Дочка Ангеліни Разінкової Аня залюбки малює під час розвивальних занять у Празі
Ангеліна Разінкова з чоловіком рятувалися від війни тричі. Вперше – з Донецька у 2014-му. Після повномасштабного вторгнення сім’я опинилася в Празі. На той час вони вже виховували дочку Аню з аутизмом.
Окрім біженецьких клопотів (вивчити мову, знайти собі роботу, а дитині – садок), кажуть, додалося відчуття самотності у новому середовищі.
Одного дня Ангеліна дізналася про творчі заняття для українських біженців, які організовує некомерційна організація AMIGA, і вирішила привести туди дочку. Малюючи, помітила жінка, дівчинка знімає стрес, а заодно знайомиться з іншими дітьми, соціалізується, вчиться краще розуміти себе.
AMIGA (з англійської – агенція міграції та адаптації) – організація, яку заснували у 2010 році вчені Академії наук Чехії та Карлового університету в Празі. Зараз це – волонтерський центр, що допомагає мігрантам у працевлаштуванні, надає психологічну підтримку, проводить заняття для дітей із особливими освітніми потребами. Тут працюють фахівці з України та Чехії. З початком повномасштабного вторгнення вони відкрили нові проєкти для українських біженців.
В організації допомагають не лише дітям із інвалідністю, а й їхнім мамам. Як це відбувається – читайте у репортажі проєкту Радіо Свобода «Ти як?».
«Тут мама гарує вдвічі більше»
Двічі побачивши на власні очі війну в 2014-му, Ангеліна Разінкова з чоловіком завчасно готувалися до повномасштабного вторгнення. Після вимушеного переїзду з Донецька подружжя мешкало в Бахмуті, а після боїв за Дебальцеве переїхало до Києва. Навчені гірким досвідом, за пів року до великої війни обоє склали іспити на водійські права та придбали авто. Тримали напоготові повний бак пального в машині, а під столом – зібрані сумки.
Станом на тоді подружжя мешкало в Києві, виховувало дочку Аню. У 3,5 роки їй діагностували аутизм.
Ангеліна Разінкова каже, що малювання допомагає її дочці Ані впоратися зі стресом
«Ми занепокоїлися, коли в дитсадках розпочалися проблеми зі спілкуванням, – пригадує Ангеліна. – Психіатр розписала план дій, що робити. Ми довго й важко йшли до прийняття та набивали гулі, звертаючись не до тих фахівців. Зрештою віддали дочку в приватний спецсадок, де її добре підтягнули завдяки різним педагогічним та психологічним методикам».
Світанок 24 лютого 2022 року сім’я зустріла в Будапешті – за три дні до нової фази війни друзі запропонували виїхати на відпочинок. Згодом подружжя переїхало до Праги, чоловік Ангеліни знайшов тут роботу (він і так мав право виїзду як батько дитини з інвалідністю).
Сама ж Ангеліна взялася посилено вчити чеську. Без знання мови, каже, важко було би зрозуміти особливості місцевих садків та шкіл, а отже – змогти влаштувати туди дочку.
У незнайомому місці дитина з розладом аутичного спектру втрачає все
Ангеліна Разінкова
«У незнайомому місці дитина з розладом аутичного спектру втрачає все, – каже жінка. – Свою квартиру, знайомі маршрути, улюблений куточок вдома. А це основа її спокою – і її треба було швидко відновлювати».
Жінка довго й не без відмов шукала садок, потім – школу. Рік водила дочку на підготовчі курси чеської та до психологів.
«Система відрізняється від української, вступ треба планувати за рік, – ділиться досвідом Ангеліна. – Приїхало багато наших мам, усім усе треба, всюди – шалені черги».
Не знаючи мови, вона не могла би пояснити вихователям та вчителям особливості поведінки своєї дочки.
«Дуже важливо попередити, що можна, що – ні, як діяти в критичній ситуації, – каже Ангеліна. – Для наших дітей бар’єр – не тільки мова, а й інвалідність. І щоб подолати всі ці перепони, мама тут має гарувати вдвічі більше».
До рутинних біженецьких клопотів додалося й відчуття самотності у незнайому місті.
«Наші діти хочуть спілкуватися з іншими, а нормотипові діти їх не приймають, – каже Ангеліна. – Вони не такі. Можуть побавитися 10-15 хвилин, далі інтерес зникає. З чеськими ж – не знають мови. Я почувалася розгубленою».
Ангеліна вперше прийшла в AMIGA за порадою знайомої – на арт-терапію для дітей і мам.
«За два роки ці заняття багато дали дочці, – каже переселенка. – Аня призвичаїлися долати стрес, малюючи. Коли має якісь невирішені питання, береться за папір – чи то вдома, чи на уроках».
Українці в Чехії
Дочка Ангеліни зараз ходить до школи, навчається на групі продовженого дня. Дівчинці допомагає чеська асистентка. За два роки у празькому дитсадку, де не було жодної української дитини, Аня добре вивчила чеську – тепер, іронізує жінка, підказує їй слова.
Аня повертається додому, сідає, малює і розказує – така в неї психотерапія
Ангеліна Разінкова
«Аня повертається додому, сідає, малює і розказує – така в неї психотерапія, – розповідає Ангеліна. – Перелічує історії, які завтра розкаже на занятті Лілі. Вона сяє і набирається енергії. Має можливість поспілкуватися з ровесниками, погратися, посміятися».
Озираючись на пережите – 11 років війни, обшуки подружжя окупантами, кілька вимушених переїздів, заняття з дитиною – переселенка аналізує, що ще тоді, у 2014 році, в неї почалися панічні атаки, тривожність та депресія.
Вона займається з психотерапевтом, а коли дитина на заняттях, спілкується за кавою з іншими мамами.
«Приходити сюди – це для мене як повертатися в родину, яка залишилася в Україні, – каже Ангеліна. – У перші роки після того, як я дізналася про діагноз дитини, не могла уявити, що колись так пишатимуся нею. Світ здавався безпросвітною темрявою, ми не спали роками. Інші діти вже спілкуються між собою, а моя тільки крутиться по колу і щось пищить. Сьогодні я пишаюся кожним її кроком, найменшим прогресом і знаю, що власну дитину не треба порівнювати з іншими».
Ресурс для дітей і мам
Дітям з інвалідністю за кордоном вдвічі важче: і через нові обставини, і через діагноз
Лілія Онісімчук
«Дітям з інвалідністю за кордоном вдвічі важче: і через нові обставини, і через діагноз, – каже корекційна педагогиня Лілія Онісімчук. – Треба йти в незнайому школу чи садок, налагоджувати контакти з новими людьми. Щоб полегшити цей шлях, вчимо їх взаємодіяти в групах».
Головна мета – розвинути в дітей зв’язне мовлення, навчити розрізняти звуки, правильно їх вимовляти, соціалізувати дітей, додає Лілія. Відповідно до цілі та діагнозу, вона підбирає заняття. Роблять аплікації й колажі, ліплять із пластиліну, складають та розповідають історії тощо. На таких заняттях водночас працює і психолог.
Центр для біженців «Мрія» проводить уроки дітей, якщо вони не потрапили у чеську школу, 2023 рік
«Хтось залюбки малює, а комусь важко подовгу утримувати статичне положення, – розповідає Лілія. – Використовуємо музичні інструменти: коли граємо на них, коли співаємо під супровід. Так діти не тільки тренують слух, а й вчаться перебувати в шумі. Це вкрай важко, особливо для дітей із розладом аутичного спектру, які не переносять гучності. Вмикаємо музику тихесенько, і якщо сприймають добре, потрошки додаємо звуку».
У групі займається шестеро дітей з різними діагнозами: розлад аутичного спектру, затримка психомовленнєвого розвитку, порушення інтелектуального розвитку тощо.
У роботі з дітьми, каже педагогиня, фахівці помітили, що не менше важливе завдання – підтримати їхніх мам.
«Діти чутливі до емоційного тла мам, до того, як із ними займаються, наскільки в них вірять чи ні, – говорить Лілія. – А на мам-біженок звалюється чимало інших клопотів: прогодувати й прилаштувати дитину, самій знайти роботу. Наше завдання – вивільнити їм час та ресурс».
До проблем, спричинених війною, додаються й задавнені травми, зауважує Лілія:
Часом мами соромляться і відчувають провину: начебто вони винні в тому, що сталося з дітьми
Лілія Онісімчук
«Часом мами соромляться і відчувають провину: начебто вони винні в тому, що сталося з дітьми. А є ті, які прийняли діагноз та довго займалися в Україні, але через стрес у дитини стався сильний відкат. Ми намагаємося максимально взяти на себе навчання».
З мамами-біженками працюють дорослі психологи. Також для дітей і мам є спільні заняття – орієнтування в побуті. Дитину з інвалідністю навчають звичних для багатьох інших людей речей: приготувати бутерброди, прибрати кімнату, пришити ґудзик, скупитися в магазині.
На заняттях для дітей використовують арт-терапію
«Ми ходили в супермаркети, музеї, парки, – розповідає Лілія. – Усе це піднімало віру дитини: вона може. Рутинні справи, про які пересічна людина й не задумується, дитині з особливими освітніми потребами треба вчити – і часом довше, ніж хотілося б».
Такий курс триває вісім тижнів, одночасно на нього приймають десять родин. Наразі в ньому взяло участь уже 30 сімей. З усіма підтримують зв’язок, щоб пропонувати інші можливості. Діти з інвалідністю також мають змогу відвідувати безкоштовні заняття з логопедом, психологом, корекційним педагогом, додає фахівчиня.
Батьки ж бачать: зміни можливі
Лілія Онісімчук
Поза тим, Лілія як корекційна педагогиня проводить зустрічі для мам, де вони можуть поставити запитання щодо виховання дітей та отримати рекомендації.
«Ми спілкуємося, хто що схоже проживав, щоб батьки мали підтримку, знали, що вони не самі та не думали, що виходу немає».
«Результати не швидкі, – мовить Лілія. – І їх збираєш по крихтах. Деколи дитина пів року не показує прогресу, а на сьомий місяць заговорить або стане більш посидючою, або почне виконувати якісь завдання. Але в будь-якому разі ти робиш те, що поліпшує її життя, що дає шанс. Батьки ж бачать: зміни можливі».
«Біженець біженця розуміє найкраще»
Лілія добре розуміє тих, хто рятувався від війни.
У лютому 2022-го вона з двома дітьми (сину – 11 років, дочці – 8) ховається у підвалі. Закутані в зимові куртки здригаються від вибухів – їх часто чути в прикордонних Сумах. Діти не сплять, Лілію сковує жахом. Так триває кілька тижнів.
9 березня снаряд прилітає так близько, що вбиває сусідську родину у приватному будинку. Лілія вирішує: «Досить». Вони їдуть – спершу на захід України, а тоді, на запрошення друзів перечекати кілька тижнів, рушають до Праги – у тих же куртках із підвалу.
«Наприкінці березня діти пішли до школи, – пригадує Лілія. – Я помітила, що вони видихають й адаптуються. Мені ж знайомі порадили сходити в AMIGA, поспілкуватися з психологами, зі своїми».
Головна мета – розвинути в дітей зв’язне мовлення, навчити розрізняти звуки, правильно їх вимовляти, соціалізувати дітей, каже Лілія Онісімчук
З початком повномасштабного вторгнення організація, яка опікується питаннями міграції й адаптації, почала надавати психологічну допомогу для українських біженців. А також об’єднала волонтерів, які допомагали на місцях видачі віз тимчасового захисту для прибулих українців і пунктах видачі харчування.
Лілія Онісімчук стала однією з таких волонтерок. Коли ж потік біженців припинився і натомість виникла потреба в іншій роботі, Лілія доєдналася до організації як корекційний педагог-дефектолог. За цим фахом вона працювала і в Україні.
Перемкнутися від буденності
В один із перших днів вторгнення Мар’яна Осташ стоїть на балконі свого помешкання у Стрию й дивиться, як над домом із гулом пролітає літак. Вирішує їхати – зі страху не так за себе, як за сина. Лук’яну сім і він зовсім не розмовляє – як пояснити йому війну?
Мар’яна кладе в сумку мультиварку та Лук’янові зошити з навчанням. Зі Львівщини їдуть на Закарпаття, а коли стає зрозуміло, що війна надовго – рушають до Праги, де мають знайомих.
Дорога хлопчику дається важко: плаче, нервує. Мар’яна понад усе хвилюється, аби в Лук’яна не сталося регресу. Тож перше, за що береться по приїзду, – шукати синові нову школу.
Лук’ян має проблеми зі слухом, тому я знайшла заклад для дітей із такими порушеннями
Мар’яна Осташ
З двох років хлопчик займався з логопедом, корекційним педагогом, пізніше додався психолог, сурдолог. Лук’яну купили слухові апарати. Він не говорив, зате гарно малював, охоче бавився іграшками, дивився мультики та грався з дітьми, розповідає жінка.
«Лук’ян має проблеми зі слухом, тому я знайшла заклад для дітей із такими порушеннями, – розповідає Мар’яна. – Там його навчили розуміти різні знаки: зняти верхній одяг, поїсти тощо. Вчителька почала скидати мені елементарні сурдожести, аби і я вивчила».
Зі слів жінки, у Празі лікарі Лук’яну діагностували аутизм – доти різні фахівці ставили інші, за схожими симптомами. Хлопчику важко було призвичаїтися до нового середовища.
«Сину довелося звикати до метро, трамваїв, нової квартири, – згадує Мар’яна. – У нього розпочалися проблеми з психоемоційним станом, перестав спати. Ми вирішили повернутися в Україну».
Рік тому Осташі знову приїхали до Праги з міркувань безпеки. Кількагодинні сидіння в підвалі виявилися для Лук’яна ще важчими. Хлопчик не розумів, чому не може спати у власному ліжку, чому треба бігти в укриття. Поки не були тут, втратили місце у школі – тепер Мар’яна шукає нову.
У жовтні 2024-го за порадою подруги вона привела Лук’яна на заняття в AMIGA.
Мар’яна Осташ спілкується з психологинею після заняття
Нам важко далася навіть дорога на метро сюди – як завжди кудись уперше
Мар’яна Осташ
«Нам важко далася навіть дорога на метро сюди – як завжди кудись уперше, – каже Мар’яна. – Я придумала маленькі заохочення: купувати смаколики, які він любить. Перші кілька разів залишалася з ним. А тепер нема такої потреби: Лук’ян охоче ходить сам».
Жінка додає, що її син завжди любив малювати, але після останнього переїзду втратив бажання. На арт-терапії, каже, хлопчик згадав про своє захоплення:
«Не помічаю, що Лук’ян контактує з іншими дітьми, навпаки – став більш сором’язливий. Але малюнки й аплікації захоплюють його увагу на все заняття. Він виходить щасливий від того, що робить. Увесь фонтан своїх емоцій виплескує за півтори години, поки малює. А назад і дорога вже стає легшою. Дитина ніби перемикається від буденності».
Сама ж Мар’яна збирається відвідувати заняття для мам дітей з інвалідністю, які проводять в організації.
«Мені теж потрібно переключитися, бо складно бути весь час із дитиною й дратуватися, коли не можеш її зрозуміти, – пояснює переселенка. – А для наших дітей важливе місце, де їх приймають, де вони можуть впоруватися зі своїми емоціями та висловлювати почуття».
Приймати, яким є
Ольга, мама 14-річного Данила та біженка з Києва, на заняттях для мам вчилася виготовляти шерстяні картини з пейзажами.
Лілія Онісімчук підбирає заняття – відповідно до цілі та діагнозу
«Я прийшла з певним скепсисом, мовляв, нічого у мене не вийде, – каже жінка. – Але коли бачиш результат, як із деталей складається ціла картина, то негатив зникає. Це як психотерапія через творчість. До того ж, я познайомилася з мамами, які живуть тими ж проблемами, що й сама. Ми розуміємо одна одну та маємо про що поговорити».
«Данило – сором’язливий хлопчик, – додає Ольга. – У нього погано розвинене мовлення. Мій син потребує дітей, які перші йтимуть із ним на контакт: щось розповідатимуть, щось питатимуть. Після такого спілкування Данило наповнюється позитивом. Для нього важливо бачити, що інші діти сприймають його таким, як він є».
Коли бачиш, як із деталей складається ціла картина, то негатив зникає
Ольга
Після повномасштабного вторгнення Ольга переїхала до Праги з Києва.
«Вирішила так передусім із огляду на підвищену синову тривожність, – каже жінка. – В Україні син ходив до звичайної школи, я була його асистентом, бо маю потрібну освіту. Помічала результати, яких навіть не очікувала. Головний із них – соціалізація: Данило комфортно почувався у шкільному середовищі».
Після вимушеного переїзду їм довелося наново створювати цей комфорт. Ольга не працює, оскільки поза школою Данило не може бути сам.
«Постійно перебувати вдвох – важко, – ділиться жінка. – На заняттях ми обоє перемикаємо увагу, відволікаємося на творчість. Син читає повідомлення від викладачки, бачить, що йому приділяють увагу, й почувається безпечно».
Заняття від організації AMIGA проходять щовівторка з 15:00-16:30 за адресою Belgická 11, участь – безкоштовна. Також у ці дні відбуваються заняття з ігротерапії для дітей віком 11-13 років.
Ярослава Тимощук
«Copyright © 2021 RFE/RL, Inc. Передруковується з дозволу Радіо Вільна Європа / Радіо Свобода»