. Тобто корекція перетворюється просто на догляд, місце перебування. Від дітей там нічого не вимагають — їх обслуговують, а не навчають. І саме тому такі батьки, повертаючись додому, найчастіше виявляються дуже включеними. Бо вони вже побачили, як це може виглядати, і тому значно більше готові працювати з дитиною, навчатися й реально виконувати рекомендації.
Не можу не згадати про ювілей, який нещодавно відзначив садочок: 15 років діяльності – це серйозно. І, якщо я не помиляюся, заклад й досі залишається унікальним закладом в Україні для дітей з РАС. Тож нагадайте, будь ласка, нашим читачам, у чому унікальність садка «Дитина з майбутнім» і, так би мовити, за що саме платять батьки?
За надто тяжку працю. Справді, інколи навіть важко підібрати інші слова, бо це і є те, за що батьки платять — за колосальну щоденну роботу, яку не видно зовні, але яка повністю змінює дитину.
Наші діти перебувають у садку десять годин щодня пʼять разів на тиждень, і робота починається з першої ж хвилини. Ми одразу включаємо дитину в побутові дії: треба зняти одяг, зайти в туалетну кімнату, підготуватися до дня. І це не просто «рутина», а постійний контроль, щоб дитина вчилася все робити сама. Бо саме тут починається справжня корекція.
Коли до нас приходять педагоги, які працювали в інших закладах чи навіть у звичайних садочках, всі відзначають одне й те саме: їм важко докладати стільки зусиль, щоби навчити дитину самостійності. Бо це найтяжче. Набагато легше все зробити замість дитини — вдягнути памперс, погодувати з ложечки тією їжею, яку вона точно з’їсть, і не напружуватися. Але ми так не працюємо. Ми буквально «воюємо» за кожен крок, за кожну нову навичку, і вчимо дитину робити все самій. У нас навіть малюки по півтора року самостійно несуть тарілочку, переносять стільчик, самі вдягають шапочки, пробують застібати курточки. Так, спочатку ми допомагаємо — показуємо, підказуємо, підтримуємо. Але потім ми поступово прибираємо всі підказки, і дитина починає справлятися сама. І саме самостійність у побуті батьки помічають найпершою. Бо вже через місяць-два вони бачать, як дитина раптом багато чого вже робить сама.
І що важливо — коли дитина стає самостійнішою, вона стає спокійнішою. Це не про те, що вона стає «відстороненою». Навпаки — вона починає розуміти, чого від неї чекають, і відчуває, що в змозі це виконати. Вона відчуває успіх, і між нею та дорослим, який навчає, з’являється контакт. Поступово виникає мотивація отримувати нову інформацію. Бо коли батьки тільки приводять дітей до нас — мотивації нуль, імітації нуль. Вони ніби не бачать сенсу повторювати, не розуміють, навіщо старатися. Але коли вибудовується процес самостійності, коли дитина переживає перші «я зміг», — усе інше починає її цікавити. З’являється бажання пробувати нове, слухати, досліджувати.
І от саме за це батьки і платять — за системну, складну, виснажливу, але неймовірно ефективну роботу, яка дає їхнім дітям те, що змінює все життя: можливість бути самостійними, спокійними, мотивованими й відкритими до розвитку.
Там ще про ювілей садка було запитання…
Так, трохи заговорилася, вибачте, болюча тема) Тож, якщо говорити про ювілей, то дійсно, ми працюємо з дня у день ось вже цілих 15 років, якщо не брати до уваги вимушеної 3-місячної перерви після 24 лютого 2022 року. За увесь цей час нашими випускниками стало близько тисячі дітей, найстаршим з них вже виповнилося по 20-22 роки – вже цілком дорослі люди. Час летить страшенно.
І знаєте що? У нас дуже рідко з’являються вільні місця. Для нас це одне з найбільших досягнень. Бо коли люди знають, що, потрапивши до нас, їхню дитину справді будуть вчити, а не просто обслуговувати у місці перебування, — це найцінніше підтвердження того, що ми робимо все правильно. Наша команда, яку я дуже люблю і ціную, докладає колосальних зусиль, працює чесно і завжди орієнтується на результат. Ми зацікавлені в довгостроковій роботі з дитиною. Бо РАС — це історія на все життя, і наша роль — бути тим супроводом, який допомагає дитині пройти всі етапи розвитку, плавно й послідовно, без стрибків і провалів. І коли батьки бачать реальні зміни, коли вони знають, що їхня дитина рухається вперед, — це найбільша нагорода для команди.
Наше кредо просте й дуже глибоке: зробити дітей самостійними й використати весь той ресурс, який кожна дитина має всередині. Бо ми ніколи не знаємо, до якого рівня вона здатна дійти. Ми можемо лише одне — докладати максимум зусиль до кожної, без винятків. І саме тому я вважаю великим досягненням те, що нашій команді вдалося створити систему, яка працює комплексно. Ми поєднуємо різні підходи, різних фахівців, різні методики — і разом це дає той результат, який бачать батьки. Це не просто робота садка. Це доказ того, що з правильним підходом, вірою та наполегливістю можна змінити життя дітей і родин. І я пишаюся, що ми змогли побудувати таку систему й утримувати її стільки років поспіль. І все це стало можливим завдяки наполегливій щоденній праці неперевершених фахівців нашого дитсадка, якими я дуже пишаюся. Дякую вам!
Приєднуюся. Добре, пані Наталю, наприкінці хотілося б почути Вашу експертну думку щодо актуальних потреб у системі раннього розвитку та підтримки дітей з особливими потребами в Україні? Де межа відповідальності батьків, а де – держави?
У будь-якому разі відповідальність батьків завжди буде більшою. Як би нам не хотілося перекласти частину тягаря на систему, усе одно саме батьки щодня стоять поруч із дитиною, і від їхнього розуміння, залученості й послідовності залежить дуже багато. Але водночас дуже хочеться, щоб те, що впроваджує держава, нарешті було справді робочим, а не просто красивою ідеєю на папері.
На жаль, ми всі бачимо це на прикладі інклюзії. Про неї багато говорять, її подають суспільству як чудовий сучасний підхід, але щойно занурюєшся в реальну ситуацію в навчальних закладах — одразу виникає безліч запитань. Бо між тим, як це має бути, і тим, як це працює насправді, лежить величезна прірва. І найболючіше те, що дуже часто нововведення створюють люди, які не мають жодного стосунку до практики. Вони не працювали з дітьми в групі, не займалися корекцією, не бачили справжніх потреб і викликів. І саме тому виникає дисонанс — ідеї не працюють, не приживаються, не витримують перевірку реальністю.
Уявімо клас, де є дитина з порушенням зору, дитина з РАС і дитина з ДЦП. Ці діти фізично не можуть працювати за однією програмою, бо для кожної має бути свій окремий підхід і своя методологія. Це не примха — це необхідність. Але система поки що робить вигляд, що все це можливо «усереднити». Також ми вже маємо говорити про тьюторів як про норму, як про невід’ємну частину освітнього процесу. Але їх немає — бо ще навіть немає випускників із відповідною спеціальністю. Виходить парадокс: вимога існує, а людей, які можуть її реалізувати, — ні. І так бути не повинно. Тому межа відповідальності виглядає так: батьки мають бути залученими, свідомими, активними в розвитку своєї дитини, але держава має створювати реальні, працюючі механізми, а не імітацію. Бо без цього система раннього розвитку і підтримки дітей із особливими потребами просто не зможе рухатися вперед.
Зі свого боку, наприкінці нашої розмови від себе особисто і всього нашого колективу хочу привітати усіх з новим 2026 роком, побажати якнайшвидшої Перемоги, здоровʼя й успіхів нашим діткам, натхнення й терпіння їх батькам, гарних днів і тихих ночей! Хай цей рік принесе кожній українській родині мир, добробут, щастя і багато-багато маленьких перемог для ваших дітей!
