Сьогоднішня розмова – з Олександром Ревтюхом, ветераном ЗСУ, який втратив на війні руку і ногу, але не силу духу. Мужнім чоловіком, який свідомо повернувся з-за кордону, щоб захистити Батьківщину. Рекордсменом Національного реєстру рекордів України. Олександр – гість рубрики #Обличчя_громади_Ніжина.
Ви ровесник незалежності нашої країни – Вам нещодавно виповнилося 34 роки. І за такий короткий час Ви кілька разів кардинально змінювали своє життя. Більшість людей таких змін бояться…
Я маю іншу позицію: не можна дозволити страху керувати нами, навпаки, ми маємо ним управляти й конвертувати у свій успіх і досвід. Життя дає нам дуже багато можливостей, і з них треба взяти для себе максимум. Головне – визначитися, чого ти хочеш, зрозуміти, яким шляхом ти йдеш, і зробити цей шлях максимально цікавим і продуктивним.
У моєму житті було багато різних ситуацій – і гарних, і не дуже, але я ніколи не шкодував про те, що зробив. Навіть коли лежав поранений на мінному полі й був упевнений, що помираю. У кожному конкретному випадку я роблю все, що від мене залежить, і ні про що не жалкую. Так, я можу програти у певній ситуації, але зроблю все можливе для виграшу з точки зору наявних на той момент можливостей, умінь, ресурсів, знань.
В Україну Ви повернулися у квітні 2022 року. Що стало поштовхом до рішення залишити спокійне життя в Угорщині і добровільно вступити до лав ЗСУ?
Коли я обмірковував цей крок, хід моїх думок був таким: «Біля Ніжина стоїть ворог, і я зараз потрапити до міста не можу. Але його обороняють хлопці, які захищають також і мою маму. І ці хлопці гинуть. Хтось же має їх замінити? Так. Я. І цей мій обов’язок. Ніхто з моєї родини – ні мама, ні сестри – не воює. Але ж хтось із моєї сім’ї має взяти участь у цій війні». Це був мій свідомий вибір у цій ситуації, я шукав шляхи зробити так, як вважав за потрібне. Саме в такі моменти з’являється відчуття внутрішньої свободи, яке я дуже ціную.
Ваше життя до повномасштабного вторгнення: яким воно було?
Ще 18-річним планував, що у віці десь за 30 років я маю завдяки своїм здібностям і досвіду стати кваліфікованим фахівцем у певній сфері і до кінця життя забезпечувати себе. Хотів бути багатогранною людиною, прагнув знайти свій напрям діяльності і покликання у житті, бути матеріально незалежним.
Закінчивши ЗОШ №4, вступив до Ніжинського державного університету на факультет історії і права. Навчання на стаціонарі поєднував з роботою. Тоді до мене прийшло розуміння того, що професія учителя історії не зможе забезпечити мене матеріально і потрібно шукати додаткові можливості для успішної реалізації у майбутньому. На другому курсі я пішов до армії, служив у Львові. Демобілізувавшись, продовжив навчання на заочній формі і вступив до лав державної охорони. У 2016 році закінчив магістратуру Інституту Управління державної охорони України КНУ імені Тараса Шевченка. У державній охороні я працював шість років, а потім звільнився і поїхав до Ужгорода.
Я їхав з Києва змінити життя. Я був контрактником, працівником охорони. Ця професія не вимагає фізичної праці, але має невідповідне грошове забезпечення, тут мало простору для розвитку і впровадження нових ідей. Мені ж хотілося реалізовувати й розвивати себе, щось робити руками і бачити конкретний результат цієї роботи, тримати його у руках. Влаштувався оператором електричного стола на заводі компанії «YAZAKI». І джгути, які я зробив власноруч, – це і візуалізація роботи, і конкретний результат – використання в автомобілі.
Влітку 2018 року наша лінія виробництва посіла перше місце за продуктивністю з-поміж майже ста заводів світу. Нас нагородили поїздкою на виробництво в місто Шабац у Сербії. Це була моя перша подорож за межі України, і після неї я вирішив працевлаштуватися вже за кордоном. Пройшов співбесіду на корейський завод з виробництва літієвих акумуляторів в Угорщині, але робота розпочиналася через 4 місяці. І я влаштувався соціальним працівником – вихователем медико-соціального реабілітаційного центру людей з особливими потребами «Дорога життя» в Ужгороді.
Це дуже неочікувана зміна професійної діяльності. Чому Ви вибрали саме такий напрям?
Обмірковуючи пропозицію працювати у цьому закладі, відразу ж згадав свого одногрупника Романа Денду. Цей хлопець із ДЦП здобув освіту на стаціонарі, отримав гарну роботу, зміг соціалізуватися і реалізуватися. Роман не сказав: «Я не можу». Він зміг, і держава його підтримала. Я захотів отримати новий досвід і побачити зсередини повсякденне життя людей з інвалідністю. Це абсолютно інший світ, і це надскладна психологічно робота. Проводячи з ними щодня по 8 годин, я вже став їх частинкою, і той досвід – це погляд людини, яка нічого не може змінити. Один з наших вихованців мав надзвичайно заможних батьків, які могли для нього зробити все… Але є ситуації, коли людина безсила, маючи всі статки світу. Ці три місяці дуже змінили мої погляди. Далі була крута робота в Угорщині, я вивчав англійську мову і насолоджувався життям.
Це все тривало до 24 лютого 2022 року…
Про початок війни я дізнався від колеги, він і показав відео із влучанням ракети у багатоповерхівку Києва. Через годину, о 6 ранку, закінчилася моя зміна, і я поїхав на вокзал, бо вже знав, що прибувають евакуаційні поїзди й потрібні українці, які зможуть бути перекладачами-логістами. До квітня 2022 року я займався допомогою біженцям. А 7 квітня я написав заяву на звільнення, приїхав додому і пішов до військкомату, де мені сказали, що зараз для мене посади немає. Серйозно? Я, 31-річний фізично підготовлений чоловік з 6-річним досвідом роботи у сфері охоронної діяльності і безпеки, не потрібен на війні? Тоді я в інтернеті знайшов конкурс на вступ до новоствореного 47-го штурмового батальйону. Охочих було більше тисячі, але я пройшов цей відбір і став штурмовиком. Через 10 днів ми вже були на Донбасі…
Вуглегірська ТЕС. Саме її нам було наказано обороняти. З того боку – навчені вагнерівці, забезпечені танками і всім необхідним. З цього боку – ми, без досвіду і потрібного озброєння. Але Маркус зібрав тих людей, які не будуть тікати. І задачу – тримати ТЕС два тижні, поки інші підрозділи зможуть передислокуватися до нас, – ми виконали, навіть змістили ворога на 3 км. Воду пили з очисних, адже доставити щось до нас можливості не було, вдень спека, вночі холод… Тут я вперше потрапив під обстріл танка, і це був настільки голосний звук, що я думав, що лише від нього помру на місці.
Командування високо оцінило виконання поставленого завдання, і ми стали штурмовим полком, а я отримав посаду штурмовика-гранатометника. Процес формування бригади «Маґура» тривав – це був листопад 2022 року. Маґура – це назва гори. І кожен боєць бригади має рухатися вперед і дійти верхівки тієї гори, стати найкращим задля ефективного виконання бойових завдань бригади.
Потім були три місяці навчання у Німеччині. Вони були продуктивними, Аудіосупровід бою, дим – все відбувалося з максимальним наближенням до реальних умов війни. Але було дуже круто, коли наша розвідка взяла у полон американських розвідників і їх БТР.
Як Ви отримали поранення?
Це сталося під час контрнаступу на Запорізькому напрямку. Перед нами була замінована ділянка. Ми змогли пробратися між мінами до посадки, розпочався бій, і я отримав наказ вирушити за підсиленням. Після дощу верхній шар землі з деяких мін змився, і їх можна було побачити, але, на жаль, так було не з усіма… Саме тоді я втратив спочатку ногу, потім руку, мені розірвало живіт, мав велику крововтрату. Та мені вдалося прийти до тями і з останніх сил крикнути, що я живий. Весь підрозділ, мої хлопці стали ланцюгом, щоб не ходити по мінному полю, і передавали мене з рук у руки. А я дивився на небо і думав: «Навіщо ви мене рятуєте?» Далі «швидка», чудові медики, з якими я співав «Ой у лузі червона калина», щоб не втратити свідомість… Потім лікарня Мечнікова – і мої думки: «Сашко, ти зробив у тій ситуації усе, що міг. Ти вижив. Тепер починається новий шлях».
Коли Ви усвідомили, що Ваше життя змінилося повністю і назавжди?
Через два тижні після поранення мене перевезли з Дніпра до Феофанії. Там мене вдруге витягнули з того світу, коли я впав і всі шви на животі моментально розійшлися. Рахунок тоді йшов на хвилини, і мені встигли зробити операцію, вона тривала 5 годин. А потім був третій раз, коли ракета на моїх очах залетіла у будівлю нашої лікарні – і не розірвалася. Я реально просив Бога: «Якщо ти не даєш мені можливості, забери до себе. Якщо ж не забираєш – дай мені можливості повноцінно і якісно жити». На той час я був деморалізований, хотів, щоб ця ракета прилетіла у мене і завершила всі мої проблеми. Але саме після цієї ситуації я усвідомив: мене стільки разів відводило від смерті, що вже треба починати заново жити, і вищі сили зі мною. І вже наступного дня (це був мій день народження) я знімався у програмі «Майстер-шеф». Це було круто – так провести святковий день. У мене з’явилося відчуття, що Бог почув мене. І я почав рухатися у напрямі покращення свого життя. Я не чекаю – я дію.
Яким був Ваш шлях прийняття нової реальності і нового себе?
Треба своє горе, хворобу і невдачу повернути так, щоб вони тебе зробили сильним. Треба поговорити з Богом: «Якщо ти залишив мене жити, то, отже, дав ще один шанс і хочеш мене зробити сильнішим». Треба ніби померти і наново переродитися. І усвідомити, що відтепер маєш нове життя. Забудь, що в тебе є ампутація. Згадай, які в тебе є можливості. Ти інший взагалі. У тебе інший кровообіг, по-іншому функціонує весь організм. Потрібно замкнути коло самостійності: і психічної, і фізичної. Щоразу, піднявшись на сходинку, я даю собі час на відпочинок і знову продовжую шлях угору.
Ви дуже активний і постійно шукаєте шляхи для самореалізації, мотивуючи до цього й інших. Як Вам це вдається?
Нещодавно один мій співрозмовник сказав: «Саша, ти людина з інвалідністю», маючи на увазі, що я маю гірші можливості. Але для мене це не так: я став іншим, а у багатьох сферах настільки сильним, що мене вже не зламати. Так, я боявся виписки з госпіталя і перспективи жити у закритій кімнаті. Боявся приїхати додому. Що там робити? Немає сенсу рухатися без мети. Тож я запитав у себе: «Чого ти хочеш?», визначився і тепер реалізовую ці плани. Так, я маю втрату, але я її конвертую у потрібне і корисне для мене, ділюся цим досвідом з іншими ветеранами. Так, це щоденна виснажлива праця, яка триватиме усе життя і перші результати якої відчув лише через п’ять місяців.
Важливо правильно й усвідомлено організовувати своє життя, знайомитися з людьми, розуміючи, для чого ти це робиш. А потім потрібно кожне знайомство конвертувати у щось, потрібне й вигідне вам обом: у позитивні емоції і дружбу, підтримку, рекламу, контент… Я починав це робити у госпіталі, потім вийшов на інший рівень: міжнародні й світові організації. Так я потрапив у Пентагон…
Усі мої досягнення – це результат моїх зусиль і праці, це речі, які неможливо купити. Я розумію, що ветеран, який знає англійську і готовий до співпраці, цікавий іноземним журналістам і фондам. І я вповні використовую кожний шанс дати інтерв’ю і навіть просто поспілкуватися з ними, пропоную співпрацю і цікавий контент, який сам роблю, беру участь у таких проєктах, де бачу стовідсоткову переможну ситуацію.
Поранення точно зробило мене іншим. Воно дало мені такі можливості, яких у мене без нього не було б. Взагалі для мене останній рік – це наче якесь кіно. Я став амбасадором бійцівського клубу SpartaBox – про таке не міг і мріяти, співпрацював з Reuters, BBC, «Голосом Америки», взяв участь у гольф-турнірі між американськими й українськими ветеранами, у боксерському турнірі, відвідав Пентагон, отримав крутий американський протез… Має бути неадекватна упевненість у своїх діях.
До того ж Ви встановили національний рекорд України, зробивши максимальну кількість присідань без опори за 60 секунд – 34 рази.
Це чергове бажання довести собі, що я сильний і можу досягти всього, чого забажаю. Мав плани побити рекорд України і на швидкість прострибати 100 м. Я тренувався, готувався, але пошкодив ногу. Коли поїхав до США на протезування, там було дуже посилене тренування – 6 годин занять щодня, і я мав намір максимально зміцнити ногу. Одного разу, коли щось впало на підлогу, я без проблем присів і підняв цю річ. І мене осяяло. Я увімкнув секундомір і за хвилину присів 40 разів. Все, їду в Україну ставити рекорд! А незабаром День Незалежності! А мені 33 роки, і 33-тя річниця незалежності, та й присісти б 33 рази… Присів 34. І я задоволений своїм результатом.
І це ще не все… У переддень нового 2025 року Ви дебютували як танцівник на благодійному концерті у Ніжині. Ваші враження?
Мені дуже сподобалося, що тепер культурно-мистецькі заходи у місті конвертуються у життєво необхідні на фронті РЕБи, машини… Якби мені, ніжинцю, на фронті сказали, що передана нам допомога куплена на кошти з проведення концерту, де виступали місцеві артисти, діти, волонтери і ветерани… Це настільки приємно, така підтримка громади дуже допомагає і мотивує хлопців на фронті. Спочатку я відмовився від участі у концерті, адже не зрозумів, наскільки крутим він буде і з якою метою проводиться. Але коли отримав повну інформацію, то відразу ж почав готуватися до виступу. І ми за три дні поставили танець.
Для мене важливо мати чітко окреслені мету, завдання і можливості їх реалізувати. Спільна мета концерту – зібрати гроші на потреби 163-го батальйону. Моя особиста мета – закінчити цей рік танцем на двох ногах у рідному місті. Завдання – вивчити танець – я виконаю. Можливості для цього Ніжин дав. Все, питань немає, я танцюю. Тренування й участь у концерті були максимально комфортними для мене, і вони стали ще одним кроком до реінтеграції.
Ви впевнено й послідовно творите своє сьогодення і плануєте майбутнє. Яким Ви його бачите?
Я ні від кого нічого не очікую. Я спостерігаю за процесом і беру у ньому участь. Максимально ефективно. Мої наміри реально світлі, і я хочу їх масштабувати. Зараз почав працювати зі штучним інтелектом. Упевнений, що за ним майбутнє, це та не дуже ще опрацьована ніша, яка дає море можливостей для реалізації. Я помітив, що після поранення до всього, за що б я не взявся, підходжу з алгоритмом, спрощую, автоматизую. Це мій час і ресурси, і я сам вирішую, на що їх варто витратити.
У майбутньому я хочу працювати у сфері комунікації громади і влади. Хотів би стати їх представником, тим, кого оберуть для цієї роботи. Це вимагає від претендента відповідних знань, навичок і напрацювань у різних сферах. І я працюю над тим, щоб асоціюватися зі спортивними досягненнями, з високим рівнем психо-емоційного стану. Я йду вперед, є досягнення на цьому шляху, готовий ними ділитися і працювати на покращення життя в Україні. Маю досвід спілкування з американцями, кожен з яких пишається своїм громадянством і творить свої маленькі перемоги задля Батьківщини. Я відчував і бачив це, коли відвідував США. Хочу, щоб і в нашій країні громадяни мали таке відчуття.
Також спробую бути одним із перших, хто після закінчення війни подасть петицію на ім’я Президента про зміну прапора на червоно-чорний. І дійсно, якщо його залити кров’ю, він стане саме таким. Хочу передати нащадкам пам’ять про війну, яка залила нас кров’ю, і її ціну, щоб ця сторінка нашої історії не забулася.