Перебування на передовій людей, що мають проблеми зі здоров’ям – це щоденний подвійний подвиг

Крайні два роки багато говорилося про дискримінацію на війні жінок.

Але майже ніколи не піднімалося питання дискримінації на війні людей, що мають проблеми зі здоров’ям. Відношу сюди людей на протезах, тих, що мають сильну короткозорість, інсулінозалежних діабетиків тощо. Коротше, людей з такими вадами, яких позбутися неможливо і дуже важко приховати.

Так і уявляю собі сплеск ваших емоцій: мовляв, таким людям на фронті робити нічого, вони тягар для побратимів, якщо вони патріоти, вони можуть допомагати в тилу, тощо. Так ось, ні хріна. Описана мною реакція – це, по суті, природний “шовінізм” здорових людей (а якщо ви не зовсім здорові – це комплекси, нав’язані вам суспільством). Просто поставте себе на їхнє місце. Це майже завжди люди із зашкалюючою мотивацією. Коли у 2014 році армія була розвалена і агресора зупиняла жменька погано озброєних добровольців – чи рахував хто-небудь, скільки серед них було інвалідів? Ніхто й не порахує, бо – жодних медкомісій, самі палаючі очі і бажання воювати за Україну. Один з наших інструкторів сказав якось: “Уявімо, що в нас є двоє. Перший – ідеально здоровий, добре натренований чувак, що відслужив у спецназі. Але він взагалі не хоче воювати, бо нахрін та війна йому здалася, а механізми, щоб примусити його, у нас відсутні. Другий – звичайнісінька дівчинка 17 років, яка ніде не служила, нічого не знає і не вміє. Але їй можна сказати: “Лягаєш тут, набій досилаєш отак, побачиш, хтось рухається – стріляй”. І від кого з них буде більше толку?”. Тим більше, додам, що мотивована дівчинка не завжди буде такою “зеленою”, чомусь її та можна навчити.

Я обома руками за те, щоб люди, які мають проблеми зі здоров’ям, могли служити і воювати.

І вони реально служать і воюють, причому не лише в добробатах, а й в ЗСУ, відколи через критичний недобір людей медкомісія для добровольців стала порожньою формальністю.

Вони служать, воюють і щодня чують історії про те, як у когось від вибуху злетіли окуляри і він став безпомічним, як немовля, в іншого від піднятої ваги зламався протез, а третій, коли його група потрапила в оточення, помер, бо в нього скінчився інсулін.

Вони постійно відчувають себе у чомусь винними. Відчувають, що їм пішли назустріч і зробили велику ласку – просто тим, що не прогнали.

Їхньою мужністю й мотивацією захоплюються – і роблять усе, щоб їх позбутися.

Перебування таких людей на передку – щоденний подвійний подвиг. Подвійний, бо їм доводиться не лише протистояти ворогу, а й щодня відвойовувати своє право бути тут.

Стандартні командирські аргументи хворому при відмові взяти на бойові: “У будь-який момент ти можеш стати тягарем, через тебе загине група, ніхто не буде тебе витягати і т.д.”.

Так, безумовно, буває й таке – що злітають окуляри, на контактні лінзи потрапляє пил чи газ, ламаються протези і закінчується інсулін. Але війна – така штука, де прорахувати щось наперед практично неможливо. І поки в інваліда зламається протез, здоровий тричі встигне наступити на міну, і той на протезі прикриватиме, коли його витягатимуть. За той час, поки один помре в оточенні без інсуліну, скільки інших помруть від куль і уламків (і, можливо, той діабетик теж буде серед них)? І так далі.

Знаю історію, як з групи, де готували снайперів, відрахували двох курсантів, які були дисципліновані і добре засвоювали навчальну програму. В одного під час виконання вправи з підсумка випали ліки від серця. Другий носив контактні лінзи і таким чином приховував, що має проблеми із зором – а потім випадково потрапив на очі інструктору в окулярах…

Трагізму цієї ситуації більшості здорових не зрозуміти. Одну жінку, що під час Другої світової воювала льотчицею, попросили розказати якусь смішну історію з їхнього повсякденного життя. І вона бере й розповідає, як в однієї дівчини-льотчиці почав псуватися зір, вона приховувала це, скільки могла, але зрештою спалилася на медкомісії і була відрахована. Уходила в сльозах і з прокльонами, бо небо було її життям і їй колосальних зусиль вартувало стати льотчицею. А наступного дня загорілася казарма, і всі жартували на тему, що це нібито вона підпалила.

І ось ЦЕ та сучка (інакше її не назвеш) розказувала як веселу історію.

Ясна річ, можливості організму кожної людини мають свої межі, і це дуже індивідуально. Літній чоловік, що ходить з ціпком через проблеми з суглобами, ніколи не зможе ні бігти в атаку, ні ходити у розвідку. Але його можна посадити в окоп з кулеметом. І поки він живий, ворог цей окоп не візьме.

Так, армія (в широкому розумінні) – структура вкрай консервативна, стандартизована і не схильна до індивідуального підходу. Але… чи таке в нас зараз становище, щоб відштовхувати мотивованих людей – будь-яких? Тим більше, що кожен з них, навіть якщо він цього не хоче – щоденний мовчазний докір здоровим “уклоністам”. Про суто пропагандивні речі не слід забувати теж.

Олена Білозерська

ІНФОРМАТОР