Нині наші паралімпійці активно готуються до літньої Паралімпіади в Токіо, пише «ZN.UA».
2016 року українська паралімпійська збірна тріумфувала на літній Паралімпіаді в Ріо-де-Жанейро, здобувши 117 нагород і посівши третє місце в загальному командному заліку.
І це при тому, що Національний центр паралімпійської і дефлімпійської підготовки та реабілітації інвалідів у Євпаторії, на базі якого тренувалася не лише паралімпійська команда, два роки як був практично недоступний через анексію Криму Росією. Не менш вражаючі результати показала цього року і наша зимова збірна на Паралімпіаді в корейському Пхьончхані — 22 медалі, з яких сім — золоті, і третє загальнокомандне місце (поділене з командами Німеччини і Франції).
Нині наші паралімпійці активно готуються до літньої Паралімпіади в Токіо, яка відбудеться 2020 року. Але тренувальні збори часто доводиться проводити в інших країнах (останні, наприклад, були в Іспанії), оскільки в Україні спортивних баз відповідного рівня досі не вистачає. Хоча вже є певні перспективи. Про це розповів DT.UA президент Національного паралімпійського комітету, уповноважений президента України з прав людей з інвалідністю Валерій Сушкевич.
— Пане Валерію, 2014 року, коли відбулася анексія Криму, ви висловили сподівання, що росіяни не посміють привласнити Національний паралімпійський центр у Євпаторії, який був головною спортивною базою для підготовки і паралімпійців, і олімпійців. Яка там ситуація зараз? Ваші прогнози справдилися?
— Це була база не тільки підготовки спортсменів-паралімпійців та олімпійців, а й головна реабілітаційна база. Національний центр у Євпаторії був рекордсменом за кількістю людей з інвалідністю, які займалися спортом і проходили реабілітацію на його території, — п’ять тисяч щороку. І до цього додайте три-чотири, а іноді й до п’яти тисяч людей здорових, у тому числі олімпійців. Жодна інституція ні в радянські часи, ні в пострадянські, ні в Європі не мала таких показників.
На жаль, зараз там ситуація зовсім інша, оскільки центр опинився в умовах самовиживання, без державної підтримки. Так, він залишився єдиним об’єктом у Криму, який Росія визнала власністю Національного паралімпійського комітету України. Він і зараз працює, надає послуги дітям, людям з інвалідністю, зокрема й паралімпійцям. Але без державної підтримки спортсменам доводиться їхати туди за власні кошти, а це чималі суми, і не кожен може собі це дозволити.
— За чотири роки йому так і не знайшли гідної заміни?
— Повноцінну заміну за чотири роки знайти неможливо. Але перспективи є: через рік після Паралімпіади в Ріо президент України на прохання нашого Паралімпійського комітету підписав Указ про створення нового Всеукраїнського реабілітаційно-відновлювального спортивного центру Національного комітету спорту інвалідів України в Дніпрі в умовах недоступності для нас кримського Центру. До речі, це рішення активно підтримав прем’єр-міністр України. Ми віримо, що і кримський центр стане нашим не тільки юридично. Але це питання часу і певних політичних розкладів, у яких свою роль відіграють і Росія, і Україна, і вся світова спільнота.
— А чому саме в Дніпрі?
— Ну, по-перше, ми маємо велику підтримку нашого проекту з боку мера міста Бориса Філатова. По-друге, цей центр так само має бути спортивно-реабілітаційним, і значна частина програм буде спрямована на реабілітацію воїнів АТО (тепер — ООС). Бо саме в Дніпрі один із центральних військових госпіталів, де лікуються поранені бійці, — це міська клінічна лікарня імені Мечникова. Я добре знайомий з її головним лікарем. Я сам родом з Дніпропетровщини і хочу сказати, що паралімпійський спорт починався саме звідти.
Ну і по-третє — це те, що більшість членів наших паралімпійських команд різних видів спорту проживають саме в Дніпропетровському регіоні. Усі ці чинники й зумовили наш вибір. Тим більше що ми вже й місце наглянули — є чудовий півострів на Дніпрі, практично в центрі міста, де є можливість поєднати і природні фактори, і умови цивілізації. Це дуже добре, що такий центр буде у великому місті, де є розвинена інфраструктура. Бо для людини з інвалідністю дуже важливо мати змогу відразу потрапити в центр, а не добиратися за 30—40 кілометрів за місто, де і дороги не завжди на рівні, і з транспортним сполученням є проблеми.
— На якому етапі створення цього центру?
— Поки що готуємо проектно-кошторисну документацію і добиваємося виділення землі, бо це найскладніше на етапі підготовки до будівництва. На жаль, регламентні моменти дуже сповільнюють справу, але без цього нічого з місця не зрушиться. Я дуже сподіваюся, що ці бюрократичні моменти не є корупційними — не хочу вірити, що хтось схоче нажитися на спортсменах-паралімпійцях, які, попри інвалідність, здобули Україні світову славу і вивели її в лідери паралімпійського руху.
Однак на сьогодні в нас на руках немає навіть проекту землевідведення, щоб мати змогу розпочати будівництво. Хоча маємо підтримку і президента, і Кабміну, і Мінмолодьспорту нас завжди підтримує у всіх наших справах. Але провисає середня ланка.
Ми готові, і я дуже хочу вірити, що цього року вже розпочнемо проектування центру в Дніпрі, а згодом — і будівництво.
— Національний паралімпійський центр у Євпаторії був призначений для тренування спортсменів літніх видів спорту. І центр, який проектується в Дніпрі, очевидно, теж. А є база для підготовки спортсменів зимових видів спорту?
— Так, маємо Західний зимовий реабілітаційно-спортивний центр Національного комітету спорту інвалідів України на Львівщині, в Турківському районі. Ще після Паралімпіади в Турині 2006 року, коли ми побачили спортивний і соціальний ефект від роботи нашого Національного центру паралімпійської і дефлімпійської підготовки та реабілітації інвалідів у Євпаторії, ми зрозуміли, що без зимової лижно-біатлонної бази аналогічного рівня результатів у зимових видах спорту нам не досягти. І вже тоді було ухвалено рішення про будівництво такої бази в Карпатах.
— Дванадцять років тому?
— Так, тут теж довелося подолати багато бюрократичних перепон. Указ президента про будівництво центру був підписаний 2006 року, а першу чергу ввели в експлуатацію в січні 2010-го. За п’ять років відкрилася й друга черга, а тепер стоїть питання про подальше розширення центру. Зараз він може прийняти до 350 осіб, а ми плануємо побудувати ще один готельний комплекс — на 200 осіб. Цього року буде здано ще одну чергу реабілітаційно-тренажерного комплексу, а наступного — басейн. На етапі проектування велика спортивна зала, де буде представлено багато видів спорту. Готується будівництво лижно-ролерної траси. Тобто наш центр — і для паралімпійців, і для олімпійців, і для дитячо-юнацького спорту — інтенсивно розширюється.
І я чесно можу сказати, що за спортивним ефектом він відповідає нашій спортивній базі в Євпаторії. Його можливості вже високо оцінили в Європі і світі. Сюди їдуть спортсмени звідусіль. Торік Національний паралімпійський комітет України провів тут Кубок світу з лижних перегонів та біатлону Міжнародного паралімпійського комітету, куди з’їхалися спортсмени з 18 країн світу, зокрема Японії, Китаю та Південної Кореї. І вся Європа теж. До нас приїхали найкращі лижники-паралімпійці. Усі високо оцінили можливості нашого Західного реабілітаційно-спортивного центру, порівнюючи його зі Швейцарією. Нам справді є чим пишатися: спортивна база, траси, стрільбище.
— До вас звертаються переважно спортсмени з інвалідністю?
— Не лише. До нас звернулася Всесвітня федерація з олімпійських лижних видів спорту з пропозицією провести кілька європейських змагань для спортсменів-олімпійців. Наголошую — для здорових спортсменів. Ми отримали високу оцінку і пропозицію й надалі бути осередком проведення європейських кубків із зимових олімпійських видів спорту.
— Тобто центр спеціалізується на підготовці спортсменів?
— Це лише частина нашої роботи. У назві центру не випадково є слова “реабілітаційно-спортивний центр”. Тобто велика частина роботи центру, як і в Євпаторії, пов’язана саме зі спортивною, психологічною та соціальною реабілітацією людей з інвалідністю. Що в нашій ситуації має величезне значення.
— Маєте на увазі ситуацію в Донбасі?
— Так, щойно почалася війна і агресор напав на країну, наш центр став першим, хто прийняв бійців після лікування на реабілітацію. Ми знали, наскільки це важливо. Наша команда працювала ще в роки постафганського синдрому. Коли хлопці після Афгану, отримавши медичне лікування і протезування, потребували психологічної реабілітації, повернення до життя.
До речі, ефективність наших програм реабілітації перевірили експерти НАТО і схвалили фінансування НАТОвської програми реабілітації для воїнів АТО під назвою Back to life — “Повернення до життя”.
— НАТОвська програма для українських бійців?
— Саме так. НАТОвська програма для українських воїнів, які зазнали поранення в АТО. Вона вже другий рік працює на базі нашого реабілітаційного центру. І через неї пройшли сотні людей. Ми отримали високу оцінку не лише від експертів НАТО, а й від самих бійців, які в прямому значенні цього слова повернулися до життя. Деякі з них мали важкі поранення. А тепер вони одружилися, знайшли роботу, своє місце в житті. І багато хто проситься до нас іще раз. Адже тут, у середовищі паралімпійців, вони отримали величезний заряд оптимізму і мотивації до життя. Бо саме паралімпійське середовище творить атмосферу розуміння того, що ти повноцінна повносправна людина і часто набагато активніша і цілеспрямованіша за багатьох.
— Наскільки спортивний результат залежить від наявності відповідної інфраструктури?
— Залежність спортивного результату будь-якої країни з будь-якого виду спорту фундаментальна. І нам на сьогодні бракує відповідних спортивних баз, особливо у зв’язку з анексією Криму, яка дуже ускладнила експлуатацію нашої унікальної спортивної бази в Євпаторії.
Нам тепер часто доводиться шукати варіанти за кордоном. Не так давно одна з наших паралімпійських збірних команд була на тренувальних зборах в Іспанії. Ми знайшли недорогий варіант проживання і харчування. Але це теж кошти. Коли в нас була паралімпійська база — все це залишалося тут, в Україні. Ми поєднували і спорт, і реабілітацію — все було системно. Нинішня ситуація здорожчує і олімпійську, і паралімпійську підготовку. Тому створення спортивної інфраструктури відповідного рівня — це одна з актуальних проблем і паралімпійського, і олімпійського спорту. Над цим треба працювати.
— До речі, в цьому теж є певні зрушення. Наприклад, на Херсонщині в селищі Лазурному біля Скадовська наприкінці червня відкрилася перша лінія літньої спортивної бази для підготовки олімпійського резерву на тисячу осіб. Інвестором проекту виступив Херсонський механічний завод, а саме будівництво здійснюється за програмою державно-приватного співробітництва, яку херсонці запозичили в Голландії. Як ви ставитеся до таких ініціатив, і чи готові взяти такі бази на озброєння, якщо там будуть забезпечені відповідні умови?
— Прекрасно ставлюся! Чим більше в Україні буде спортивних баз високого світового рівня — тим краще, і це чудово, що за це взявся вже й приватний бізнес. Повторюю: чим більше буде варіантів, щоб не вивозити кошти за кордон, а отримувати той самий ефект в Україні, тим краще буде і для спортсменів, і для держави.
Але ви кажете: “Якщо будуть забезпечені відповідні умови”. Вони мають бути забезпечені! Це передбачено державними будівельними нормами. Не так давно я підписав листа до Мінрегіонбуду, щоб жодна будівельна компанія не отримала ліцензії на об’єкт, якщо для людей з інвалідністю не буде передбачено доступності до всіх його можливостей. Є Конституція, є українське законодавство, є Конвенція прав людей з інвалідністю, тож давайте дотримуватися цих норм. Я готовий особисто приїхати і проінспектувати цю олімпійську базу в Лазурному навіть на етапі проектних рішень.
— Згодна. Мої слова, певно, стали відображенням тих стереотипів, які досі існують у суспільстві.
— Але ми повинні змінювати своє мислення і підхід до проблеми загалом. Я нещодавно зустрічався в Дніпрі з одним з архітекторів, і він мені довго розповідав, скільки об’єктів вони зробили для інвалідів. А я йому кажу: “Шановний колего, нам не треба будувати об’єкти виключно для людей з інвалідністю. Нам потрібні об’єкти, які були б доступні для всіх: і для вас, і для мене. Треба, щоб паралімпієць міг тренуватися поряд з олімпійцем, отримати реабілітацію, щоб потім вийти за межі центру і бути в суспільстві поряд зі здоровими людьми”.
Не треба ділити суспільство на інвалідів і не інвалідів. Потрібно впроваджувати таке поняття, як інклюзивність, щоб люди з інвалідністю не почувалися ізольованими, а були частиною суспільства — ось що головне. Бо коли на реабілітації воїн АТО, який залишився без ніг, або хлопчина, який від народження практично не полишав меж своєї кімнати на четвертому поверсі “хрущовки”, бачать тут спортивних, активних паралімпійців — успішних, які мають сім’ї, освіту, свою справу, які повністю реалізовані, у них з’являється зовсім інша мотивація в житті.
Той-таки Паралімпійський центр у Євпаторії підготував не одного олімпійського чемпіона. Не паралімпійського, а олімпійського. Там свого часу тренувалися Яна Клочкова, Олег Лісогор, інші відомі спортсмени. І це показово, що поряд могли тренуватися Яна Клочкова і зірка паралімпійського спорту Олена Акопян. Є навіть фото, де вони стоять обнявшись. І це справді дуже символічне фото, бо воно говорить про те, що ту радянщину, яка передбачала для людей з інвалідністю соціальну ізоляцію, подолано.
Олег Лісогор та Олена Акопян
А де нині тренуються наші лижники й біатлоністи? У нашому Західному реабілітаційно-спортивному центрі. І всі наші об’єкти ми робимо інклюзивними. Спонукаючи українську владу до тотальної інклюзії, наша команда пропагує гасло “Ти можеш усе!” — це те, що реально може стати основою і для спорту, і для реабілітації. Тому маємо створювати спортивні об’єкти для всіх.
— Не можу оминути ще одного питання, про яке ви вже частково згадували. П’ятий рік в Україні триває війна. А війну свого часу відомий лікар Микола Пирогов назвав “епідемією каліцтва”. Не так давно в Україні проходили Ігри нескорених, де ветерани АТО, які зазнали поранення, змагалися в різних спортивних дисциплінах. Ви намагаєтеся залучати таких людей до своїх лав?
— У нас трохи неправильне уявлення про паралімпійський спорт — як про щось несерйозне. І олімпійський, і паралімпійський спорт вимагає багаторічної планомірної підготовки для досягнення результату. Спортсменом високого рівня не стають за два-три роки. Центр у Євпаторії мав досвід роботи у цьому напрямі понад 15 років. До речі, ми, коли підбивали підсумки Паралімпіади в Кореї, зі здивуванням помітили, що 80—90 відсотків спортсменів національної збірної команди зимових видів спорту розпочали свою кар’єру саме в Євпаторії, у Національному центрі паралімпійської і дефлімпійської підготовки та реабілітації інвалідів. А деякі з них брали участь у Всеукраїнській спартакіаді “Повір у себе”. А всього таких було понад 30 тисяч дітей з інвалідністю з усієї України. Дехто спочатку просто потрапив на реабілітацію, не в спорт, але там їх помітили наші тренери і повели далі. Не всі одразу потрапили в лижні перегони й біатлон — хтось починав з плавання, хтось — із легкої атлетики. Але перший поштовх вони отримали саме в Паралімпійському центрі Євпаторії. Герой Паралімпіади в Кореї Максим Яровий почав займатися плаванням, а потім його помітив тренер Олександр Васютинський, який був фахівцем із зимових видів спорту. Він запропонував Максиму спробувати себе лижних перегонах і біатлоні — і ось маємо результат.
А Ігри нескорених — дуже потрібна справа і важлива складова реабілітації бійців, але це не спорт вищих досягнень. Я знаю деяких ветеранів АТО, які захотіли прийти у паралімпійський спорт, але не витримали систематичних і тривалих навантажень, коли ще далеко до чемпіонства в Європі й світі. Так само було й тоді, коли ми почали працювати з “афганцями”. Лише один з них, Микола Овчаренко з Харкова, витримав і досягнув світового рівня, ставши бронзовим призером Паралімпійських ігор 2002 року. При тому, що багато афганців мали хороші фізичні дані і спортивну підготовку.
Ми багатьом воїнам АТО з інвалідністю пропонуємо можливості для реалізації в паралімпійському спорті. Але тут треба пам’ятати, що спорт вищих досягнень дуже важка, планомірна професійна робота всієї команди разом зі спортсменом.
Наталія Позняк-Хоменко
Фото Національного комітету спорту інвалідів України