Фото: надала Інна Короленко
У канадському Ванкувері завершились Ігри нескорених. Збірну України, яка брала участь в іграх уже вп’яте, представляли 35 ветеранів і військових. Вони змагалися в 11 видах спорту і здобули 32 медалі: 12 золотих, 11 срібних і 9 бронзових
Еспресо.Захід поспілкувався з однією з учасниць – бойовою медикинею Інною Короленко, яка виступала у двох видах спорту – гірські лижі та плавання.
Інна Короленко народилася в Одесі, навчалась і працювала у Львові на телебаченні і Львівській ОДА, волонтерила в одному з військових шпиталів. На початку повномасштабного вторгнення втратила близьких друзів, після чого вирішила мобілізуватись – спершу у 125-ту бригаду Тероборони, згодом перевелась у 206-й батальйон Київської тероборони. Як бойовий медик виконувала завдання у районах Бахмута, Соледара та Мар’їнки та в інших місцях.
“Нічого не очікувала від змагань, просто кайфувала”
Світові спортивні ігри для військових і ветеранів “Ігри нескорених” завершилися. Чого ви очікували від них, вирушаючи з України, і які у вас враження тепер, після завершення?
Я насправді нічого не очікувала. Навіть не очікувала, що зможу там стрибнути. В Україні я не стрибала, а стартувала вже з води. От за що дуже хвилювалась, то це за велику кількість людей і за свої особисті реакції, тому що я ще не можу перебувати в серед такої численної кількості людей. Було важко на відкритті, там стадіон на 40 тисяч місць. Це мало певні наслідки для мене.
У Канаді нормально стартувала і прийшла шостою в запливі. На спині я припливла останньою. Щодо лиж, то теж нічого не сподівалася, бо третій раз стояла після травми, у коліні – імплант, який уже ламала на лижах. Тому стати на лижі знову було емоційно важко. Однак у Канаді я накаталася набагато більше, ніж в Україні. Емоційний блок, який у мене був, тут мене відпустив і я цьому дуже щаслива.
Що для вас було, можливо, важчим: лижі чи плавання?
На плаванні важче, тому що я плаванням ніколи не займалася. Якщо на лижах стояла змалечку, то плавання для мене був зовсім новий спорт. І от саме там мені було технічно важко. І загалом ці два види спорту не є легкі. Але я просто кайфувала і все.
Була щаслива, що я стрибнула зі старту. Що просто змогла зробити це на рівні з усіма учасниками. А якою я вже прийшла до фінішу, для мене не мало жодного значення.
А загалом, що мотивувало вас подати заявку і таки піти на Ігри нескорених?
Мене вмовив друг. Навіть не те, що вмовив, він майже все за мене робив. Бо коли подавали заявки на Ігри нескорених, я була на бойових. У мене тоді не було часу слідкувати за подачею документів. Поки не відправила всіх необхідних документів, він мені постійно про це нагадував. А коли були відбіркові змагання, то я вже була в Києві. Ми приїхали після важкої ротації, я лежала в психіатрії. Був момент, що вже хотіла відмовлятися від участі. Дуже важко через усе пережите, тим паче змагатись.
“Між цивільними та військовими утворилася велика прірва”
Як вас зустріли у Канаді? Маю на увазі вихідців з України й загалом суперників, адже такого досвіду в бойових діях, як українці, мають, мабуть, не так багато учасників?
Українці радше з найсвіжішим досвідом. Я дуже гарно спілкувалася з командою Сполучених Штатів, з плавцями, особливо з дівчатами. Тренерка Елізабет Маркс, власне, мене й навчила стрибати зі старту. Вона вміє підтримали, класно пояснює. Ми з нею потоваришували. Коли я підійшла подарувати шеврони, вона заплакала, а потім підійшла до мене і сказала, що хоче, аби я взяла її шапку, в якій вона виграла п’ять срібних медалей у Парижі. І я в її шапці, до речі пливла. Поверх її шапки була українська.
Ви вже пройшли певний складний етап. Що сказали б людям, які зазнали важких психологічних, фізичних травм: що треба робити, аби піднятись і чимось займатися, попри все йти до якоїсь мети?
Ну, я не прихильник підходу “попри все йти до мети”. Просто сама йшла і я спіткнулася, мені від цього недобре. Якщо є мета, звичайно, власна, яка має значення для самої людини, а не якесь примарне для всіх – тоді так. Але якщо це якась ідеологія – тоді ні.
Якщо немає внутрішніх опор, шукайте щось зовні. Так було у мене. Я не мала жодної внутрішньої опори. На час повернення з ротації моя рота полягла в Нью-Йорку на Донеччині, а я лежала у відділенні психіатрії. Тобто я втратила родину в час, коли не була з нею.
Дозволяйте людям вас підтримувати, дозволяйте людям допомагати собі, пробувати щось нове. І це не тільки про спорт. Це може бути вишивка, в’язання, бодай щось, що викликає у вас у першу чергу зацікавлення. Це гарна емоція, яка витягує з таких станів. По-друге, просто дозволяти людям ззовні робити щось для вас і приймати. Це – найважче, тому що всі навколо думають, що ми там титани й залізні люди, що нам нічого не треба. Самим важко впоратися, тому потрібна допомога. І було б добре, якби люди почали помічати, що дійсно іноді потрібно не з картинки дивитися, а дивитись саме на людину і питати, чого вона хоче.
Власне, маю питання: от як узагалі суспільство може допомагати ветеранам адаптуватися?
Я не знаю відповіді. Розумієте, не знаю, тому що в нас дуже велика прірва між цивільними та військовими. Влада щось робить, якісь спортивні змагання. Це добре, але добре було б також підтримку психологічну, або просто терапію, не тільки спорт залучати. Спорт – це класно для тих, хто, знову ж таки, не втратив свій внутрішній потенціал. А для людей розбитих треба спочатку в терапію їх завести, а потім вже щось з ними робити.
“Медаль хотіла присвятити командиру, який загинув, забираючи тіла”
Чи плануєте після Ігор продовжувати спортивну кар’єру або займатися тренерською діяльністю?
Я можу будь-що планувати, але я ще служу, тому всі плани не мають ніякого значення. Звільнитися поки що не можу.
Хотіла б, звичайно, піти в спорт. Мені дуже класно зайшла стрільба з лука і продовжила б займатись плаванням. А лижі залишаються моїм хобі. Знову ж таки, якщо буде можливість брати участь в якихось змаганнях в Україні, то я, напевно, буду серед учасників.
У яких видах ще спорту хотіли б спробувати себе?
Стрільба з лука. На цих змаганнях лук прибрали, тому що це були перші гібридні змішані змагання з зимовими видами спорту, тому лук виключила з програми. Думаю, що я спокійно приїду в Україну і продовжу займатися і брати участь в змаганнях зі стрільби з лука.
А як взагалі, як сприйняли й підтримували вас ваші побратими?
Більшість із них загинули. Якби мала медаль, присвятила б її своєму командиру Васильовичу. Він загинув саме тоді, коли загинули мої колеги, бойові медики. Пішов забирати тіла і загинув. А перед цим я втратила майже весь взвод. Їх розстріляли, декого навіть сплячих.
З новим батальйоном ще не встигла познайомитись, тому що фактично відразу поїхала у Ванкувер.
Підсумовуючи розмову і змагання, як вам загалом результати збірної? Ви задоволені?
Чесно кажучи, я приємно шокована. Багато хто з учасників нашої збірної взагалі вперше брав участь у якихось змаганнях. Дехто не займався цими видами спорту до ігор. Дехто стояв на лижах півтора тижня і взяв срібло. Я на них дивлюсь і скажу – я фанатка своєї збірної, бо вони реально круті. Захоплююсь ними. Ці результати просто “вау” для нас.
Тетяна Яворська