Ветеран ЗСУ Олег Автомєєнко отримав на війні важкі поранення та втратив зір. Але він не здався та веде вже інший бій, за свою реалізацію. Після складної реабілітації цей справжній воїн займається спортом, веде блоги в Інстаграмі та на Ютубі, вступив до університету. Про перешкоди, які заважали відновленню, та як мотивує себе жити далі й розвиватися, він розповів “Одеському Життю”.
Заняття з веслування та у тренажерній залі, навчання в університеті, ведення особистого ютуб-каналу – у такому насиченому житті немає нічого дивного, якби не одне але. Усім цим займається людина, яка не бачить. Спілкуючись з Олегом Автомєєнком, дивуєшся і водночас захоплюєшся його любов’ю до життя, наполегливістю та силою духу.
«Війна для мене почалася давно»
– Пане Олеже, далеко не всі були готові брати участь у бойових діях 2014-го. Що мотивувало вас?
– Я випускник Одеського інституту Сухопутних військ. Звільнившись за скороченням штатів, за кілька років знову повернувся до ЗСУ – у 2014-му, під час першої хвилі мобілізації. Хоча тоді навіть не всі друзі зрозуміли мій вибір, питали, навіщо це мені. Інакше не міг, це, по-перше, моя професія (спеціалізація «застосування механізованих танкових підрозділів»), а по-друге, якщо ти чоловік і офіцер, – бери зброю і захищай.
Дебальцеве, Артемівськ, Світлодарська дуга, Мар’їнка, Новомихайлівка – географію сходу України Олег вивчав на полі бою багато років, на щастя, без серйозних поранень.
– Де ви зустріли повномасштабне вторгнення?
– Я тоді перебував у Волновасі, на третій день отримав поранення. Стояв біля танку, в який прилетіло. Якась мить – спалах і темнота. Я палаю, весь в осколках, руки не відчуваю. Мені пощастило, що поруч стояв другий танк, і мене зі ще кількома пораненими закинули на нього та повезли. Я дуже «важкий» був. Нас почали возили по шпиталях Донеччини: ні Новосілка, ні Курахове через обстріли нас не приймали. Взяли аж у Покровську. Поки до нього їхали, я вже на медиків кричав, називав їх фашистами, бо рука боліла пекельно. Мене знеболювали, але це не допомагало. Покровського шпиталю я не пам’ятаю, втратив свідомість ще у машині, прийшов до тями вже у Дніпрі, прив’язаний до ліжка. Питаю у сестричок, навіщо, а вони кажуть, щоночі я у бій рвався, троє медиків втримати не могли. Знаєте, перше, що зробив, – рукою намагався поворухнути, бо ще під час евакуації чув, як лікарі казали, що руку, напевно, доведеться ампутувати. Обійшлося, лише мізинця втратив.
– Ось про очі не думав, бачив плями то темні, то світлі, гадав, може порох, осколки в очах або пов’язка. Кажу медикам: «Ви мені очі відкрийте». А у відповідь: «З очима, хлопче, у тебе проблеми». І пояснили, що правого ока вже немає, а ліве практично не бачить. Якось у це не хотілося вірити, чіплявся мозок за надію, може, десь в іншому місці допоможуть.
– А до інших лікарів зверталися?
– Багато хто мене оглядав. Поїхали до Львова і там теж підтвердили – бачити я не буду, дуже сильно сітківка пошкоджена. Зробили декілька операцій у Хорватії та Польщі, треба було осколки витягнути, і я повернувся додому. Мене списали і відправили на пенсію.
«Не було способу суїциду, який я не обмірковував»
– І що далі?
– Я думав, що далі не буде. Коли дізнався остаточний вирок лікарів і повернувся додому, було важко, думок про самогубство і вибір способу позбавити себе життя було багато. Окрім того, довелося перевірити на собі відоме прислів’я, що годинник показує час, а час – людей. Більшість друзів, знайомих просто розчинилися, навіть слухавку не брали. Постійно в голові нав’язливі думки: що тепер робити, як жити, як годувати сім’ю. Дружині взагалі пропонував здати мене в інтернат. Це був нелегкий період. Перше, з чим стикаєшся і що дратує, – інформаційний вакуум.
Підтримувала мене родина дуже потужно, а ще – поляки. Я дуже вдячний моїм польським друзям і знайомим. Саме завдяки їм я зрозумів, що не все так погано. У Лодзі (місто у Польщі) нами опікувалася бригада місцевого ТРО й Спілка незрячих. Саме там мені вперше показали, як орієнтуватися у просторі, користуватися звичайними речами, обслуговувати себе самостійно. Та й ставлення людей було приємним, наприклад директорка готелю, у якому ми перебували, змінила номер на більш зручний для мене. Навіть росіян не заселяла, коли дізналася, що я колишній військовий.
– В Україні якесь навчання ви проходили?
– Так, у Львові. Я просто у захваті від того, наскільки це місто є інклюзивним, з Одесою взагалі не порівняти. Мені соцзахист одеський запропонував поїхати у Львівський навчально-реабілітаційний центр.
– Нам читали лекції незрячі. Одна подружня пара мене дуже вразила, попри повну сліпоту, вони працюють, дістаються роботи самостійно, подорожують, народили дитину. Це навчання мені багато дало і у плані мотивації також.
«Не дивись у минуле, тобі там нічого робити»
– Як народилась ідея опанувати соцмережі та створити ютуб-канал?
– Наприкінці 2023 року, ще до поїздки у Львів, я сказав собі: «Зберися, нарешті, ганчірко! Почни щось робити». Я потроху опановував гаджети, моніторив інфопростір і зрозумів, що для незрячих пропозицій практично немає. Отак і вирішив дізнаватися про нові додатки та прилади для незрячих і розповідати про це іншим. Спершу це був телеграм-канал, далі – сторінка в інстаграмі під ніком «Незрячий ветеран». Зараз, коли переглядаю перше відео, мені трохи смішно, такий тремтячий голос був.
– Про що був перший випуск?
– Просто розповів про себе і свої подальші плани. Особливо ні на що не розраховував, думав, хейтити будуть. І тут телефон просто починає розриватися – за добу 18 тисяч переглядів! Далі вирішив створити й ютуб-канал «Життя на дотик». Виходжу в ефір, викладаю відео: як опановую звичні для більшості людей речі, варю каву, прокладаю маршрути тощо. Дещо підписники просять висвітлити, але здебільшого теми обираю сам. Головне – донести до незрячих думку, що життя не зупинилося з втратою зору, воно просто ніколи не буде таким, як раніше.
– Ваше життя не на паузі, воно вирує. Ви стали студентом, також фізичній активності приділяєте значну увагу.
– Саме так. Моя колишня професія – військовий, тому працювати за фахом нереально, тож я вступив до Маріупольського державного університету, спеціалізація політологія. Вчитися подобається, до того ж зручно, навчальний процес відбувається в онлайн-форматі, у них адаптована для незрячих навчальна платформа. А спорт – це і фізична, і психологічна реабілітація. Коли веслую – просто вимикаюся, немає думок, тільки процес, тільки вода, човен, я і всесвіт. Ще тренажерну залу відвідую, м’язи не завадять.
«Одеса фактично не пристосована для незрячих»
– Переглядала ваші відео і мене зачепила фраза: «Життя – це як спортивна зала: повернеш голову праворуч, а там ті, хто кращі за тебе, повернеш голову ліворуч – ті, хто готовий віддати все, щоб бути у такій фізичній формі, як ти. Тому єдиний, з ким ти повинен змагатися у цьому житті, ти сам. Ставай кращою версією себе. Хвали себе, навіть за маленькі досягнення, зосередься на шляху до своєї мети, ні на кого і ні на що не відволікайся». Якою є ваша мета, чи, можливо, їх декілька?
– Хочу передавати свої знання, свій досвід, хочу щось робити в Одесі для незрячих.
– До речі, наскільки вам комфортно у місті? Ви можете бути автономним?
– Це дуже болюча тема. Мені прикро за Одесу. Маючи можливість порівняти умови безбар’єрності за кордоном та в інших українських містах, хочу сказати, що у нашому практично нічого не зроблено. Хоча є в Одесі люди, які хочуть це змінити, – і в державних структурах, і серед приватних підприємців. Мене запрошували допомогти перевірити інклюзію в ресторані, на пляжі. Проте загалом картина є сумною. Спробуйте заплющити очі й дорогу перейти навіть у центрі міста, чи до пенсійного фонду по сходах піднятися. Як на мене, людей з особливими потребами треба підхоплювати ще на етапі госпіталів, надавати їм максимум позитивних емоцій, допомоги різноманітної та більше працювати над інклюзією в Одесі.
«Допомагати треба вміючи»
– Що б ви могли порадити людям, які втратили зір і віру у своє майбутнє?
– Поки сама людина не захоче, її ніхто не витягне. Ви залишилися живі, а це – головне. Якщо людина переживає, що вона для рідних тягар, то треба зробити так, щоб тягарем не бути. Вірити і вчитися. Людина багато на що здатна, але попрацювати доведеться.
– А що робити нам, оточуючим? Як допомогти, підтримати?
– Перше правило незрячих і усіх людей з обмеженими можливостями: «Поважайте нашу автономність». Взагалі все залежить від ситуації. Допомогу необхідно надавати лише тоді, коли ви бачите, що людина дезорієнтована. Спочатку обов’язково запитайте, чи людина потребує допомоги, і якої саме. Не хапайте і не тягніть, незряча людина сама має вас взяти за руку. Озирніться навколо, якщо ваш сусід, знайомий отримав важке поранення, допомагати потрібно якомога раніше. От моя адаптація затрималася майже на рік, бо я просто не знав, що робити, а ніхто не підказав. У нас незрячі переважно вдома сидять, несоціалізовані, почуваються непотрібними. За таких умов бути вмотивованими складно. Проте, ще раз кажу – все залежить від нас самих і нашої віри в себе.
– Дякую за розмову і захист, пане Олеже! Успіхів вам!
Зустрічі з такими людьми, як Олег Автомєєнко, завжди лишають по собі довгий післясмак: дріб’язковості власних проблем, захоплення стійкістю та жагою до життя і думки, як мало ми робимо для тих, хто, захищаючи нас, віддає найцінніше.
Ольга Магазинська