Фото: stbua
Головний холостяк України Олександр Будько з позивним Терен розповів про те, чи вплинув проєкт про маломобільність “Відвал ніг” на українське суспільство й упередження щодо людей з інвалідністю
Про це Олександр Терен спілкувався з ведучими в ефірі FM Галичина, передає “Еспресо.Захід”.
Вітаю вас, пане Олександре. Ви – людина, яка втратила дві ноги під час геройського контрнаступу зі звільнення Харківщини 2022 року. Тепер ви досліджуєте, наскільки українські міста придатні для мобільності, для людей з інвалідністю, в ютуб-шоу, яке називається “Відвал ніг”. Які ваші висновки? Наскільки наше суспільство готове бути інклюзивним і сприймати це як норму, переробляючи планування вулиць і всього іншого? Чи думають тепер про це, чи закладають стартовий план?
Передусім треба перебудувати систему мислення людей. Що ми, власне, хотіли і, як я вважаю, домоглися проєктом “Відвал ніг або All Inclusive”. Ми хотіли зрушити стигму ставлення щодо людей з інвалідністю й дати зрозуміти, що це не особлива потреба – зайти у приміщення або зробити його доступним для всіх. Це норми, які не обмежують нікого. І це не лише стосується людей з інвалідністю, а в цілому маломобільних груп населення…
Маломобільною групою населення можна стати в будь-який момент: якщо йдете з тяжкими сумками й забили чи зламали ногу, чи поранилися. Це вже маломобільна група населення. Тому ми хотіли донести до людей, що ми всі є вразливими до таких моментів і потрібно змінити своє мислення для того, щоб інколи спрацювати на випередження і зробити наші простори – міські та взагалі будь-де, в селах теж – доступними абсолютно для всіх. Суспільство потрохи дійсно почало змінювати свої погляди.
Щодо тих показників, які ми побачили після проєкту “Відвал ніг”. Дуже багато людей якщо не змінили тотальне своє ставлення до людей з інвалідністю, то як мінімум почали звертати увагу на наявність цієї проблеми в нашій державі. Не лише на наявність людей з інвалідністю, а й загалом на те, що немає для людей доступності.
За час, що ви робите проєкт, чи бачили миттєвий вплив? Наприклад, виходить випуск, люди збираються і відразу локації починають допасовувати до маломобільних людей?
Ми знімали цей проєкт пів року. Поки що він на паузі, не знаю, чи буде його відновлення. Дійсно, були випадки, коли після виходу випусків з того чи іншого міста люди починали змінювати простори навколо себе. Деякі ресторани чи кафе, невеликі бізнеси теж вносили зміни у свої простори, робили їх безбар’єрними. Але, на жаль, не можу сказати, що це було повсюдно.
А є якесь місто-чемпіон, де живе цілковито прогресивна й нормальна громада? І, відповідно, “місто-нечемпіон”?
Ми знімали випуск у Барселоні, можна назвати це місто чемпіоном.
А з наших міст?
На жаль, не можу назвати якесь з українських міст чемпіоном чи взагалі безбар’єрним містом. Мені дуже шкода, але дійсно немає такого поки що в Україні. Недопрацьовуємо.
А що заважає? Всі люди так чи інакше знають, що в якийсь момент ти теж можеш стати маломобільним. Я не бачив просторів, наприклад, у США, куди не потрапила б маломобільна людина. Чи це якась фірма, банк, аптека, концертний заклад… Що заважає українцям?
Ну, ось, власне, ті упередження і заважають. В тому, що людина з інвалідністю має бути вдома. Що люди з інвалідністю – це люди з обмеженими можливостями, бо їм все одно треба допомагати. Але це і є ті речі, які ми хотіли зруйнувати, показавши відповідальність, що людина з інвалідністю – це людина, яка не має обмежених можливостей. Це її, на жаль, обмежують.
Олександре, скажіть, а як це змінити? Зараз маємо різке збільшення людей, які втратили кінцівки через війну чи просто в тилу під час обстрілів. Ветерани розповідають, що частина суспільства сторониться цих людей, замість того, щоб трактувати їх такими самими, бо людина, наприклад, з рукою чи людина без руки – це та сама людина.
Ну, ось тільки з такими просвітницькими проєктами. Не лише розважальними, а й в цілому треба комунікувати через великі медіа, комунікувати через державний апарат, намагатися доносити людям, що, дійсно, ми живемо в складний час, і, на жаль, цих складностей нам і так вистачає в житті. Ми всі можемо долучитися до того, щоб зробити наші простори безбар’єрними.
На вашу думку, участь у вже славнозвісному шоу “Холостяк” якось допомогло вам? Можливо, бачите якийсь позитивний ефект, що воно хвилею несеться? Поділіться фідбеком.
Дякую, це дуже правильне запитання. Насправді думаю, що ми зможемо оцінити вплив проєкту трішки згодом, через декілька місяців. Напевно, щоб змогти вже говорити якимись цифрами. На жаль, бачу, що люди не можуть і не сприймають цей проєкт як такий, який відрізняється від попередніх “Холостяків”. Тут обговорюють, хто кого вигнав, хто з ким посварився, який на кому костюм. І нібито це просто продовження звичайного проєкту “Холостяк”.
У масштабах країни ми бачимо, що, наприклад, військовим ветеранам трошки легше. Вони або знаходять фонди, або є волонтери, які з ними контактують. Ми маємо програми протезування. У цьому випадку, на вашу думку, що заважає в масштабах країни, щоб всі люди, які мають інвалідність, отримали сучасні електричні засоби пересування?
Складне питання. Знаєте, я сам думаю часто, що заважає зробити те чи інше. Тим паче якщо дійсно є всі можливості. Напевно, знову ж таки, якісь упереджені ставлення. Ми говоримо загалом про суспільство.
Ті люди, які працюють у держапараті, – це частина суспільства, яка, напевно, не зовсім включена в процеси, які вони виконують, і не зовсім віддають звітність реальності, яка відбувається зараз.
Складно відповісти, що потрібно зробити, крім того, як говорити і кричати про цю тему, що я зараз роблю і намагаюся робити через такі проєкти в масштабах країни.
Ми зараз говоримо про нас із вами, про дорослих. А в нас є така категорія, як діти. Буває, що мама з дитиною або тато йдуть, бачать людину з протезом або людину на кріслі колісному й кажуть: “Відвернись, не дивись, не витріщайся”… На вашу думку, як правильно будувати такий діалог з дітьми? Тому що діти насправді легше все сприймають. І, можливо, саме з ними вийде простіше взаємодіяти.
Звичайно, багато батьків не знають, як це пояснити правильно. Бояться, або не хочуть пояснювати. Тож треба дати можливість дітям самим поцікавитися. Ви правильно сказали, що діти значно простіші, значно пряміші. І можуть самі запитати: а що це за ноги, а чому так? Запевняю, що в більшості випадків людина з протезом залюбки з готовністю розповість дитині в доступній формі, без докладної розповіді, як це сталося, що їй відірвало ногу чи ще щось.
Ірина Запотічна