Благодійному фонду АІК 21 рік: коли люди з інвалідністю допомагають людям з інвалідністю

Благодійний фонд АІК (Асоціація Інклюзивної Країни), який є засновником проєкту INVAK.INFO, сьогодні святкує 21 річницю від дня свого заснування. Багато це чи мало?

Читайте і робіть висновки самі.

14 травня 2002 року офіційно розпочав роботу Благодійний фонд «АІК», навколо якого згуртувалися багато цікавих на непересічних людей з активною життєвою позицією.

Хто вони такі ці люди? Може вони мають якісь надздібності? Ні, вони – звичайні люди. Більшість із них мають інвалідність. Але при цьому вони намагаються допомагати іншим українцям з інвалідністю у вирішенні важливих питань їх життя та самореалізації у суспільному житті.

І в 21 річницю від заснування Фонду – ми, аіківці, пропонуємо вам знайомство із нами!

Ми, започатковуємо цикл статей, в яких будемо розповідати про нашу команду, аби кожному з вас, хто співпрацює з нами або просить про допомогу чи підтримку, було легше зрозуміти принципи роботи нашого Фонду, його місію, цілі, завдання та ідеї, якими ми всі живемо.

І розпочати знайомство пропонуємо з одним із співзасновників нашого Фонду – Вадимом Ресенчуком. Здавалося, чому саме Вадим має відкривати цей цикл? Але наш Фонд почав своє офіційне та юридичне існування саме завдяки йому! І це не є перебільшенням…

Ось що розповідає сам Вадим:

– На початку 2000х я познайомився із двома хлопцями: спершу із Євгеном Монукало, а потім із Сергієм Страпаком. На той час я був молодим юристом, який тільки починав будувати свою кар’єру. І я зовсім не пов’язував себе чи кар’єру із людьми з інвалідністю хоча і сам був такою людиною. Планував працювати як всі. Та до мене звернувся Женя із проханням допомоги в державній реєстрації та юридичному супроводі діяльності благодійного фонду, який вони планували створити.

Спершу я досить скептично поставився до цього, адже я бачив перед собою людей з таким ступенем фізичних обмежень, що й важко було уявити. В Жені та Сергія була міопатія, тобто хвороба за якої людина може фізично робити дуже мало. Наприклад, Женя фактично міг рухати лише однією рукою і то лише двома пальцями. Схожа форма була і в Сергія. Але вони горіли таким бажанням і завзяттям допомагати іншим, що мене дуже зворушило! Ще з 1998 року вони почали допомагати людям з інвалідністю: спершу вчитися працювати на комп’ютерах та дистанційно спілкуватися між собою, потім навіть працевлаштовуватися з їх допомогою. Крім того, вони разом з іншими однодумцями допомагали ремонтувати комп’ютери: могли з кількох старих непрацюючих машин зібрати один комп’ютер і віддати його тому, хто цього особливо потребував на той час для роботи чи навчання.

Побачивши таке завзяття та самовідданість, я погодився допомогти. І на волонтерських засадах почав займатися державною реєстрацією заснованого ними благодійного фонду. Але в процесі з’ясувалося, що у благодійному Фонді має бути більша кількість засновників для формування усіх його, визначених законом, органів управління. Тож Женя запропонував мені стати ще одним засновником та очолити наглядову раду фонду. Я не зміг відмовити йому, тому що бачив, як сильно він в усе це вірив. Навіть колись хтось його назвав «маленьким гігантом» за його дуже маленький зріст, але гігантську силу волі, віру, велике та добре серце.

Тож у 2002 році ми зареєстрували Благодійний фонд «АІК»: саме з цього часу він розпочав свою офіційну діяльність. Ми відразу започаткували та почали реалізовувати кілька соціальних проектів, створили офіційні сайти, відкрили рахунки, від благодійників та меценатів нам почали надходити перші фінанси, комп’ютери та інша благодійна допомога. Фонд, до речі, був першим в Україні, хто організував курси комп’ютерної грамотності для людей з інвалідністю

Отак почалася діяльність фонду, основною рушійною силою якого були Женя та Сергій. Саме вони незважаючи на фізичні обмеження, робили дуже багато на той час в інтересах людей з інвалідністю.

Євген Монукало та Сергій Страпак

Вистояти й втримати на плаву роботу Фонду

Вадим не багатослівний. Хоча більшість знайомих із роботою нашого фонду знають, що саме він для АІКу є тією людиною, завдяки якій Фонд не зник та продовжив свою діяльність після того, як Жені та Сергія не стало. При цьому Вадим завжди залишався в тіні, не прагнув публічності чи якогось громадського чи політичного визнання.

Сьогодні він відійшов від активної роботи у фонді: лише за потреби продовжує надавати юридичну допомогу, вважаючи, що і під час війни діяльність таких організацій як Благодійний фонд «АІК» стає особливо актуальною та затребуваною:

-На сьогоднішній день обставини в нашій країні складаються таким чином, що ніхто крім громадського сектору не в змозі надати ефективну допомогу людям, які її потребують. Недержавні громадські організації, благодійні фонди мають змогу надавати допомогу ефективніше, ніж держава. І мені здається, подібна тенденція буде зберігатися ще багато років, коли потрібно буде підіймати та вирішувати актуальні для суспільства питання, пов’язані із життям людей з інвалідністю. А саме щодо проведення реформ, реалізації соціальних проектів, переосмислення та зміни застарілих законодавчих та нормативних актів та вирішення інших різноманітних проблем, які пов’язані із захистом прав та інтересів людей з інвалідністю в Україні. Роботи тут залишається багато і у зв’язку із війною її, на жаль, стає все більше і більше. Є очевидним, що громадський сектор, в тому числі наш фонд, має з більшою силою продовжити виконання своєї соціальної місії та спільно з іншими вирішувати усі нагальні питання життя людей з інвалідністю в Україні за найкращими стандартами та прикладами життя людей з інвалідністю в цивілізованих та розвинутих країнах, особливо в частині швидкого впровадження інклюзивності, безбар’єрності, універсального дизайну, доступу до навчання та працевлаштування, належного матеріально-технічного забезпечення тощо.

Зараз ці питання стали найгострішими і кожен має усвідомлювати, що для наших військових на передовій, які боронять нас та Україну ціною свого життя, усі ми зобов’язані сформувати дуже надійний тил. І у кожного з нас в цій боротьбі за Україну є своя особиста передова, а саме, перефразовуючи вислів Теодора Рузвельта, робити, що можемо, з тим, що маємо, там, де ми, є в тих сферах, якими професійно займаємося, для скорішого наближення нашої Перемоги та європейських умов життя наших героїв, їх родин та усіх нас в післявоєнний час!

Світлана Наумова