Світлана Петровська з чоловіком Володимиром в Ірландії. Саме він надихнув Світлану стати екскурсоводом для незрячих і допоміг розробити методику реабілітації інвалідів по зору засобами культури і мистецтва — на власному досвіді. Володимир — незрячий / Фото з особистого архіву Світлани Петровської
Світлана Петровська вже багато років проводить екскурсії містами України та Європи для незрячих людей
15 жовтня у світі відзначають Міжнародний день «білої палиці», або День сліпих. За даними Всесвітньої організації охорони здоров’я, кількість сліпих людей у світі складає близько 40 мільйонів осіб, і це не рахуючи слабкозорих, які мають свої особливі потреби у повсякденному житті. В Україні незрячих людей за неофіційною статистикою (єдиної офіційної на сьогодні немає) — від 50 до 70 тисяч. Цього дня в усьому світі товариства незрячих і слабкозорих проводять різні акції, показуючи таким чином, що можуть жити повноцінним життям. Головні умови для цього — толерантність, рівноправ’я та інтеграція. «День» уже не раз писав про проблеми сліпих людей: про непристосовану міську інфраструктуру, транспорт, про недоступні культурні заклади, обмежений доступ до інформації. А на цей раз ми публікуємо історію про те, як одна небайдужа людина — Світлана Петровська — може багато що змінити.
Професія у жінки рідкісна. Вона — екскурсовод для незрячих людей Всеукраїнської профспілки працездатних інвалідів. За десять років вона провела півтори сотні екскурсій. Водила групи рідним Києвом, Чернівцями, Львовом, знайомила з архітектурними пам’ятками Венеції, Кракова, Будапешта, інших міст Європи.
ПРАГНЕННЯ ПОДОРОЖЕЙ
У дитинстві Світлану батьки жартома називали Нестором Літописцем. Ровесниці читали казки, а вона вибирала в бібліотеці книги з історії, причому не захопливі романи з ліричними відступами автора, а правдиві — підручники, довідники. Світлана сама складала хронологічні таблиці, «досьє» на полководців, імператорів, царів. Куди вступати після школи, вирішила не задумуючись: звичайно ж — на історичний факультет Київського державного університету імені Тараса Шевченка.
«Ми ще не встигли перезнайомитися, навіть в обличчя не всіх знали, — згадує Світлана Юріївна. — На семінарах з англійської мови нас поділили на групи. Зі мною поруч (а місце виявилося вільним) сів студент Володя. Подружилися, а через рік одружилися. Саме знайомство з ним і визначило вибір майбутньої професії. Володя — незрячий, осліпнув у два роки, захворівши грипом. Він переконував мене, що інваліди потребують не лише фізичної реабілітації, а всіляко повинні розширювати свій кругозір. Сам він грав на баяні, гітарі. Якось на лекції професор, вказавши на Володимира, голосно виголосив, звернувшись до його однокурсників: «Ви намагайтеся йому допомагати!» Володя образився. Він з дитинства все звик робити сам. Пам’ять у нього феноменальна. Лекції не конспектував, запам’ятовував. Уже потім, коли я пішла в декрет, він розповідав мені все по пам’яті. А я конспектувала».
Потяг до подорожей у подружжя була, що називається, в крові. Вони брали намет і вирушали за місто. Володі було цікаво пересилювати себе, а не йти натоптаною стежкою. На своєму досвіді він допоміг дружині розробити методику екскурсій для незрячих — реабілітація інвалідів зору засобами культури та мистецтва. Проте постійно спілкуючись із Володею, Світлана і сама бачила, з якими проблемами зіштовхуються сліпі.
ДОТОРКНУТИСЯ ДО ЕКСПОНАТА
«У незрячих інше сприйняття й інша пам’ять, — розповідає Світлана Юріївна. — Я умисне уникаю оглядових екскурсій містом, коли автобус мчить трасою. Якось повезла я своїх туристів до Керчі. Нас привітно зустріли, запропонували свого гіда. Ми сіли в автобус. «Поглянете наліво, поглянете направо», — раз у раз виголошував екскурсовод, доповнюючи розповідь даними, про які можна було прочитати в туристичному довіднику. Люди були пригнічені. Потім я запропонувала пройтися містом пішки. Настрій туристів помітно покращав». Петровська будує свої екскурсії на діалозі, щоб переконатися, що її правильно зрозуміли, вдається до жестикуляції. І тут їй допомагає природне відчуття такту.
Як пояснити, що таке стиль бароко або, скажімо, грушовидний купол? Як відчути розміри і зрозуміти, з якого матеріалу — дерево, бронза, скло — зроблені будівлі чи експонати? У Західній Європі, за спостереженнями Світлани Юріївни, давно знайшли рішення: поряд із пам’ятками архітектури стоять їхні міні-копії. До них можна доторкнутися руками. Більш того, є аудіогід різними мовами. У Будапешті, наприклад, на набережній установлена дошка з опуклими фігурками будівель і пам’ятників, а також їх опис шрифтом Брайля.
У Києві підопічні Світлани Юріївни просять її провести Пейзажною алеєю, Андріївським узвозом, дуже люблять Музей води. Все з тієї ж причини — до експонатів можна доторкнутися. Захоплення викликають Закохані ліхтарі. «Коли в столиці відкрився парк «Київ у мініатюрі», я дуже зраділа — чудова знахідка для моїх підопічних! — згадує Петровська. — Повела туди групу. Доглядачі відразу попередили: «На макети можна лише дивитися. Руками не чіпати! Ви їх ще поруйнуєте!»
ТУРИСТИ-ЕКСТРЕМАЛИ
«Мої екскурсанти дуже чутливі до запахів, руху повітря, нерівностей ґрунту, — зауважує Світлана Петровська. — До речі, у Венеції у багато хто не у захваті від катання на гондолах. Запах каналу зовсім не з приємних, чути мішанину різних мов, монотонний плеск води, — такі відчуття переживають люди. Але це не означає, що мої підопічні віддають перевагу лише розміреним екскурсіям. Є серед них немало екстремалів.
У Криму Світлана Петровська водила туристів стежкою Голіцина, вони подолали підйом на гору Демерджі та Кошка, пройшли до водоспаду Джур-Джур. У походах самі ставили намети, варили куліш. Незрячий харківський журналіст Володимир Носков всіляко уникав допомоги волонтерів.
Чоловік Світлани — Володимир Борисович — перший і поки єдиний незрячий в Україні, удостоєний звання «Почесний працівник туризму України». А в Чехії, у містечку Кутна Гора, він наважився спуститися у Срібні копальні. Цей маршрут має довжину півтора кілометри. «Сердечникам» і людям, які страждають на хронічні захворювання, вхід заборонений. «Володимир Борисович одягнувся в одяг рудокопа, одягнув каску, — розповідає Світлана. — Я йшла попереду, вела його за руку, попереджаючи: «Низька стеля!», «Під ногами вода», «Тут пройти можна лише боком!»
Ще був випадок. У Парижі на відвідини Ейфелевої вежі нам відвели всього годину. Коли побачили чергу-підйомник, зрозуміли, що стільки часу ми проведемо тільки в чеканні. Дізнавшись, що є сходи, Володимир тут же вирішив: «Йдемо східцями!» Сходи нагадували спіраль, голова паморочилася. Але треба було бачити його щасливий погляд, коли ми піднялися нагору».
Зазвичай на згадку про подорожі у багатьох залишаються фотографії. У них — характерні сувеніри. В Іспанії купили мозаїчного бика, в Норвегії — троля з природних матеріалів, в Австрії — хутряного бобра. Причому, в Європі більшість продавців люб’язно дозволяють незрячим узяти до рук вироби, щоб визначитися, який саме купити.
Нині Світлана Юріївна проводить екскурсії Майданом. «Я сама там стояла, бачила, як гинуть люди. Обов’язково розповідаю про віче, як жили люди в наметах. І завершую розповідь про героїв Небесної Сотні. Люди відчувають запахи лампадок, кольорів. Це дуже важко і боляче. Все сприйняття — на емоціях», — у Петровської на очах з’являються сльози. — А нещодавно приїжджали казахи. У групі був підліток. Бачу — хлопчик переляканий, тулиться до мами, озирається на всі боки. Виявляється, як розповіла його мама, коли вони перетинали російський кордон, їх попередили, що в Україні дітей східної зовнішності можуть побити, порадили на вулиці не виходити, а обличчя закривати мало не пов’язкою. Ми пройшлися історичною частиною Києва, спустилися до Майдану. Страх і сумніви розсіялися враз. А на пам’ять хлопчик купив синьо-жовтий шарфик».
Лариса Пахомова
