Його здорові ровесники нерідко роблять все можливе, щоб уникнути служби в армії, а він, незважаючи на фізичні вади, добровольцем пішов в АТО
Роман Омелянчук
Мешканець Костополя Роман Омелянчук через ушкодження хребта при народженні має інвалідність. У нього на спині горб і пересувається він напівприсядки, через що видається, що має зріст, як у дитини. Незважаючи на це, він людина абсолютно самостійна і його силі духу можуть позаздрити чимало здорових людей.
За спеціальністю Роман – вчитель фізвиховання, тренер-реабілітолог. Здобув освіту у Рівненському міжнародному економіко-гуманітарному університеті. Втім, користуватися нею збирається у мирному житті, коли закінчиться війна на сході. А поки що йому доводиться застосовувати інші, зовсім не мирні навики під Авдіївкою на Донеччині, адже служить у Добровольчому корпусі “Правого Сектору”. Ми скористалися нагодою поспілкуватися з Романом Омелянчуком і запитали, чому і як він потрапив на фронт. Ось що він розповів:
– Коли розпочалася революція на Майдані, я спочатку дивився все по телевізору. Потім познайомився з нашими місцевими хлопцями з «Правого сектору». Зацікавився їхньою діяльністю. Попросив, щоб запитали командира, чи погодиться він мене прийняти у лави цієї політсили. Познайомився і зустрівся з командиром. Мене прийняли у партію.
Роман проходив вишколи разом з іншими майбутніми бійцями: це стрільба з пістолета, кулемета, кидання гранат бойових. Разом з усіма на рівні займався. І на полі бою він, каже, теж рівний з усіма. Адже там немає такого, що хтось когось шкодує.
– Романе, яка у вас посада?
– Я – стрілець. Стріляю з автомата. З кулемета теж маю навики стрільби. І кулемет мені подобається найбільше з усіх видів зброї. Гранату кидаю дуже далеко. Бо у мене руки накачані і розмах руки дуже хороший.
– Не страшно?
– Коли тримаєш бойову зброю в руках, звісно, страшно. Бо розумієш, що це – не комп’ютерна гра, а реальна війна.
– Чи не важко у польових умовах?
– Я вже звик до цього. Дуже швидко пристосовуюсь до чогось нового. І навіть у польових умовах шукаю спосіб, як краще пристосуватися, щоб добре почуватися.
– Ви єдина дитина у сім’ї?
– У мене є старша сестра. У Костополі живу з нею в одній квартирі. Мама за кордоном на заробітках. Тато – теж, але в Україні.
– Скільки разів ви були в зоні АТО?
– Нинішній виїзд – десятий чи одинадцятий. За час перебування там зустрів багато цікавих хороших людей, з якими стали друзями. Часто телефоную до них, як приїжджаю додому. Питаю за всіх хлопців. За всіх хлопців з моєї роти переживаю. Приємно, що тебе там чекають. Хлопці кажуть: «Приїжджай. Ти потрібен тут».
– А що ваші рідні кажуть про це?
– Батьки були проти. Мама навіть хотіла йти до командира просити, щоб відмовив мене, щоб не брав мене на схід. Бо зрозуміла, що все це серйозно. Але мені самому захотілося потрапити у зону бойових дій. Я просив командира з 2014 року, щоб взяв мене туди. Він все казав, щоб я ще повчився, пройшов кілька вишколів. А потім настав момент, коли я вперше туди потрапив. Був дуже радий, що з хлопцями їду. Хоча, коли вже в’їжджав у зону бойових дій, стало страшно, бо усвідомив, що я уже не в цивільному житті.
Не тільки батьки, сестра теж за мене переживає. Телефонує. Але там поганий зв’язок. Часто його не буває. Як з’являється зв’язок, намагаюся відразу зателефонувати рідним, щоб не переживали.
– Ким себе бачите у мирному житті?
– Хотів би знайти роботу за спеціальністю, щоб займатися з дітьми з вадами. Я проходив курси масажу: лікувального і спортивного, для дітей з ДЦП, порушеннями опорно-рухового апарату. Я люблю дітей. Тому й пішов навчатися цій професії. Хоча спочатку мої родичі, батьки не розуміли мого вибору професії. Казали: «Буде важко. Воно тобі не треба».
– Твердість характеру, виходить, проявили не тільки у виборі професії, а й у тому, щоб піти на війну.
– Навіть якби мені перегородили шлях, я б знайшов будь-який варіант, щоб потрапити на передову, бо дуже цього хотів. Деякі мої колишні знайомі не розуміють мого вибору, не розуміють, що робити на тій війні. Я з ними говорив і пояснював, що є таке поняття як «патріотизм», коли він є, ти це зрозумієш. А якщо людям байдуже до своєї землі, своєї країни, їм це нецікаво. Я – там, бо не хотілося б, щоб війна перейшла за межі сходу, щоб переросла у щось більше і поширилася на інші території.
– У вас на грудях, бачу, є якась нагорода. За що її отримали?
– Мене нагородили медаллю «За відвагу» (це недержавна нагорода, а знак народної пошани, яким нагороджують бійців та волонтерів за особисту мужність та відвагу, проявлені в найгарячіших точках АТО – Ред.) Дуже приємно було, коли командир її вручив. Пояснив, що не кожна людина з такими фізичними вадами, як у мене, має такі силу волі і твердий характер, щоб піти на війну.
– Не шкодуєте, що пішли на війну?
– Я себе там знайшов. Військова справа – це моє. Не пошкодував ні разу. Я захищаю свою державу, як і всі хлопці мого віку, які на передовій.
Мирослава Опанасик