Сергій Гордієвич, Фото: voladm.gov.ua
Волинянин Сергій Гордієвич повернувся з Ігор нескорених із золотом, здобутим у змаганнях з гірських лиж сидячи. Вдома його зустрічали родина, донька і дружина
Про спорт, змагання, рішення брати участь у відборі та своє поранення ветеран розповів “Еспресо.Захід“.
Після поранення заплющив очі “з приємним відчуттям, що все буде добре”
Фото: Андріана Стахів
Сергій пішов добровольцем воювати у березні 2022 року, спочатку навчався, а згодом брав участь у бойових діях на Харківщині, де й отримав важке поранення під час штурму 18 травня.
Яким був ваш військовий шлях?
До війська я приєднався у березні 2022 року. Під час того, як ми мали проходити тренування у навчальному центрі, прилетіли ракети якраз в нашу казарму. Нас терміново евакуювали в Дніпро, після цього в Охтирку і я доєднався до 22-го окремого мотопіхотного батальйону. Ми перебували в Охтирці близько двох тижнів, після цього нас передислокували на Харківський напрямок, безпосередньо у сам Харків, в аеропорт спочатку, де повністю обмундирували і перевезли на околиці Салтівки, де була вже лінія бойового зіткнення з ворогом. Там вже й відбувалася наша служба.
А поранення?
Поранення я отримав під час контрнаступу Харківського в селі Веселому. Це було кульове поранення під час штурму, отримав його у ліву сторону. Встиг тільки сказати побратимам, що мене поранили і озирнутися, чи немає ніде ворога. І заплющив очі, але з приємним відчуттям, що все буде добре. І досі я вважаю, що все добре склалося в цілому. Попри те, що це травма хребта, спинно-мозкова травма на рівні 11-го грудного хребця. Ну і також ще чисельні забої, контузія.
В мене була дуже велика кровотеча. І якби не швидкість евакуації, то мене просто б не довезли. Я втратив майже 2 літри крові, бо поранення було наскрізне. Спочатку мене привезли в Харківський госпіталь. Після цього я нас евакуювали в Полтаву. В Полтаві я перебував два місяці в лікарні. А тоді мене перевели у Львівський госпіталь і вже там я до кінця проходив свою реабілітацію.
Рушійною силою для подачі заявки на Ігри нескорених стала дружина
Сергій з дружиною і донькою Фото: Андріана Стахів
Саме дружина Тетяна запропонувала подати заявку на відбір до участі у спортивних змаганнях, тим часом Сергій був переконаний, що нічого із цього не вийде. Цю історію він згадує з усмішкою:
“Вона сказала: “Давай спробуємо”. Я кажу: “Та не треба, я і так не пройду. Я на візку фактично нічого не можу”. Вона каже: “Давай хоч спробуємо, з’їздимо на відбір. Пройдеш – буде добре, не пройдеш – теж непогано”. Тож вона мене зареєструвала і так сталося, що на мій День народження якраз було оголошення результатів. І от мене всі вітають. Один побратим телефонує, другий. Я дякую, але так собі думаю, звідки вони знають, що в мене сьогодні день народження? Потім телефонує тренерка зі стрільби з лука пані каже: “Сергію, я тебе вітаю”. І от я вже в неї я спитав: “Пані Лесю, звідки ви знаєте, що в мене день народження?” А вона мені: “Який день народження, Сергію? Ти в збірній!” Така неочікувана приємність, подвійна, вважайте”.
З цього моменту і розпочалась підготовка ветерана до участі в Invictus Games Vancouver Whistler 2025.
6 днів тренувань – і золота медаль у руках Сергія Гордієвича
Сергій Гордієвич, Фото: voladm.gov.ua
Тренувань напередодні змагань у Сергія було лише 6 днів: три дні вони займалися в Україні на Буковелі, ще два дні із канадськими тренерами у курортному містечку Вістлер та день перед початком самих змагань. Змагався він цього разу у категорії новачків. Проте одразу у двох видах спорту: гірськолижному та веслуванні на тренажері.
Сергію, поділіться, як це було? Ви здобули золоту медаль…
Мені, мабуть, більше пощастило. Поясню чому. Коли ми тренувалися на Буковелі з тренерами Михайлом, Олександром і Миколою. Мій побратим показував набагато кращий результат. Він їхав сьомим, я їхав останнім. І я був впевнений, що він посяде перше місце. Ще й, коли я вже повертав на третьому повороті, то припуститися помилки. І був переконаний, що приїду точно без медалі. Хоча дуже хотів, хоча б бронзу.
Але так сталося, що я приїхав на фініш і мій тренер кричить: “Сергію, ти перший”. Я думаю, ну, молодець, вітає мене. Це було протягом секунди, я думав. А потім чую наступну репліку: “Ти виграв у них три секунди”. І тут я вже зрозумів, що переміг. До цього думав, що він жартує, мабуть, просто підтримує, як тренер. Думаю, дякую йому за це. А тут каже: “Ти на три секунди їх всіх випередив”. І це було таке неймовірне відчуття, коли ти розумієш, що переміг, тобі всі аплодують, з тобою всі хочуть сфотографуватися. Приємно. На жаль, у веслуванні таких результатів немає. Я посів 10-те місце. Це досить важкий вид спорту. Я навіть не думав, що він настільки буде виснажливий, але мені сподобалося. Сподобалося це відчуття, змагання. І я буду надалі продовжувати займатися.
А звідки були ваші головні конкуренти у цих змаганнях?
Взагалі збірних було 23 команди. Це і Канада, Австралія, Нова Зеландія, Франція, Америка, Колумбія також ще була, досить багато. Але основним конкурентом був мій побратим, тому що я бачив, як він їздить. І також учасник зі збірної Бельгії. Він зайняв третє місце. Це були наші основні конкуренти, але було дві категорії. Були категорії новачки і були категорія просунутих. Ми виступали в категорії новачків.
Оскільки ми в Україні лише перший рік почали запроваджувати адаптивні гірські лижі, то займалися лише шість днів. Тобто мали лише 6 днів тренувань. А вже ті, хто більш просунуті, це люди, які трошки довше займаються, можливо рік чи трохи більше.
А раніше ви ніколи не займалися лижним спортом?
До того я стояв на лижах, але порівняння з тим, коли людина здорова їде на двох ногах на лижах не йде у жодні рамки. Тому, що координація зовсім не та. Для мене особисто було дуже важко перебороти самого себе, бо перші два дні в мене абсолютно нічого не виходило, абсолютно. Я щоразу падав, то на лівий бік, то на правий бік. Коли я падаю, в мене центр зміщується, мої сідниці трошки вивертаються, і я вже не зможу повертати в ліву сторону. І так відбувалося упродовж півтора дня. Другий день, коли ми займалися, я вже у другу половину відмовився, сказав, що це не моє, я не буду цим займатися. Але, дякуючи тренерам, які прийшли і сказали: “Сергію, пішли, треба”, я пересилив себе, думаю, добуду якось.
І на третій день воно якось пішло. Почали вдаватися повороти, ліворуч, праворуч, по прямій. І зайшов азарт. А плюс до того, ще позаймалися з канадськими інструкторами. Вони мене відвезли на висоту 2200 чи 2300 метрів – досить високо. І ми цими схилами з ними проїхалися.
І так потрошки, потрошки вдосконалювався. І довдосконалювався на золоту медаль.
Андріана Стахів