Приймати новий досвід – це основа соціалізації для людей з ампутаціями, – Євген Шваб

Фото: Без Броні | Андрій Жолоб

Євген Шваб у минулому – військовий 95-ї бригади. На полі бою чоловік отримав важке поранення та згодом пройшов довгий шлях лікування. Зараз Євген хоче ділитися своїм досвідом прийняття нового себе з іншими пораненими українськими воїнами

Детальніше свою історію Євген Шваб розповів у гостях в програмі Андрія Жолоба “Без броні” на FM “Галичина”, передає “Еспресо.Захід“.

Женю, представ себе, будь ласка

Я ветеран 95-ї десантно-штурмової бригади, сам із Житомира. Навчався у Великій Британії перед виїздом на бойові позиції. Пішов на війну добровольцем, а до цього служив у поліції. Воював на східному напрямку. На Луганщині наш підрозділ вийшов на бойові позиції, був тоді дуже сильний танковий обстріл. Снаряд влучив у мій окоп, я отримав дуже важке поранення: осколки пронизали спину, ногу. Відтоді почалися пів року боротьби за моє життя.

Що сталося, що ти вирішив змінити відносно спокійну службу в тилу?

Я звільнився з поліції до повномасштабного вторгнення і займався роботою по граніту. Мені це дуже подобалося, але почалося вторгнення і компанія не могла нормально працювати. Попри труднощі в компанії, я продовжував там робити, але не міг спокійно жити, коли в країні війна. Тому пішов у військкомат, чекав ще 2-3 тижні на повістку про відправлення.

І тут ти потрапляєш у Британію…

Відверто кажучи, я бачив цю країну лише через вікно автобуса. У нас була інша задача – навчитися користуватися зброєю та тренуватися штурмувати. Я отримав доволі цікавий досвід і дуже радий, що вдалося там побувати.

Можна сказати, що цей новий досвід допоміг тобі вижити?

Більше все ж досвід мого побратима.

Давай тоді докладніше зупинимося на дні твого поранення.

19 січня ми вийшли о 4-й ранку на позиції. День пройшов досить спокійно. 20 січня ворог почав “насипати” – “гради”, танки. Я саме прийшов з СП (спостережний пост) у бліндаж, а два мої побратими йшли заступати. На щастя, в момент удару я був сам, бо хлопці пішли. Було б нас троє, це вже була б зовсім інша ситуація. Я відчув удар і свист, дуже сильний біль у нозі. Мене засипало землею, не міг рухатися, кричав. Було відчуття, що десь годину кричав до хлопців. Вони чули, але підійти не могли, бо обстріл не стихав. Думаю, десь хвилин через 10 прибіг мій побратим Павло і надав мені турнікет, заліпив отвори від осколків. Евакуювати через ворожий обстріл мене не могли. Пам’ятаю, десь близько третьої години дня мені наклали турнікет, потім наша арта вдарила по росіянах і в цей момент мене винесли. О сьомій вечора я вже був на стабілізаційному пункті.

Тобі робили конверсію турнікета? Чи всі 4 години його не знімали?

Я погано це пам’ятаю. Коли вже відправляли в Краматорськ, то дали знеболювальне і мене просто вирубило. Потім лише пам’ятаю, як був у Дніпрі, звідти гелікоптером забрали до Києва. Там мене більш-менш стабілізували. Вже 26 січня я був у Львові. І тут відбувалося найголовніше. На третій день у Львові в нозі відкрилася кровотеча, тому її довелося ампутувати.

Ти пам’ятаєш, як з тобою це обговорювали? Це ж виважене рішення, яке треба узгодити з пацієнтом.

Я після цього спілкувався з лікаркою. Вона сказала, що хотіла до мене підійти й підготувати до можливої ампутації. Однак кровотеча не залишила часу на це. Сприйняв це так: немає – то й немає. Не було злості, а була подяка лікарці. Вона казала, що все зробить, аби я жив. І я вдячний їй.

У тебе були ще реампутації. Що сталося?

Через зараження. У мене була роздроблена стегнова кістка й після операції пішов сепсис. Лікарі вимушені були видалити кульшовий суглоб. Після цього я пішов на поправку.

Я зі своїм лікарем взагалі дуже добре спілкувався. Ти бачив, щоб у реанімації їли суші? А я в останній день їв. Мені їх приніс лікар.

Чи пам’ятаєш ти своє внутрішнє сприйняття того, що в тебе вже немає ноги?

У мене не було такого, що в паніку впадав і т.д. Ще з реанімації мене вів психотерапевт. Коли 40 днів лежиш у реанімації і нічого не бачиш, то з кимось поспілкуватися є великим щастям. Мене заспокоювали протезом, але сильно не заморочувався.

Не приходили думки про суїцид?

До мене приїжджали родичі й підтримували мене. Це заспокоювало.

Ти з тих сильніших людей. Не сумніваюся, що у твоєму житті буде велика місія переконувати інших, що все буде нормально. Скажи, чи відчував фантомні болі?

Досі відчуваю. Якось я їхав за кермом (купив авто, коли став більш самостійним), і було таке відчуття, наче мені в п’ятку, якої нема вже, встромили ножа. Ще бувають такі моменти, коли стегновий нерв ніби током пронизує всю ногу.

Кажуть, що запам’ятовуються ці крайні больові відчуття, що були до ампутації.

Саме так. У мене було 5 переломів у нозі й запам’яталися ці відчуття.

У тебе є доволі крутий протез, який допомагає ходити без підтримки. Розкажи, звідки він у тебе з’явився.

Я перебував у реабілітаційному центрі “Незламні”, під час тренування прийшли гості та запропонували відвідати футбольний матч “Шахтаря” з ФК “Львів”. Виявилося, що саме я мав робити перший символічний удар у цьому матчі. Наступного дня мені подзвонили з “Шахтаря” і запропонували протезування. Тоді ж я отримав свій механічний протез, а вони запропонували більш функціональний. Це була сума 86 тисяч євро, непідйомна для мене. Згодом я отримав цей протез.

Довелося спеціально вчитися користуватися цим протезом?

Так. Сам стереотип ходьби відрізняється.

Чи помічаєш на собі якісь криві погляди на вулиці?

Спочатку було неприємно, зараз не звертаю уваги на такі речі. Але коли є такі погляди, то я дивлюся у відповідь, не відводячи очей.

Як думаєш, варто пояснювати, що люди з протезами тепер є невід’ємною складовою нашого суспільства?

Треба пояснювати й не чекати, що люди самі дійдуть до якогось розуміння. До прикладу, я був у магазині, дитина, 3-4 рочки, каже мамі “Дивись”. Я покликав її і сказав торкнутися протезу. Вона його попробувала й утекла. Це нормальне перше знайомство.

Євгеній Шваб – майстер по гранітному каменю, кулеметник 95-ї бригади… А тепер хто? Як змінилося твоє життя?

Я хотів бути корисним, хочу жити та розвиватися далі. Поговорив зі своїм психотерапевтом та запитав, чи можу бути ментором для інших хлопців, ділитися своїм досвідом. Вступив в університет, паралельно вчуся на гештальт-терапії. Моя реабілітологиня заснувала благодійний фонд, який виконує величезну роботу для хлопців. До прикладу, її пацієнт повернувся на фронт із протезом і ми зараз збираємо йому гроші на зарядну станцію.

Скажи своє послання хлопцям, які от щойно тільки починають жити з ампутаціями.

Коли я ще був без протеза, мені сказали про правило “трьох Н”: немає нічого неможливого. Воно так і є. Я не думав, що буду ще коли-небудь ходити без милиць чи без палички. Розвиватися, спілкуватися, приймати новий досвід – це основне для соціалізації.

Що ти можеш зробити зараз протезом, чого не міг справжньою ногою?

Я можу зараз зробити собі підставочку під скляночку (сміється).