Віталій Іващук
захисник України, освоює сучасний біонічний протез руки Hero Arm
У 2016-му Віталій Іващук підписав контракт на проходження служби у Збройних Силах України. На той момент хлопцю було всього 18 років. Відслуживши три роки, в тому числі в зоні проведення антитерористичної операції, звільнився. Причин було декілька — отримане поранення та врешті – «приземлена» мотивація.
«У мене була залізобетонна мотивація йти до війська, я хотів захищати країну, воювати. Я знаю дуже багато, знаєте, трушних військових, які приходили до ЗСУ, аби дійсно щось робити, а не просто сидіти в окопах та за те отримувати зарплату. Але вони зіштовхувалися з тим, що проявляти себе не могли, тому, звісно, мотивація зникала», — розповідає Віталій.
Після звільнення з армії працював у сфері будівництва. Та все перевернуло догори дриґом повномасштабне вторгнення росії, коли головна мотивація свідомого українця — захищати свою землю від окупантів.
Під час бойових дій чоловік отримав поранення, яке призвело до втрати лівої руки. Зовсім нещодавно Віталій став одним із перших українських захисників, якому встановили надсучасний біонічний протез Hero Arm від провідного британського виробника Open Bionics. Це сталося завдяки клініці протезування, реконструкції та реабілітації Superhumans, яка невдовзі відкриється на Львівщині.
Віталій Іващук / фото надані клінікою Superhumans
Далі в інтерв’ю Віталія для «Вчасно» читайте про те, як він звикав до інтуїтивного протезу, про його плани зовсім скоро повертатися до лав ЗСУ та про важливість боротьби зі стереотипами щодо травмованих військових.
«Рішення повернутися в Україну на той момент було єдиним правильним»
ІА «Вчасно»: Як Вас застала новина про початок повномасштабного вторгнення? Наскільки я знаю, Ви на той час перебували за кордоном? Знаєте, повернутися — це доволі серйозне рішення, на яке не всі здатні. Чому для Вас це було важливо?
— Я був у Польщі, на зиму поїхав за кордон на роботу. 24 числа йшов із нічної зміни, яка мала бути до восьмої ранку, але її зробили коротшою, бо було мало роботи. І десь о 4 ранку якраз дістав телефон, зайшов у Телеграм, і там купа новин про початок повномасштабного вторгнення, звернення путіна та все інше. Думаю собі, що робити. Набрав знайомого, кажу: «Війна у вас», а він спав, відповідає: «Ні, яка війна, що ти розказуєш?» Та я для себе вже розумів, що треба ухвалити рішення, і я його зробив — поїхав додому.
Коли я звільнявся в 2019-му, то говорив хлопцям, що повернуся тільки якщо буде конкретний шухер. Та я пам’ятаю емоції, які мене переповнювали, тому рішення повернутися було єдиним правильним.
До цього службу за контрактом Віталій проходив у 108-му окремому гірсько-штурмовому батальйоні. До його лав повернувся і в 2022 році.
Я із Житомирської області, і тут дуже багато частин — 30-та, 95-та бригади, окремі різні батальйони, але оскільки до військкомату потрапив лише 26 лютого, всі вони були вже забиті під зав’язку. Зконтактував зі своїми знайомими з батальйону, які стояли під кордоном із Білорусією, чекаючи на ворога, сказав, що хочу повернутися. Дружина одного з них якраз працювала у стройовій, і каже: «Якщо ти сьогодні приїдеш, тоді заберемо» — тому вже 27 числа я був там. І все — став знову військовим.
Розумів, куди їду, тому коли видали зброю, старався показувати хлопцям, як вправлятися з нею, і сам свої навички оновлював, бо, вважайте, два з половиною роки взагалі в руки зброю не брав, треба було вчитися заново. Але мені це швидко далося, бо механічно, знаєте, руки пам’ятають, і голова теж.
Віталій ніс службу спочатку на Житомирщині, потім — на Київщині, аж до деокупації регіону. Далі — на Сході України. У червні отримав поранення.
Віталій Іващук ніс службу у лавах 108-го ОГШБ
«Нормально поставився до того, що руки немає. Більше переживав за своїх хлопців»
— За яких обставин Ви отримали поранення? Що пам’ятаєте про цей момент?
— Ми стояли на позиціях у населеному пункті Врубівка на Луганщині, конкретно обов’язки полягали в тому, щоб тримати дорогу з Великої Комишувахи. Справа, зліва були позиції, але цю дорогу контролювали лише ми. Того дня о 8:30 вечора на нас їхали сім танків на штурм. У мене були два NLAW, РПГ різних видів, і я хотів підстрелити танк, але точку, в якій сидів, закривали кущі, тому треба було чекати, поки він виїде на перехрестя. З одного боку хлопець, який так само був із РПГ, підпалив один танчик, до речі.
А я сидів, чекав-чекав, а потім лише чорну пляму у свій бік побачив — ну і в мене уже рука теліпається. Підбіг до товариша, він допоміг мені накласти турнікет. Після чого я відтягнувся на сусідню позицію, де медик вколов мені знеболювальне, і ми з ним пішли на евакуацію чекати на приїзд БМП. Як вийшли з підвалу на вулицю, впали «касети» — медику посікло дві ноги, а мені прилетіло в ліву гомілку. Через деякий час знову мали все ж таки виходити, аби мене евакуювали — бачимо, що евакуаційна БМП стоїть на перехресті, і до нього метрів 50, але був сильний бій, машина не дуже тиха сама по собі, просто забрала когось та поїхала геть.
Я ухвалив рішення йти самостійно, бо рука з накладеним турнікетом і невідомо, скільки часу я там би просидів. І ми вже потроху з позицій відтягувалися. Було таке, що по дорозі їхали машини, забиті людьми, і я рукою, що висить, махав, але вони не зупинилися, чесно, не знаю, чому. Тоді я хлопцю, який йшов зі мною, сказав повертатися, бо на той час наші вже відступали, і він міг би знайти якийсь транспорт. Сам я йшов ще хвилин п’ять, відчув слабкість страшну, скинув броню, каску та автомат; зустрів побратимів зі свого підрозділу, вони мене підтримували під час ходьби, бо я вже трошки такий сонний був. І далі вже нас підхопили, довезли до сусіднього села, де стояв інший підрозділ, надали транспорт для евакуації. Дівчина-медик мені бандаж наклала.
Звідти мене транспортували до Бахмута. Пам’ятаю, лягаю на канапку, мені розмотують цей бандаж, рука висить, і мені кажуть: «Ого, яка вона синя». А турнікет на той час уже три години стояв. Питаю: «Будете щось робить, бо мені болить?» Знеболювальне як-не-як діяло, бо й в «транспортерці» мені його кололи, але турнікет дуже перетискав, аби кров не йшла. «Зараз тобі пришиємо» кажуть, але ж я бачив, що там холодець. І все.
Потім прокинувся о 3 ночі в Бахмуті, не відійшовши від наркозу, почав усім писати та дзвонити. Коли до пам’яті прийшов, дивлюся, думаю: «Та що ж я роблю, так не піде». Взяв усі СМСки, які писав, повидаляв (сміється). У мене був хороший настрій. Я нормально поставився до того, що руки немає.
— Як тоді налаштовували себе на такий настрій?
— Дивіться, мені на себе було якось байдуже, грубо кажучи. Я відчував відповідальність за своїх хлопців, мені боліло, що там із ними. Адже не було кінцевого розуміння ситуації – хто відступив, хто залишився, хто у полон потрапив, хто — 200, хто — 300. Ось це найбільше турбувало. Потім виявилося, що всіх евакуювали, бо наступали переважаючі сили противника.
«Я ставив собі питання, для чого мені протез. І усвідомлював, що хочу повернутися до хлопців на фронт»
— Розкажіть про реабілітацію, яку проходили після Бахмута та як врешті з ініціативою Superhumans «зустріли» один одного?
— Реабілітацію я досі проходжу в центрі «Галичина» у Великому Любні.
Пам’ятаю, мене зконтактували з харківським протезним підприємством. Вони показали мені звичайні механічні протези, і я розчарувався тим, наскільки у нас все відстало за цим напрямком, якщо чесно. Я ставив собі питання: що я хочу, для чого мені цей протез. І усвідомлював, що хочу повернутися до хлопців на фронт — це було моє найбільше бажання. Одразу протезистці сказав, що мені потрібен протез, з яким зможу воювати. Ми з нею домовилися про звичайний тяговий механічний протез, і я його чекав.
Потім вона запропонувала мені поїздку до Мюнхена — я не розумів взагалі, що за поїздка, для чого, але погодився через те, що це був Мюнхен (посміхається). Зі мною зв’язалися менеджери Superhumans, все пояснили, розповіли про електричний протез, що він виготовлений із застосуванням 3D-технологій, дуже крутий, сучасний. Я зрадів, бо одразу стало цікаво, що це таке. У Німеччині зробили необхідні заміри, виготовили тестову гільзу, наділи руку мою, таку як зараз, тільки не в такому ідеальному стані.
У Мюнхені в офісі Open Bionics Віталій та ще один український захисник Андрій Гідзун мали нагоду протестувати біонічний протез, вперше за місяці взяти до руки склянку із водою, олівець, маленький м’ячик. Принцип роботи біонічного протеза зрозумілий, за лічені хвилини м’язова пам’ять переймає функцію управління рукою. На початку березня Віталій та Андрій отримали вже свої остаточні персональні протези.
Віталій Іващук та CEO Superhumans Ольга Руднєва / фото надані клінікою Superhumans
Віталій Іващук та виготовлена для нього Hero Arm / фото надані клінікою Superhumans
«Коли одягнув протез, усе підряд брав та не міг зупинитися»
— Які перші були враження, коли одягнули руку і змогли поворушити нею?
— Треба питати тих людей, які там були, тому що я не пам’ятаю. Мене просто накрило, ходив, усе підряд брав та не міг зупинитися. Мені кажуть: «Стоп, м’язи неадаптовані», але ж вони в мене були адаптовані, бо постійно займався в реабілітаційному центрі, не сидів просто так.
Екстаз, ейфорія — все докупи, знаєте. Мені здається, що це були найкращі відчуття в моєму житті.
— Наскільки зручно і вже звично з цим протезом, що можете робити на тому рівні, як було раніше?
— Я їжджу за кермом, складаю одяг, розчісую волосся, хочу спробувати зуби почистити. Лівою рукою ніколи не писав, а зараз пробую — дівчатам нещодавно на листочку скидав напис «Superhumans — the best». Та все роблю — ось зараз телефон тримаю. Знаєте, мені цікаво пробувати, пробувати і пробувати, вчитися чомусь новому. Більшість із того, що я зараз роблю, стараюся робити лівою рукою.
— На Вашу думку, що ось такі проєкти врешті змінять для хлопців/дівчат, які стикаються зі схожими травмами? Ну бо це по суті прорив у протезуванні. Що це дає — гарантію повернення до звичного життя, впевненість?
— Протез, мені здається, не дасть тобі повернутися до певного рівня життя. Тут річ у тому, що в тебе в голові, у твоїй готовності працювати над собою. І важливо не жаліти себе. Варто ламати стереотипи про те, що людина з ампутацію — це інвалід. Це не інвалід, це така сама людина.
Я цей шлях пройшов, чесно скажу, що було складно, але всім говорю, що не можна здаватися. Складно було не в тому плані, що руки немає, а в тому, що не можу повернутися до хлопців, і я пропрацьовував це з психологом, він мені дуже допоміг. Кожному військовому після таких травм потрібна підтримка, як мінімум — психологічна, тому що коли ти просто вдома розмовляєш із батьками чи з друзями, вони цього не сприймуть. І, звісно, потрібна відкритість до всього нового.
Інженер Open Bionics Хелдер Гонкалвез разом із Віталієм Іващуком та Андрієм Гідзуном / фото надані клінікою Superhumans
Фото надані клінікою Superhumans
«Хочу повернутися на фронт та вчити людей»
— Які подальші плани після повного відновлення, Ви знову плануєте повернутися до лав армії?
— Так, це була моя початкова ціль — я йду назад. І хто б мені що не казав. Мої рідні просто в шоці з того, що я збираю амуніцію. Вони не вірили до кінця, а я собі написав список того, що треба купити, розуміючи, що мене скоро випишуть. І потроху все збираю. Мені кажуть: «Та ти ж там уже був». Так, був. Але це моє обдумане рішення, та я не кидаюся словами на вітер. Розумію, що там можу приносити користь та не бути тягарем. У мене є навички та досвід — дуже багато нових приходить людей, які ненавчені, і з ними треба працювати. Мені подобається вчити людей та передавати своє розуміння справи.
Я питав у командира, чим можу допомогти і відповідь була — повернутися та вчити людей. Зараз я чекаю на інший механічний протез, з яким піду на війну. Бо є така проблема, коли одягаєш протез, рука дуже швидко худне, і гільзоприймач робиться великим. То чекаю, поки його перероблять. Тоді буду виписуватися й повертатися у свій підрозділ.
Ольга Кирилова