Сушкевич: Хочу, щоб всі люди з інвалідністю мали право на спорт і усвідомили, що можуть все (ВІДЕО)

Українські паралімпійці сьогодні відомі в усьому світі. Уперше вони брали участь у Паралімпіаді в Атланті (США) у 1996 році, одразу одержавши золото. Наразі посідають третє місце в світі. Як і з чого це все починалося, що було рушійною силою, та які проблеми є сьогодні в людей з інвалідністю, а також перспективи їх вирішення Факти ICTV обговорили з уповноваженим президента України з прав людей з інвалідністю, президентом Паралімпійського комітету України Валерієм Сушкевичем.

— Пане Валерію, ви мало не єдина в Україні людина, яка стільки зробила для людей з особливими потребами. Звідки ви берете сили для повсякденної боротьби й натхнення?

— Це перебільшення, що тільки я опікуюся людьми з інвалідністю. Багато людей працювало з цим. Просто у цій проблематиці чимало моїх думок, напрацювань.

Я пам’ятаю, з чого починав, як маленький хлопчик, в радянські роки. Коли головним принципом влади щодо таких, як я, була соціальна ізоляція. У суспільстві, якщо ти кривий, косий, сліпий, безногий, тебе не повинно бути. Страшною домінантою цього впливу радянської влади було те, що зробили після Другої світової війни, з тими, хто повернувся без рук та ніг. Коли вони заполонили міста й населені пункти України та СРСР, через кілька років була команда з Кремля зібрати всіх, відвести на Соловки і знищити, щоб не спотворювати картину щасливого радянського буття.

Але мої батьки з цим не змирилися. Вони багато років самовіддано лікували мене, намагаючись відновити функції, пов’язані з порушенням опорно-рухового апарату. І я тоді не замислювався, що я якийсь інший, тому що певний час вірив, що буду ходити.

Десь в 11 років я почав плавати. І до 15 років у мене були неймовірні показники, я міг плавати без втоми до п’яти годин. І вже тоді відчув, що можу багато що. Батько купив на свою вчительську зарплату горбатого Запорожця, дві палатки, і вони з мамою вивозили нас із братиком на берег моря. Я не вилазив із моря годинами, був постійно в русі. Фізична культура, тренування та спорт стали істотним аспектом моєї реабілітації.

Якби я не став дворазовим чемпіоном СРСР із плавання, я б ніколи не став народним депутатом, математиком-програмістом, не вчився б в аспірантурі, не мав би наукових робіт із кібернетики. Ця перемога в спорті наклала відбиток і на моє життя. Одне з гасел нашого Національного комітету спорту людей із інвалідністю: від перемоги у спорті – до перемог у житті.

Моя мета – щоб у нашому суспільстві не було невидимих громадян України за ознакою інвалідності. А сьогодні, на жаль, невидимі громадяни України є. Як і дискримінація та обмеження прав за цією ознакою.

— Чи є якась динаміка в зрушеннях щодо людей із інвалідністю в суспільстві, в українській владі?

— Проблем ще вистачає, але є й позитивні зрушення. Сьогодні багато новобудов, які забезпечені доступністю. Вони забезпечують інклюзивність та універсальний дизайн.

5-7 років тому ніхто не бачив тактильну плитку на тротуарах для повністю незрячих. Людина, яка не бачить, рухається по тротуару, підходить до пішохідного переходу, має тактильні позначки, якими сьогодні вона може користуватися.

Нещодавно недалеко від Офісу президента бачив зроблену тактильну плитку, і якщо нею керуватися, то людина виходить не на пішохідний перехід, а на центр перехрестя, і потрапляє під машину. Я змушений був викликати комунальні служби міста Києва й показати, куди вони вивели тактильною плиткою незрячу людину. Через три дні її замінили. Можна зробити тактильну доріжку, а можна зробити імітацію, яка не буде працювати на результат.

14 станцій метро в Києві абсолютно безбар’єрні. Наступного року планується зробити такими ще 13 станцій. Щороку кошти на інклюзивну освіту в Україні зростають. Кожного року 500 млн грн іде цільовими видатками з бюджету на інклюзивність у середній школі. І це досягнення, такого раніше не було. Інше питання – рівень використання цих коштів й ефективність з огляду досягнення інклюзивності, але є й успіхи.

У проекті державного бюджету спочатку планувалось не півмільярда на інклюзивність, а 300 млн. Я звернувся до прем’єра, і мені приємно, що змінили цифру знову на 500 млн. Тобто уряд залишає основу для інклюзивного процесу в освіті, і це суттєвий чинник.

Валерій Сушкевич, Уповноважений президента України з прав людей з інвалідністю, президент Національного комітету спорту інвалідів України

— А як щодо інтеграції людей з інвалідністю в суспільстві?

— Кілька років тому будь-яка людина з інвалідністю не мала права мати статус безробітного, бо вважалось, що люди з інвалідністю апріорі є непрацездатними. Сьогодні ж людина з інвалідністю має статус безробітного, може отримувати виплату по безробіттю.

Минулого року було додано 756 млн грн на засоби реабілітації для людей з інвалідністю – візки, протезування, спеціальне обладнання для реабілітації. Загальний обсяг після збільшення видатків на засоби реабілітації – 1,7 млрд грн.

Якщо воїн АТО лежить у військовому госпіталі, як вирішити питання, щоб йому встановили групу з інвалідності? Ухвалено рішення надати право керівникам військово-медичних закладів, госпіталям надавати спеціальну допомогу людині при оформленні інвалідності.

Я таких позитивів можу багато назвати: є локальні, є глобальні. Вони недостатні, але вони є щоденною роботою уряду, інституції влади і моєю.

– Covid-19 додав ще більше проблем в і без того непросте життя людей з інвалідністю. Як в Україні та світі позиціонується проблема людей з особливими потребами в умовах пандемії?

— Генеральний секретар ООН виступив напередодні міжнародного Дня людей з інвалідністю і заявив, що світ і так не був готовий до такого глобального світового явища. А ця категорія людей у будь-якій країні має особливу уразливість, особливу проблемність в умовах пандемії. Для будь-кого це проблема, а той, хто має ураження, пов’язані з інвалідністю, ще більш незахищений. І ця проблема критична навіть для країн із високим рівнем соціального захисту. Світова спільнота звертається до урядів усіх країн: зверніть увагу на людей з інвалідністю у контексті пандемії. У нас в країні відповідного рівня уваги щодо цього питанню немає.

ФОПів ми бачимо, вони вийшли на Майдан, до Верховної Ради, до будинку уряду, до Офісу президента. А людей з інвалідністю не побачиш, бо їм важко вирватись із пострадянських наслідків соціальної ізоляції, обмеженості і недоступності соціальної, архітектурної і транспортної інфраструктури.

– Я мав розмову з президентом України, який звернувся з листом до уряду з вимогою, щоб був опрацьований спеціальний документ щодо спеціальних заходів для підтримки людей з інвалідністю під час пандемії в Україні. Це сьогодні треба робити, бо це актуальна та важка проблема.

Український уряд зробив певні кроки із самого початку пандемії, які стосуються подолання деяких проблемних викликів. Ще в квітні було ухвалено рішення передбачити автоматичне продовження виплати пенсій та державної допомоги людям з інвалідністю у разі потрапляння на період карантину дати переоформлення групи інвалідності. Сьогодні урядом вирішено, що поки триває карантин, ти можеш не ходити, воно автоматично продовжиться. Це суттєвий позитивний чинник.

Також була здійснена виплата разової грошової допомоги у розмірі 1000 грн на допомогу людям з інвалідністю під час Сovid-19. Дуже важливий чинник, що з 1 січня 2021 року буде вдвічі збільшений розмір надбавок особам з інвалідністю з дитинства першої, другої, третьої групи, а також діткам з інвалідністю.

– Пане Валерію, поговорімо про паралімпійський спорт. Одна з перших історій успіху особливої української збірної – Паралімпіада 1996 в Атланті. Розкажіть про це.

– Ми поїхали на X Паралімпіаду в Атланту тільки завдяки тому, що я простояв 4,5 години біля шостого під’їзду Кабінету міністрів, і дуже просив охоронця, щоб він дозволив мені побачитися з прем’єром. До змагань залишалось чотири місяці. На щастя, повз проходив помічник прем’єра, який впізнав мене, і диво сталося. Він доповів прем’єру, і я за 15 хвилин додибав до його приймальні. Мені дали три хвилини, але на ранок міністру спорту зателефонували та сказали, що наша команда їде на паралімпійські ігри. Я тоді був першим віце-президентом Національного паралімпійського комітету, і з цього почалася історія наших успіхів.

А ще вона почалася з того, що перша золота паралімпійська медаль була завойована незрячим спортсменом з України, в День незалежності України. Україну тоді не знали як окрему країну. Нас називали росіянами, які взяли ще одну золоту медаль. Бо тоді Росія взяла медаль, і не одну, а ми взяли одну, і стали 44-ми. А вже на 15-й Паралімпіаді в Ріо-де-Жанейро Україна, обігнавши США, стала третьою в світі, пропустивши вперед тільки Китай і Велику Британію. От такий був початок того великого паралімпійського руху, який у світі сьогодні називають досягненням людської цивілізації. Коли Україна поверталась із паралімпійських ігор, все суспільство говорило про те, на що здатні люди без ніг, без рук, незрячі, які здобули перемогу.

– Розкажіть, будь ласка, що таке Інваспорт? Як працює ця система в Україні і які результати для людей із інвалідністю дає ця структура?

– Це державна структура, підпорядкована Міністерству молоді і спорту, до створення якої мають стосунок профспілки, Мінмолоді та спорту, а також Національний комітет спорту інвалідів країни. У межах цієї структури створено 25 центрів фізичної культури та спорту для людей з інвалідністю в кожному регіоні. Також є два міських центри, три районних. Величезним досягненням системи Інваспорт було те, що вдалося створити 25 дитячо-юнацьких спортивних шкіл для діток з інвалідністю. Тобто в кожній області є дитячо-юнацька спортивна школа для особливих дітей, яка працює в системі Інваспорт і вирішує питання молоді, підлітків і діток. Є дві спеціалізовані дитячо-юнацькі спортивні школи, які працюють для діток і підлітків з інвалідністю в системі паралімпійського і дефлімпійського спорту.

Система Інваспорт тісно співпрацює з національними федераціями і фізкультурно-спортивними громадськими організаціями, які працюють у цій системі, зокрема з фізкультурно-спортивними клубами й міськими обласними федераціями. Фактично, в цю систему входять 103 фізкультурно-спортивні клуби для людей з інвалідністю. Сьогодні є 17 відділень із видів спорту для діток з інвалідністю в звичайних дитячо-юнацьких школах.

Система Інваспорт – це система, покликана забезпечити право дитини й людини з інвалідністю на заняття фізкультурою та спортом. У поєднанні з діяльністю Національного комітету спорту інвалідів України, ми сьогодні йдемо до того, щоб стати лідерами світового спорту й у паралімпійських, і в дефлімпійських змаганнях.

– У чому секрет успіху паралімпійських, дефлімпійських спортсменів України, і як вплинула ситуація з пандемією та карантин на підготовку наших особливих спортсменів?

– Ми об’єднали інституції української влади в спорті, змогли опрацювати досвід усіх країн і створити систему, яка працює на результат. І сьогодні вже інші країни переймають наш досвід.

У нас багато проблем загального порядку, економічні, фінансові, політичні та соціальні негаразди. Але все-таки команда, яка працює в цьому напрямку, потужна, чесна, порядна, ефективно реалізує державні кошти за цими напрямками.

Є один аспект паралімпійського спорту і системи Інваспорт, який, з одного боку, є дуже соціально значущим, а з іншого, є ресурсом великого спорту – це фізкультурно-спортивна реабілітація. Нині ми змогли пройти шлях від реабілітації до великого спорту.

Також ми запровадили дитячі стипендії для талановитих діток з інвалідністю, спортсменів. Тобто триває системна робота в цих питаннях, які потім завершуються успіхом для України. Я задоволений тим, як ми сьогодні готуємося до Паралімпіади. Варто відзначити, що 2021 рік – особливий. Уперше в історії світового спорту відбудеться три найбільші події в один рік – Олімпійські, Паралімпійські та Дефлімпійські ігри.

Ми не зупиняємося. Ми йдемо до того, щоб право на фізичну культуру та спорт було надано багатьом людям, які повинні, навіть не знаючи цієї життєдайної сили, дійти до неї. Дати їм право та усвідомлення: ти можеш все.