Матьйо-Марі Арден — громадянин Франції, який вже багато років живе в Україні. Очолюючи команду благодійного фонду «Solidarity», він підтримує відновлення зруйнованих багатоповерхових житлових будинків, допомагає з облаштуванням укриттів у навчальних закладах і активно долучається до створення реабілітаційних центрів. NV поспілкувалися з Матьйо про бачення Solidarity щодо реалізації проєктів і вибору партнерів, про перспективи розбудови реабілітаційної інфраструктури України, а також про те, чому українське суспільство має припинити закривати очі на проблеми людей з інвалідністю.
Матьйо-Марі Арден
голова благодійного фонду Solidarity
Матьйо, скажіть, будь ласка, в який момент ви разом із командою фонду ухвалили рішення, що сфокусуєтеся на реабілітаційних центрах в межах відновлення України?
Ви знаєте, це дуже просто — адже це наше реальне життя. Я живу на Бульварно-Кудрявській, неподалік від Інституту травматології та ортопедії НАМН України. Дуже багато молодих людей, які є пацієнтами цього закладу, відвідують магазин у сусідньому будинку. Їм складно ходити, вони користуються протезами або пересуваються у кріслах колісних. Коли ти таке бачиш, то одразу розумієш, що це — реальна проблема для України — як зараз, так і в майбутньому. Це наслідки війни, з якими потрібно працювати. Наш фонд спеціалізується на будівництві, ремонті, благоустрої — тож логічно, що ми можемо допомагати й з облаштуванням реабілітаційних центрів. Solidarity робить це зараз і продовжуватиме робити в майбутньому.
Нагадайте, будь ласка, який реабілітаційний центр був першим для Solidarity?
Нашим першим був Trinity HUB.
Фото: Solidarity
Команда Trinity HUB сама до вас звернулася?
Так. Це геніальний проєкт, чесний проєкт. Засновники Trinity HUB зрозуміли, що в Україні майже не допомагають людям із порушеннями зору, тому вони вирішили взяти ініціативу у свої руки. Під час активних бойових дій ця проблема стоїть ще гостріше — адже зростає кількість українців, які, на жаль, втратили зір через війну. Не лише зір: дуже часто ці люди не чують чи мають інші проблеми, зокрема важкі види ампутацій.
Отже, коли представники Trinity HUB звернулися до нас із проханням про допомогу, наш комітет з оцінки проєктів та команда одразу відповіли «так». Враховуючи, що йдеться про людей з інвалідністю, ми без роздумів пішли назустріч. Все просто: коли є приміщення і потрібно допомогти з облаштуванням цього приміщення — то це саме те, що ми вміємо робити найкраще.
Колись ви сказали, що головний принцип, за яким ви обираєте партнерів — це щоб ваші спільні проєкти мали довге життя. Поясніть, будь ласка, що ви мали на увазі.
Так, я буду завжди дотримуватися цієї позиції. Ми не зацікавлені в тому, щоб реалізувати гарний, проте нежиттєздатний проєкт. Натомість ми вкладаємо гроші для того, щоб допомагати людям на перспективу — скажімо, на 10 років, якщо це можливо. Тому коли нам пропонують будь-який потенційно цікавий проєкт, ми одразу перевіряємо, з ким працюватимемо. Перевіряємо, хто буде фінансувати, і чи буде це фінансування довготривалим. Якщо ні — то змушені відмовляти.
Дуже часто до нас звертаються представники благодійних фондів, які мають хороші ідеї, і вони, без сумніву, хочуть допомогти. Проте, якщо за ідеєю не стоїть належне фінансування, то допомогти не вдасться. Розповім, як це часто відбувається. На етапі знайомства я питаю: хто буде сплачувати комунальні послуги, зарплати? Вони відповідають, що знайдуть фінансування через 6−8 місяців. Але це питання може бути вирішене, а може і ні. А наш фонд вкладає в кожний проєкт не менш ніж 6−10 мільйонів гривень. Тож така співпраця просто не має сенсу. З державними організаціями простіше. Коли йдеться про реабілітаційні центри, то ми знаємо, що медики будуть отримувати зарплату, адже Україна забезпечена відповідним фінансуванням від Євросоюзу. Це доволі надійно.
Якщо ж ідеться про приватну ініціативу, то ми питаємо: а чи можете ви довести, що маєте фінансування принаймні на три роки? Якщо нам надають документи з необхідними показниками (станом рахунків, звітністю щодо донорів тощо), то ми йдемо назустріч. Звісно, важлива й низка інших факторів — зокрема це перше враження, довіра, ентузіазм, спільні цінності. Іноді людина тобі подобається, і ти навіть не можеш пояснити, чому. Та попри все, ми намагаємося аналізувати ситуацію на раціональному рівні. Це запорука максимально ефективної співпраці та використання коштів наших донорів.
Фото: Solidarity
Повернімося до Trinity HUB. Розкажіть, будь ласка, про особливості інклюзивної кухні, яку допоміг облаштувати ваш фонд.
Це не єдина інклюзивна кухня, створена за участі Solidarity: ми також допомогли з облаштуванням подібного простору в реабілітаційному центрі для ветеранів TYTANOVI Rehab. Ми замовили необхідні меблі в Леруа Мерлен Україна (ЛМУ) — партнерській мережі, яка надає нам матеріали за закупівельною ціною та дозволяє суттєво зекономити.
У їхніх магазинах є не лише якісні кухні, а й майстри, які вміють адаптувати меблі до потреб людей із інвалідністю. Тож вони зробили це і для Trinity HUB, і для TYTANOVI Rehab. Причому кожен центр надав конкретні критерії для адаптації, а майстри ЛМУ створили проєкти, що ідеально відповідали цим вимогам.
Отже, про Trinity HUB. Разом з ЛМУ ми повністю відремонтували приміщення, яке до цього перебувало у вкрай занедбаному стані й було непридатне для створення ергокімнати (простору, де реабілітанти мають змогу самостійно виконувати побутові дії). Тепер це повноцінна мініквартира з кухнею, обладнана всім необхідним для соціально-побутового орієнтування — кухонною плитою, холодильниками, прасувальною дошкою тощо.
Кухня має двостороннє планування. Ліва частина пристосована для людей з порушенням зору: там є спеціальні тактильні помітки, а шафки встановлені на зручній висоті. Натомість права частина розроблена з урахуванням потреб людей з порушенням зору, які пересуваються на кріслах колісних. Простір спланований максимально доступно. Розміщення меблів дає реабілітантам можливість безперешкодно пересуватися та готувати їжу: зокрема духова шафа відкривається і розташована таким чином, щоб нею було зручно користуватися людям на кріслах колісних.
Аналогічно організована й ванна кімната — з поручнями та необхідним обладнанням для людей як із порушеннями зору, так і з комплексними порушеннями. Важливо, що цей простір також є наочним прикладом для батьків і рідних реабілітантів: тут можна побачити, як зробити власну квартиру інклюзивною без складних перебудов.
Фото: Solidarity
Чи отримуєте ви зворотний зв’язок від пацієнтів та засновників реабілітаційних центрів? Як вони оцінюють роботу фонду та що найбільше цінують у вашій допомозі?
Нещодавно ми відвідали РеабіЦентр (реабілітаційний центр для важкопоранених, створений на базі Інституту травматології та ортопедії НАМН України — ще один проєкт, до реалізації якого долучився Solidarity), а також завітали з головним донором нашого фонду до TYTANOVI Rehab. І щоразу нас дуже тепло зустрічають.
Наприклад, в TYTANOVI Rehab ми були дуже зворушені атмосферою під час візиту. Адже з одного боку ти бачиш страшні речі: молоді люди, Герої України, з ампутаціями. Та водночас там дуже душевна, сімейна атмосфера: діти грають, тоді як їхні батьки виконують різні вправи. Буває, що люди сильно постраждали, та попри все мають позитивний настрій. Це справді надихає та вселяє надію. І коли я спілкуюся з пацієнтами — Героями, які поводять себе як прості люди, що хочуть одужати — то усвідомлюю: ми робимо потрібну справу, ми — на правильному шляху.
Пропоную перейти від окремого до загального. Скажіть, будь ласка, як ви оцінюєте поточну ситуацію зі створенням реабілітаційних центрів в Україні? Все це перебуває на стадії зародження чи все ж ми розвиваємося достатніми темпами?
Знаєте, ми багато говоримо про великі реабілітаційні центри. Їхні команди роблять неймовірні речі. Сила допомоги — неймовірна. І, дивлячись на їхню діяльність, можна говорити, що все чудово і Україна справляється з неймовірною кількістю важкопоранених людей. Проте ці слова будуть далекими від правди. Адже в інших в невеликих містах зовсім інша ситуація: недостатньо кваліфікованих медиків, комфортних приміщень, якісного обладнання. В той самий час — велика кількість поранених військових і цивільних по всій країні, які потребують допомоги просто зараз. І нам ще дуже далеко до того, щоб реабілітаційні заклади працювали в кожному обласному центрі.
Також в Україні існує суттєва проблема з профільною освітою, адже раніше сфера реабілітації перебувала практично в зародковому стані. Війна триває дванадцятий рік, тож вже давно пора активно розвивати цей напрям. Зі свого боку наш фонд докладає для цього всіх зусиль.
Фото: Solidarity
На вашу думку, які ще виклики стоять перед українським суспільством в контексті розбудови реабілітаційної інфраструктури?
Це складне та болюче питання. Я спілкувався з багатьма людьми й склав певне враження. Є військові — Герої, які отримують поранення та, на жаль, дуже часто переживають ампутацію. Так, вони можуть встановити протез (не завжди якісний) і пройти реабілітацію — проте незрозуміло, що буде далі. Мені здається, що наразі суспільство не готове їх прийняти. Для них просто немає місця. На це можуть бути різні причини, та в будь-якому разі це трохи лякає. Дехто навіть вважає, що якщо військового поранено — то він ніби сам винен, не виправдав очікувань суспільства. Це трохи нагадує радянський підхід, коли полонених засуджували та таврували як шпигунів. Ще хтось уникає людей з ампутаціями, не хоче їх знати та бачити.
Тому коли ми говоримо про реабілітацію — маємо водночас говорити й про ре-адаптацію. Ці українці мають повернутися в суспільство, знайти своє місце. І для того, щоб вони влаштувалися на роботу, потрібно адаптувати цю роботу до їхніх потреб. Не навпаки. Зараз люди з інвалідністю роблять усе, що в їхніх силах, щоб адаптуватися — проте насамперед це завдання для суспільства, зокрема бізнесу.
Я захоплююся сміливістю та силою дружин реабілітантів. Вони підтримують і допомагають, вони супроводжують своїх чоловіків від початку до кінця. Ми бачимо це і в TYTANOVI Rehab, і в Trinity HUB, і в РеабіЦентрі. Але що буде далі? Як люди з інвалідністю житимуть у квартирах з неробочими ліфтами? Як працюватимуть, якщо не забезпечено навіть їхні базові потреби? Тому зараз найважливіше — не лише реабілітація, а й ре-адаптація. І цим має займатися і держава, і благодійні фонди.
Чи вважаєте ви, що публічна комунікація фондів та реабілітаційних центрів — це спосіб запросити суспільство долучитися до процесу реадаптації? І чим голосніше ми говоритимемо, тим більше людей почнуть усвідомлювати цю необхідність?
Звісно. Благодійні фонди та спеціалісти — місцеві та міжнародні — мають не лише допомагати, а й інформувати українських громадян, заохочувати їх долучатися. Але просто інформації недостатньо. Потрібно, щоб змінювався менталітет. Це тривалий процес — і я не впевнений, що за два роки вдасться досягти успіху. Причому держава повинна відігравати у цьому процесі важливу роль. Так, на офіційному рівні міністри й представники державних органів про це говорять. Що вони реально роблять — вже інше питання. Я розумію, що ситуація складна — та попри все, держава має діяти.
Фото: Solidarity
Розкажіть, будь ласка, детальніше про донорів і партнерів, з якими ви створюєте реабілітаційні центри.
Насамперед це один із ключових принципів нашого фонду: ми майже ніколи не реалізуємо проєкт самотужки. Ми віримо, що разом ми сильніші. Тому зазвичай або ми залучаємо партнерів, або вони звертаються до нас (як ініціатори проєкту). З деякими організаціями ми співпрацюємо на постійній основі.
Наприклад, організатори Trinity HUB самі запустили ініціативу і запросили нас приєднатися. У випадку з TYTANOVI Rehab нас залучив пан Вʼячеслав Запорожець, засновник і керівник центру. Працювати над створенням РеабіЦентру нам також запропонували партнери.
Це обмін і взаємодія. Ми не завжди володіємо експертизою в певній галузі, генеруємо ідеї та ініціюємо проєкт — проте точно маємо бажання допомогти. Часто до нас звертаються фонди чи організації, які є справжніми фахівцями, — і ми надаємо будівельні матеріали, фінансуємо ремонт. Коли йдеться про відновлення багатоквартирних будинків, все навпаки: ми вже маємо великий досвід — тому, зазвичай, самі виступаємо ініціаторами.
Фото: Solidarity
І останнє питання: які у вас плани? Здається, вже є нові домовленості щодо наступного реабілітаційного центру?
Так, якщо говорити про реабілітаційну інфраструктуру, то наразі у нас в роботі два проєкти. По-перше, ми разом з Інститутом травматології та ортопедії й благодійним фондом «Можемо разом» будемо розширяти нещодавно створений РеабіЦентр. По-друге, організуємо там напрям психологічної підтримки, а також — навчання для майбутніх реабілітологів. Бо вже зараз і в TYTANOVI Rehab, і в РеабіЦентр стоять черги. Всі задоволені якістю послуг — проте заклади переповнені. Тому ми з партнерами «Можемо разом» прийняли рішення про запуск ще одного центру, цього разу — на базі Інституту експериментальної патології, онкології і радіобіології ім. Р.Є. Кавецького НАН України. Чому саме там? Бо їхня директорка — це справжня ентузіастка, вона одразу підтримала нашу ідею.
Наразі ми працюємо над технічною документацією проєкту. Щойно вона буде готова, почнемо роботи з капітального ремонту. Це масштабно, це потребує великих коштів — але це абсолютно необхідно. Адже в Україні катастрофічно не вистачає реабілітаційних центрів, тоді як буквально щохвилини зростає кількість людей, які потребують реабілітації у зв’язку з пораненнями чи порушеннями функцій організму. І не буде перебільшенням сказати, що від того, наскільки швидко та ефективно ми об’єднаємося та зможемо налагодити систему реабілітаційної допомоги, залежить майбутнє українського суспільства. Тож у нас просто немає іншого вибору.