Успішні практики: Участь молоді з інвалідністю в молодіжних обмінах Erasmus+. Історія Леоніди Пономарьової

З моїх свіжих результатів роботи, як молодіжного працівника та члена молодіжної організації “ГАРТ” – організація молодіжного міжнародного обміну на тему працевлаштування та зайнятість Європейської молоді, за програмою Erasmus+ в Сербії. Від ідеї проекту, подачі на фінансування і закінчуючи звітом про проект, все робили молоді люди, лідери 6 країн (Германія, Сербія, Туреччина, Італія, Румунія та Україна).

Залучення молоді з інвалідністю до міжнародних проектів – одне із завдань моєї організації (МГО “ГАРТ”).

Представляємо статтю Леоніди Пономарьової щодо участі у молодіжному обміну в Сербії.

З 1 до 9 жовтня у маленькому затишному містечку Сремські Карловці, що розташувалося на півдні Сербії відбувся міжнародний молодіжний проект під назвою {Youth exchange „Chance takers and future makers – youth against unemployment}, учасницею якого мені пощастило бути.

Що чекало на кожного учасника проекту? По-перше, нові знайомства з представниками інших країн {Адже захід міжнародного рівня}, навчальні воркшопи, тренінги, креативні завдання, культурний обмін, знання, досвід і, звичайно, спілкування міжнародною мовою – англійською.

Та почнемо з від’їзду з рідної неньки до місця прибуття.

Щоб опинитися у Сремських Карловцях українській команді, яка складалася з 6 учасників, довелося подолати чималу кількість кілометрів різними видами наземного транспорту. З Києва потягом ми рушили до Чопа, з Чопа комфортабельним автобусом рушили до угорської столиці – Будапешту. Нам пощастило, на кордоні з Угорщиною ми на довго не затримувалися і через 5 годин дісталися угорської столиці. Завчасно ми забронювали хостел, щоб ніч перепочити і наступного дня знову продовжити свій шлях до сербського містечка Сремські Карловці. Коли ми опинилися в метрополітені Будапешту, особисто мій слух приємно вразила гучність, яку створюють потяги під час руху, вона є набагато тихішою, порівняно з вітчизняними потягами. А також на кожній зупинці, де нам вдалося побувати на платформі знаходяться тактильні доріжки і, до речі, не лише по краях платформи, спеціальні тактильні доріжки ведуть до ескалаторів та турнікетів, тому незряча людина самостійно може дійти до ескалатора і, відповідно, піднявшися на ньому, вийти на поверхню. А щодо світлофорів, то далеко не скрізь вони мали звукове забезпечення, але тактильні плиточки та жовті смуги були майже всюди, а також знижені бордюри, що полегшують пересування людини на візку.

Ввечері, коли ми гуляли містом натрапили на дивовижну скульптуру – дівчинку-принцесу, одягнену в карнавальний костюм клоуна, яка сидить на поручнях трамвайної зупинки. За її спиною відкривається чудова панорама на королівський палац. Тому, кожен, хто проходить повз скульптуру напам’ять робить селфі, мовляв, я принцеса, а обов’язковий атрибут принцеси королівський палац. Кажуть, що ця дівчинка-принцеса приносить удачу, якщо потерти її ніжки та загадати бажання, то воно обов’язково здійсниться. Біля скульптури вісить близько 15 табличок шрифтом Брайля, на яких англійською та угорською мовою дається інформація про скульптуру – її історія, час створення, ім’я скульптора та ін.

А ще коли будете в Будапешті, не забудьте скуштувати традиційну угорську випічку – кюртош, яка має циліндричну форму і випікається над відкритим вогнем, зверху посипається цукром, ваніллю, залежно від замовлення клієнта.

Наступного дня наша мандрівка продовжилася. Вранці ми сіли на електричку, яка мала прямувати до Сербського міста Нові Сад. Але через те, що на кордонах ще нещодавно була сила-силенна біженців із Сирії, довелося з електрички пересідати на короткий час в автобус, а потім знову на електричку. Проте й цього разу, все обійшлося без черг і довгого чекання на кордоні. І, нарешті, ввечері ми дісталися Сремських Карловців і еко-центру, у якому ми мешкали протягом проекту.

А тепер про мету, учасників та заняття, які чекали на кожного з нас.

Як ви вже зрозуміли з назви проекту, це молодіжний обмін, на якому основне питання – безробітна молодь та підприємницька діяльність.

Країни-учасники: Італія, Німеччина, Туреччина, Румунія, Україна та Сербія. З кожної країни 5 учасників, лише з України нас було 6.

Зазначу, що цей захід був розрахований на людей без будь-яких фізичних обмежень, тому для мене це був перший досвід участі на міжнародному рівні серед звичайних людей. В нашій, українській команді, ще двоє учасників мали статус людини з інвалідністю, але не потребували додаткової допомоги, супроводу чи умов.

В кожній команді був camp-leader, який займався організаційними питаннями своєї групи, як всередині між учасниками, а також узгоджував будь-які питання, що виникали з приймаючою стороною.

У кімнатах мешкали ми міксовано, тобто з учасниками не з нашої країни, а з іншої. Я жила з красивою та привітною дівчиною із Туреччини, жодних непорозумінь під час спільного перебування у кімнаті, у нас не виникало.

Скажу відверто, що мені не вперше доводилося звикати до чималої кількості нових людей та голосів, кожного намагаєшся запам’ятати, але… Це був перший досвід, коли ти переймаєшся питанням як правильно вимовити ім’я тієї чи іншої людини, намагаєшся швидко схоплювати англійську мову кожного учасника з акцентом його рідної мови і тут настає той момент, коли ти справді виходиш зі своєї зони комфорту і в надрах пам’яті зринає колись вивчена, але рідко застосовувана лексика англійської мови і ти будуєш речення, не думаючи про граматику, а дбаючи про те, щоб тебе зрозуміли. І ось це саме і є та неймовірна практика англійської мови, коли ти перетнув свій мовний бар’єр і усвідомив, що головне, аби тебе розуміли та сприймали, щоб відбувалася комунікація.

Ніхто ідеально міжнародної мови спілкування не знає і як виявилося, майже кожен учасник проекту з представлених країн переживав за свою вимову англійською мовою, але, зрештою, кожен розумів один одного і спілкувався один з одним. Тому вчіть лексику англійської мови, а граматика вона і так нікуди не подінеться, збагачуйте свій словниковий запас мови.

Як ми знайомилися?

Всіх учасників попросили сісти у коло, намалювати свій профіль сторінки facebook і за цим профілем кожен коротко себе презентував. Опісля наші профайли facebook повісили на двері кімнат {Відповідно, де мешкає його власник} і ми до кінця проекту мали нагоду писати листи один одному і грали в гру {Secret friend}.

Опісля самопрезентації кожного попросили написати на трьох окремих листочках наступне: очікування, внесок та страхи {Expectation, contribution and fear}.

Так ось, у більшості учасників, як я вже вище зазначала, страх викликала мова, а саме, що не зрозуміють твою вимову, а також боялися, що не запам’ятають усіх імен присутніх, тому вирішили, що перепитування імені не буде вважатися неповагою чи ще чимось подібним. А от щодо мене, то лідери так вирішили питання, щоб я абсолютно не переймалася запам’ятовуванням чи здогадами з ким я спілкуюсь, що кожен, хто до мене підходитиме, називатиме своє ім’я. І уявіть собі, що ніхто цього правила не забув до кінця проекту, коли я вже абсолютно кожного впізнавала по голосу.

Якщо говорити в цілому, як до мене поставилися всі учасники проекту, то просто пречудово! І я себе почувала цілком комфортно і рівноправно, коли мені потрібна була допомога у написанні чи заповненні чергової аплікаційної форми, мені допомогала або лідер нашої групи або будь-хто, кого я могла попросити. На проекті весь час панувала атмосфера дружності, підтримки, гумору та демократії.

Лідери групи ніколи не виставляли себе {Строгими вожатыми}, а ми в свою чергу, не відчували себе {Піонерами}. Безперечно, кожен знав свої обов’язки і відповідальність, але в той же час ніхто не зловживав тією свободою та незалежністю, яка панувала.

Щодня проводилися різноманітні тренінги, майстер-класи на тему проекта, наприклад, нам розповідали як правильно написати резюме, мотиваційний лист, розказували про існуючі програми міжнародного обміну, волонтерство, europas та ін. Також одного дня кожна країна робила презентацію про систему освіти та працевлаштованість молоді. Не хочеться порівнювати показники, треба зрозуміти, що проблеми є у кожної країни, навіть з високим економічним рівнем та стабільністю, і казати нам би ваші проблеми, не варто. Треба не жалітися, а шукати шляхи вирішення подолання своїх проблем, лише тоді щось може змінитися. Це був приклад неформальної освіти, адже більшість завдань мали ігровий характер та вимагали креативних ідей від самих учасників. До нас приходили підприємці малого бізнесу і розповідали про свій підприємницький шлях та діяльність.

Звісно, відбулася презентація країн, як завжди, щодо щедрості наїдків на столах, слов’янські країни виявилися найбагатшими, усі були в захваті від нашого національного одягу. Кожному учасникові ми подарували невеличкі подаруночки на згадку про нас. Але й ми також від деяких країн отримали приємні сюрпризи.

Годували нас теж від щирого серця у місцевому ресторані під назвою {Чотири лапи}. А одного разу, пізно ввечері, ми завітали до цього закладу і натрапили на місцевого музиканта, який виконував народні сербські пісні, які, особисто мені, нагадали циганські. Це було вражаюче!

Наголошу, що завжди наші заняття розпочиналися згідно регламенту, ніхто нікого не чекав, а ніхто й не запізнювався, бо кожен поважав час своїх колег. Між майстер-класами відбувалися 15-хвилинні перерви, щоб випити кави/чаю чи просто перепочити.

Вперше я мала нагоду виступати перед аудиторією зі спічем англійською мовою на тему система Брайля, озвучені програми на гаджетах та просторове орієнтування за допомогою білої тростини. Зізнаюся чесно, дуже хвилювалася, але, головне, згадати всі необхідні слова і… Почати. Дякую, дівчатам з моєї команди, які мене підтримували та інколи допомагали з перекладом.

В один з вихідних днів нам влаштували екскурсію містом, яке знаходиться поруч з Сремськими Карловцями, але є трохи більшим – Нові Сад.

Трошки історії про Сремські Карловці

Сремські Карловці нагадує типові чеські чи угорські містечка. Крім пишних барокових храмів, головна родзинка міста – це маленькі різнокольорові одноповерхові старовинні будинки між якими маленька відстань, а все тому, щоб жіночкам зручніше було перемовлятися між собою.

У 1735 році тут пройшов великий церковно-народний собор, а 1791 була відкрита перша сербська гімназія, а в 1794 сербська семінарія.

Щовечора наша чудова camp-leader групи збирала нас на evaluation meeting, де ми обговорювали, що кожному сподобалося, що не сподобалося, яку нову інформацію ми отримали, деколи ставили свою обґрунтовану оцінку один одному, отримували поради від лідерів групи {в нашій команді це були дві прекрасні досвідчені дівчини, які не вперше беруть участь у проектах міжнародного рівня}, у нас ніколи не було критики в чиюсь адресу, лише самоаналіз, повага до чужої думки і порада у разі потреби. Для мене це було справді новим, тому що до того часу, з європейською моделлю побудови подібних заходів, я не зустрічалася. Справді цінується твоя особистість, а не колективна свідомість і підпорядкування комусь вищому за рангом.

Відзначу романтичний аспект: парочки, які створилися на проекті, не ховалися від інших, спокійно стояли поруч один з одним, бо їм ніхто не робив зауважень і не розповідав правила поведінки, тому ніхто не зачинявся у кімнатах, не зловживав алкоголем і перебував у доброму гуморі.

В останній день проекту відбувся фестиваль короткометражних фільмів, кожна країна зробила фільм на тему безробіття і шляхи вирішення цієї проблеми. Наша короткометражка була у формі німого кіно, сюжет полягав у тому, як склалося життя студентів після здобуття вищої освіти, як з періодичністю в певну кількість років відбувається чи не відбувається кар’єрне зростання, хто залишається безробітним, хто вдало виходить заміж, а хтось від’їжджає з батьківщини. Усім наша стрічка дуже сподобалася.

На фестиваль короткометражних фільмів завітала журналістка родом з України, яка щиро зраділа, зустрівши нас. Про міжнародний проект пані Марія {Так звати журналістку}, покаже українській діаспорі, яка мешкає в Сербії. (Посилання на відео….)

А потім знову дорога. Дорога додому. З групою ми вирішили, що одну добу проведемо в Белграді – столиці Сербії, ми забронювали хостел і один дощовий день гуляли містом, напевно, Сербія не хотіла нас відпускати, тому і плакала рясним дощем.

І, насамкінець, проект відбувся за фінансової підтримки німецької організації, яка займається влаштуванням міжнародних молодіжних таборів та проектів, тому гроші, витрачені на квитки, повертаються учасникам проекту.

Мої поради тим, хто планує їхати закордон або тим, кому випаде ця чудова нагода: в жодному разі не відмовлятися. Зміна місцеперебування завжди позитивно впливає на людину, культурний обмін і можливість побачити щось нове – відкриває нові горизонти і шляхи розвитку, підштовхує до нових ідей, відмова від стереотипів і можливість спробувати себе у чомусь новому, не бійтеся цього, не бійтеся просити про допомогу у разі потреби, це буде кращим, ніж намагання щось зробити незграбно, привертаючи до себе зайві погляди. А, головне, вчіть міжнародну мову спілкування – це ключ до шансів, можливостей і реальних змін у житті.

youth worker / молодіжний працівник