Роман Вовк за фахом соціальний працівник. В 2007 році він заснував ГО «ХАРКІВСЬКА МІСЦЕВА ПРОФСПІЛКОВА ОРГАНІЗАЦІЯ ВСЕУКРАЇНСЬКОЇ ПРОФСПІЛКИ ПРАЦЕЗДАТНИХ ІНВАЛІДІВ», яка стала першою організацією такого роду. Він розповів «Справжні варті» про те, як полягає справа з захистом прав людей з інвалідністю, їх становищем в суспільстві та доступністю наших міст.
Що ви можете сказати про дотримання прав людей з інвалідністю? Наскільки часто вони порушуються?
Ми займалися цим питанням, починаючи з 2007 року. Перше питання, з яким зіткнулися – це реєстрація. Ми були такими собі першопроходьцями. Перед нами закривали двері в кабінет реєстраційної палати. Влада не хотіла, щоб люди з інвалідністю почали захищати себе. Ми їздили по підприємствах, організаціях, установах, захищали людей у судах. Були погрози з боку керівників різних гілок влади. Тоді було дуже багато порушень. І робочій день був ненормованим. В той час люди з інвалідністю не мали таких прав, як зараз. Все робилося вперше. Сьогодні завдяки тому, що ми почали «стукати», почали писати проекти, почали звертатися до Верховної ради, народних депутатів, все таки, ситуація зрушила з місця. Зараз набагато легше захищати свої права, ніж в 2007 році. Я вважаю, що нині Україна зробила великий крок.
Але порушення були і будуть. Від них нікуди не дітися. Я можу назвати такі часті порушення. Це порушення прав при влаштуванні на роботу, це невиплата заробітної плати, це махінації з земельними ділянками. А цим маніпулюють. Я можу перераховувати їх довго. Ними суди просто завалені. Люди судяться роками і не можуть чогось добитися. Порушення були і будуть поки ми не навчімося себе захищати. Така проблема існує.
На вашу думку, чому так склалося? І чим можна зарадити в цій ситуації?
Чому так скалося… По-перше, винні й самі люди з інвалідністю. Я кажу як воно є. Бо вони мовчать. Наприклад, забирають житло, проводять якісь махінації, залякують, а людина нікуди не йде і навіть анонімно не зателефонує. Якби люди були більш відкритими, то, можливо, було би менше порушень. Так само на підприємствах, в організаціях. Людина приходить влаштуватися на роботу, а їй кажуть: «Вибач, ми тобі обіцяли там мінімальну зарплатню, але платити будемо за півставки». Замість того, щоб поскаржтися на порушення прав людини, вона каже «Добре, я буду працювати». І таких прикладів я можу навести дуже багато. І це дуже велика проблема – змусити людей з інвалідністю захищати власні права. А вони чекають що хтось їм допоможе і це не їх провина. Так виховувало суспільство.
А як з цим боротися?
Як боротися…? Знаєте, починати треба з себе. Роботодавець не заплатив заробітну плату, а його за це посадили? Ні, бо ми промовчали. У нас немає поки показових судових справ. Я жодної не бачив. Щоб показали журналістам та суспільству. Я знаю декілька сімей, які зараз судяться за заробітну плату. І ця тяганина триває аж з 2007 року. Вони приходять, а їм відмовляють або перекосять засідання. Є така тонка грань між людьми з обмеженими можливостями і законом. Бо ми мовчимо.
Як часто люди з інвалідністю потерпають від дискримінації вже у своєму повсякденному житті? У чому зазвичай вона проявляється?
Тут також є така тоненька грань. З одного боку, люди самі, як то кажуть, звертають на себе увагу і допускають цю дискримінацію. Я не хочу казати, що всі вони однакові, але бувають випадки, коли людина поводить себе нечемно, починає якось погрожувати. І деякі люди, які не мають інвалідності, кажуть: «Та що з нього взяти, він же інвалід». І тому на це не звертають увагу. Так, у нас місто толерантне по відношенню до людей з інвалідністю. Вже багато чого зроблено. Але дискримінації багато. Це ті самі суди, те саме влаштування на роботу, коли роботодавець бере спочатку людину, яка не має інвалідності, а тоді бере вже інваліда. І тільки якщо його примусять його взяти. Бо є квота, але її інколи виконують тільки на папері. Ми вже декілька разів перевіряли підприємства. Там кажуть, що «працює два інваліда». Просимо показати їх. А вони виповідають, що цих людей немає. Вони тільки на папері. І відверто дають хабар, а якщо відмовився, то «по голові». Якщо не фізично, то дзвінки «згори» роблять усі справи марними. Ось у цьому полягає дискримінація. Потрібно боротися, потрібно відстоювати, а якщо просто дивитися, поки якийсь дядько прийде та допоможе тобі, то це буде дуже довго.
А тепер щодо інклюзивності та доступності. Наскільки українські міста, та, зокрема Харків, є доступними для людей з інвалідністю? У чому полягають основні проблеми в даній сфері?
Давайте я почну не з Харкова, а з Феодосії. Зараз це так звана республіка Крим. Я туди неодноразово приїжджав, щоб подивитися, як там облаштовані переходи та автомобільні перехрестя. Ми там вчилися, а також їздили туди переймати досвід. Феодосія дуже гарно облаштована. Вона дуже доступна для людей з інвалідністю. А самим недоступним містом я вважаю Київ. Там дуже багато робиться, але метрополітен жахливий. А в Харкові роблять дуже багато. І звукові маячки у переходах метро, і звукові світлофори, і маленькі бордюри на перехрестях. І стадіон «Металіст». Я там перевіряв кожну сходинку, кожен туалет, кожен вихід. Особисто проінспектував. В Харкові громадських транспорт куди більш прилаштований. Так, мало таких автобусів, мало тролейбусів. Але Харків набагато краще прилаштований.
Є проблема з доступністю міст. Є проблема, що люди з інвалідністю сидять вдома. Не тому, що вони так хочуть. А тому, що треба зробити подвиг, щоб просто вийти надвір. Наприклад, якщо ти живеш на п’ятому поверсі й пересуваєшся на візку, а ліфт не прилаштований до нього. Але це проблема не цієї людини. А тих, хто це будував. Також проблема в тому, що люди не звертаються до влади. Якщо в Харкові є активісти, є організації, які ходять до мера на прийом, ходять до губернатора. Вони чогось добиваються. То в інших містах я цього не бачив. Але, мабуть, ще є Львів. Там я був. Там люди можуть постояти за себе. Я був у Кривому Розі, Дніпрі, Полтаві. Але я там не бачив доступності.
Наскільки доступною є освіта? Чи виникають проблеми зі вступом до вишів та пошуку роботи?
Давайте почнем розмову з того, а хто вас візьме після учбового закладу без стажу роботи? Перша проблема, з якою стикається людина з інвалідністю, яка закінчала виш, це коли роботодавець не бере її на роботу. Через це в неї немає заохочення закінчити інститут. Бо коли вона це зробить, то перша умова, яку поставить роботодавець – це три роки досвіду. А де вона буде його набувати? У нас не створені робочі місця, де людина могла би набрати досвіду.
Щодо освіти, то все починається ще зі школи. По-перше, треба змінити умови розподілу дітей інвалідів. Деякі дійсно потребують, унаслідок патологій, особливих умов життя. Але куди відправляють всіх, хто має інвалідність? В інтернат. В дещо інші, «тепличні» умови. Більш розвиненні діти не можуть себе показати на повну силу. А там слабша програма. Я не прибічник інтернатів. Бо я навчався у середній школі. І проблема вчителів полягала не в тому, що я прийшов, а у відсутності програми. Це був 1982 рік, коли я поступив до школи. І проблема полягала в тому, що не було освітніх програм. Це ще були радянські часи. Але зараз є освітні програми. Але проблема так і зосталася, бо полягає у тому, що відбулася монополія інтернатів. Вони зацікавлені в тому, щоб більше людей туди віддавали дітей. Це стосується не тільки шкіл-інтернатів, а й технікумів. І головне питання в сфері освіти полягає не в тому, як вступити до вишу, а в тому, що людина буде робити потім? Я знаю дуже багато прикладів, коли людина закінчила виш з червоним дипломом, але сидить вдома. Бо немає роботи.
Останнім часом в місті проходить все більше заходів, присвячених інклюзивності. Як ви думаєте, чи передбачається в цьому плані прогрес? Які у вас прогнози на майбутнє.
Це все залежить від ентузіазму тих, хто це проводить. Бо зараз настав такий час, коли задарма це ніхто проводити не буде. Донори з-за закордону ретельно перевіряють кожну копійку наданої допомоги. Скільки я проводив, скільки проводила моя організація фестивалів та конкурси. Все починається з проекту. Спочатку він пишеться, потім під нього виділяються гроші, а тоді вже проводяться акції. І чим більше буде інклюзивних проектів, тим більше буде таких акцій. На жаль, про нас до сих пір згадують тільки 3 грудня. Тоді влада дає команду керівнику структурного підрозділу соціального захисту, а ті проводять заходи. Тебе то туди запрошують, то сюди. Але, вибачте, чому не можна було зимою, весною, літом провести ті самі акції? Це мене найбільш непокоїть. Але я розумію владу – їм потрібно відзвітувати, що вони щось зробили для нас.
Прогноз на майбутнє… Якщо буде зростання інфляції, то все це буде поступово сповзати вниз… Але прогноз залежить від того, хто цим буде займатися. Від тих організацій, від тих ентузіастів. Бо все робиться на ентузіазмі. У нас немає фінансування. Чому ми закрили організацію? Бо ми все робили на ентузіазмі. Я певною мірою я розумію, що якщо буду далі так працювати, то я буду голим я босим. Тому я змінив тактику. Я закрив організацію і пішов у бізнес. Зараз я роблю набагато більше. Бо на посаді голови в мене було чимало питань, які я не міг, за певних обставин, завдяки караючим органам розв’язувати.
Юлія Гуш