Штаб -сержант на псевдо Малий з бригади «Спартан» розповів журналістам проєкту «Фенікс» про важке поранення, про те, як командир виніс його на плечах з поля бою, про ампутацію та відношення до українського солдата у Франції під час протезування.
Основна військова спеціальність Малого — гранатометник, його стихія — піхота. Мотивований, рішучий, товариський — він завжди хотів бути військовим, і реалізував свою мрію відразу після технікуму.
«Початок повномасштабного вторгнення зустрів у Луганській області на ротації. Я був на зміні, коли вже почали летіти по нас «Гради», було добре чути ворожу техніку. Ми почали переміщатися та зустрічати ворога. Після Рубіжного, Кремінної на Луганщині, був Харківський напрямок: Золочів, Козача Лопань, далі все прикордоння», – ділиться Малий.
Гвардієць отримав важке поранення на позиції. Це був пізній вечір, щойно випала хвилинка трохи перепочити.
«Десь близько 11:00 вечора, ми після зміни з моїм товаришем пішли до нашої «нори». Лягти, щоб спина перепочила, а над нами сидів теж наш побратим, на СП [спостережний пункт]. Звуку «виходу» не чули, просто різкий спалах та вибух! Сиплеться земля, побратим, що збоку з мене сидів, відразу вибіг, бо його контузило. Того, що сидів зверху, засипало землею. Я побачив дим, що щось горить, був удар по голові дуже сильний, я навколішки став відкопувати того, що лежав переді мною, щоб зрозуміти, чи він живий. Відкопав, перевернув на спину, бачу, що він кліпає та дихає, а він мене не чує, бо теж важка контузія. Я відвернув його трішки на бік, щоб подивитись чи все з ним добре. Я думав, що вийду подивлюсь далі, що з іншими. Якраз став на праву ногу і впав назад. Через шок тоді не відчував болю. Я посвітив ліхтариком і зрозумів: там наскрізне поранення. Крикнув, що я тяжкий «300». Мене витягли, і наклали турнікет. Через хвилин 20-15 прийшов біль, і мене почало трусити. Десь за 30 хвилин розпочалася моя евакуація. Туди тяжко дістатись, де ми були. Дорога була розбита вирвами від вибухів. Мій командир мене виніс на спині як рюкзак. Пару разів падали, бо нічого не було видно вночі. Його вже немає серед нас. На середині лісосмуги нас зустріла евакуаційна машина. Велика вдячність всім, хто зі мною тоді був, — ділиться Малий. Його ставлення до ампутації вражає спокоєм. — Сталося, що сталося. Ні про що жалкувати. Вже під час операції я спитав: «А що, доведеться ногу ампутувати? Тоді не дуже високо, бо в мене там татуювання, і воно дуже мені подобається, будь ласка!» Лікар каже: «Я тебе зрозумів, добре»! Далі я «вирубився». Татуювання лишилось, але не все. Що ж, немає ноги, але я можу ходити, готувати їсти, можу до магазина поїхати на машині. Було дуже боляче, але я перетерпів, бо завжди треба рухатися вперед».
Малому пропонували протезуватися в Україні та за кордоном. Каже, що дуже професійно сформували куксу під протез. Потім зателефонувала представниця Міноборони, і його спрямували на лікування до Франції.
«Спочатку був як маленька дитина. Сильно допомогли батьки, дружина, лікарі-французи, які пояснювали, яке навантаження потрібно давати, а ще була волонтерка-перекладач Людмила. Ми навіть з товаришем (він мав ще тяжче поранення) жили в її родині певний час. Багато потрібно було працювати. Потроху розходився. Що у Польщі, що у Франції, у місті Ліль, ставлення до українського солдата було надзвичайне. Всі сили максимально кинули на те, щоб ми піднялися та пішли. Навчали навіть заново на автомобілі їздити на симуляторі водіння. За їхніми законами, це має бути лише автомат. Але у нас я спокійно їду на механічній коробці. Трохи притуплене відчуття педалі, але з моїм досвідом та стажем водіння — це не проблема. Найгірше — фантомні болі: ноги немає, а пальці, ніби викручує», — пояснює гвардієць.
Малий зрозумів, що він вже не поки мав змоги повноцінно виконувати бойові завдання разом, принаймні певний час. Але він продовжує служити, вчитися військовій справі та допомагати побратимам, долучився до сержантського корпусу. Його у всьому підтримує його дружина. Гвардієць закликає, ніколи не опускати руки, і боротися, адже життя твого варте.
Матеріал створено у рамках проєкту «Фенікси», знімальною групою Анни Черненко та Володимира Павлова. Це історії бійців, які вижили там, де шансів практично не було, людям, які не зламались, проходячи важкий шлях лікування, реабілітації та повернення у звичайне життя. «Фенікси» – це приклад, як жити далі.
Відділення інформації та комунікації Східного Харківського територіального управління Національної гвардії України