Ілюстраційне зображення. Мешканка будинку для підтриманого проживання у Херсоні розглядає риб в акваріумі. Фото: “Майстерня Мрії” / Катя Москалюк
В Україні кількість людей з інвалідністю, які виходять за межі звичного кола спілкування, може не перевищувати 40%, тож родина лишається ключовим чинником на шляху адаптації до самостійного життя та соціалізації.
Такі дані дослідження, проведеного Громадянською мережею ОПОРА.
Велике дослідження складається з кількох частин, зокрема опитування пересічних людей в Україні та за кордоном, а також інтерв’ю з експертами. Висновки щодо ролі сім’ї у житті людей з інвалідністю робили на основі опитувань фахівців.
У цьому контексті нагадали, що знецінення близькими можливостей родичів з інвалідністю має коріння у страху та незнанні. Знецінення у підсумку призводить до невпевненості у собі, яка має системний вплив вже на всі сфери життя. Дослідники розповіли, що учасники опитування у фокус-групах часто використовували щодо себе слова на кшталт “інвалід/каліка/тягар”.
Втім, не усі згодні, що критичною проблемою для соціалізації є замкнене коло пошуку підтримки та розуміння серед тих, хто має схожий досвід. Натомість наскрізною проблемою називають недоступність просторів.
Ілюстраційне зображення. Фото: bbu.org.ua
“Навіть за умови доброзичливого ставлення людей довкола недоступне середовище змушує людей з інвалідністю робити вибір: або лишатися вдома, або ж пристосовуватися до незручних і часто небезпечних умов”, – пояснюють дослідники.
До виключення з життя соціуму людей з інвалідністю, на думку експертів, призвело й те, що держава досі формує політику щодо цієї групи на медичній моделі інвалідності. Такий підхід розглядає людину переважно як об’єкт опіки та медичної допомоги, тож чимало людей з інвалідністю вимушено проводять життя в закритих закладах, на які держава витрачає гроші, що могли б піти на модернізацію просторів.
Для того, щоб змінити це, пропонують перейти на соціальну модель інвалідності. У такому випадку держава створює рівні можливості для всіх, що зі свого боку заохочує людей з інвалідністю самим ухвалювати рішення про навчання, роботу й загалом про участь у житті суспільства.
З негативною оцінкою експертів щодо чинної системи інвалідності погодились й учасники фокус-груп.
Окрему увагу експерти приділили ролі церкви, адже та теж формує ставлення до інвалідності.
“У низці випадків священнослужителі транслюють інтерпретації, згідно з якими інвалідність сприймається як “покарання згори”. Подібні релігійні наративи сприяють поширенню упереджень і можуть додатково посилювати соціальну ізоляцію людей з інвалідністю в громадах”, – вважають вони.
Ілюстраційне зображення. Відвідувач у музеї Ханенків, який має порушення зору, торкається спеціальної тактильної копії іранського фразового кахлю 14 століття. Фото: Музей Ханенків
Важливим чинником лишається вік, коли людина отримала інвалідність. Якщо таке відбулося у старшому віці, люди зазвичай більш відкриті до спілкування та активні у житті, ніж ті, хто народилися з інвалідністю чи набули її дитиною.
Особливо помітною для фахівців стала сегрегація ветеранів, які отримали психічні порушення через бойові дії, адже їх часто сприймають як небезпеку. З-поміж українських військових та ветеранів, як свідчать інші дослідження, поширеним є знецінення свого психічного стану та допомоги фахівців.
При цьому погіршення ментального здоров’я – один з наслідків, з яким зіштовхнулись українці через повномасштабне російське вторгнення, але досі понад половину опитаних називають людей з такими порушеннями небезпечними.
Нагадаємо, що внаслідок повномасштабного російського вторгнення в Україні за два роки людей з інвалідністю побільшало на 10%.
Фотографія обкладинки: CNN/ Brendan Hoffman