Уперед в минуле, або Як бібліотеку для незрячих переформатувати в сучасний простір

Київ. У цю бібліотеку ми з подругою завітали випадково. Вона нагадує бібліотеку… років двадцять тому, коли я сама школяркою охоче брала “Вершника без голови” Майн Ріда чи “Божественну комедію” Данте Аліг’єрі. Ті самі столи, потертий червоний килим на підлозі посеред коридору, тиша і виставка виробів учнів (що ми називали простим словом – “подєлки”).

З єдиною тільки різницею – у цій бібліотеці на стелажах товсті книжки невиразного кольору, віддруковані шрифтом Брайля…

Розгортаю одну з книжок – самі лиш крапки.

Гортаю наступну –до рук потрапив фоліант ще 1981 року, пощастило – з барельєфними ілюстраціями. На перших сторінках випуклі Ленін, радянська зірка, герб… І лиш за кілька сторінок – Шевченко, каштан, олімпійський ведмедик, кетяг горобини.

Моя подруга хотіла сфотографувати каштан, але я ненароком закрила книжку. Розгортаю знову, потрапляю на зміст, читаю, що каштан на 49 сторінці. Та це допомогло мало – усі сторінки віддруковані також шрифтом Брайля.

Виручила бібліотекарка Марина Потеляхіна – вона швидко-швидко перебирала пальцями по “цифрах” й гортала сторінки, аж поки не відшукала потрібний малюнок.

Роззнайомилися. Марина з теплотою розповідає про свою роботу в Центральній спеціалізованій бібліотеці для незрячих ім. М. Островського. Однак у нашому світі, де розвиток технологій просто неймовірно вражає, для цієї бібліотеки час наче зупинився.

Тут щомісяця читачів набереться заледве до 100, і то – серед людей старшого віку. Школярі беруть переважно книжки у бібліотеках шкіл-інтернатів, де вони навчаються і живуть, каже моя співрозмовниця.

Не так багато в бібліотеці і нових надходжень. Так, у 2016 році було віддруковано всього 15 різних книжок шрифтом Брайля. При чому – більшість замовлень у Державному будинку звукозапису і друку було від… громадських організацій, які й фінансували друк. Про державні замовлення годі говорити.

З появою озвучених книжок (аудіокнижок) доступ людей з порушенням зору до інформації збільшився.

“Нещодавно я прочитала і мені надзвичайно сподобалась книжка Софії Андрухович “Фелікс Австрія”. Озвучувати книжки сучасників – цей проект був спрямований на воїнів АТО, однак серед незрячих людей ці книжки також отримали популярність. Можна було просто завантажити із сайту і слухай досхочу…”, – коментує Марина Потеляхіна.

У бібліотеці часто проводяться відкриті лекції, зустрічі з письменниками, відомими діячами.

“Наша гордість – до нас навіть приходили в гості поет Юрій Іздрик, Віталій Іващенко, поет-пісняр Анатолій Матвійчук, літературознавці Леся Демська та Лариса Коневська. Але на відкритих заходах відвідувачів не дуже багато. Тому що навіть і ті, хто хотів би завітати, не завжди можуть, якщо немає супроводжувача. Дуже важко їхати містом. На жаль, інфраструктура Києва не дозволяє самостійно пересуватися незрячим”, – пояснила Марина.

До слова, ми були єдиними відвідувачами всі ті півгодини, що розмовляли з працівницею. Бібліотека для незрячих, як і решта міських бібліотек переживають не найкращі свої часи…

Активістка громадської організації “Генерація успішної дії” Дарія Коржавіна – нечаста гостя бібліотеки. Здебільшого інформацію отримує з інтернету, потрібні книжки шрифтом Брайля дістає самостійно за допомогою незрячих знайомих і колег з інших громадських організацій.

Однак Дарія вважає прикрим, що такий простір на повну не використовується як інвестиції в культуру.

“Це ідея для активістів – рішучих людей: перетворити бібліотеки у відкриті культурні простори. При чому – інклюзивні простори, де в одному місці збиратимуться різні люди”, – ділиться зі мною активістка.

“Для цього багато ресурсів і не треба. От до прикладу ця бібліотека. Який гарний у центрі міста простір! Всередині навіть немає сходів – на другий поверх веде пандус, що дуже зручно пересуватися людям на інвалідних візках. Сюди трохи більше світла, дизайнерської творчої думки, бажання працівників переформатуватися до вимог часу… Якби тут був організований зручний і доступний простір, я би охоче тут зустрічалася зі своїми друзями, колегами по роботі, вирішувала справи, відпочивала… Ще й за це б платила. Чому ні?”, – додає Дарія.

Активістка розповідає, що в розпорядженні Українського товариства сліпих (УТОС) є чимало інших об’єктів, які часто використовуються не на повну потужність, потребують модернізації, законсервовані в часі, й не завжди самі члени УТОСу готові до змін.

“Знаю, страшно щось починати змінювати. Побоювання здебільшого обґрунтовані – від інформаційної недоступності, фізичних бар’єрів, з якими нам доводиться щодня стикатися, нерідко опускаються руки. Але зміни неминучі, і нам, людям з інвалідністю, самим варто робити ці зміни, а не традиційно чекати допомоги від інших…”, – каже Дарія.

Ірина Виртосу

Матеріал підготовлений за підтримки Коаліції з протидії дискримінації

“Центр інформації про права людини”