Фото: соцмережі/Лярш-Ковчег
Спільнота “Лярш-Ковчег” функціонує в Україні з 2004 року. Її ідея полягає в тому, щоб об’єднувати неповносправних людей, їхні сім’ї та волонтерів, аби відкинути стереотипи, що людина з інвалідністю має сидіти вдома й бути поза соціальним життям
У межах спільноти у Львові працює чотири майстерні, де її відвідувачі разом із соціальними працівниками можуть займатися арттерапією, працетерапією чи виходити на спільні прогулянки. В одну з таких майстерень і вирушила журналістка “Еспресо.Захід”.
О дев’ятій ранку на вулиці Новознесенській мене зустрічає двоє дівчат, які є соціальними працівницями – Юля і Василина. Юля розповідає, що присвятила спільноті майже 15 років життя. Потрапила сюди випадково.
“Я хотіла працювати у сфері поліграфії, у сфері, пов’язаній з книжками, але так, щоб ці книжки були про якийсь більший сенс. Тому пішла в центр “Емаус”, тоді вони починали видавати книжки про людей з інвалідністю і про стосунок, який може бути взаємоперетворювальним. Директоркою там була Зеня Кушпета, яка створювала “Лярш” в Україні. Вона й порадила піти на майстерню”, – ділиться Юля.
Вона каже, що в той час відчувала цікавість і страх водночас, бо раніше не зустрічалась із людьми з інвалідністю.
“Тоді переважно людей з інвалідністю майже не було на вулицях. Аби знати щось про людину з інвалідністю, треба було напевно, щоб вона жила по сусідству і ти час від часу її бачив. Бо візуально я не натрапляла на них, тому й мала певний стереотип, який сформувався з фільмів і чогось такого”.
Після першого досвіду спілкування з людьми, які мали інвалідність, страх зник, Юля пішла спробувати працювати у майстерні. Так і залишилася тут дотепер у ролі соціальної працівниці.
Друзі
Майстерня на вулиці Новознесенській, яку я відвідала, співпрацює з людьми віком від 18 років, які мають ментальну інвалідність. Їх тут називають “друзями”. Приходять вони о 10-й ранку щодня в будні дні, а додому повертаються о 16-й.
Перед тим, як друзі прийдуть, запитую в соціальних працівниць, наскільки безпечна робота з людьми, які мають ментальну інвалідність, і що загалом треба знати про них.
Василина каже: є спеціально розроблені правила. Наприклад, їм треба тримати дистанцію одне з одним на відстані витягнутої руки, а коли хочеш когось обійняти чи доторкнутися – запитай, чи можна.
“Є речі, які треба знати. У нас є Леся, яка іноді може говорити до себе й може бурхливо реагувати, коли їй суперечать. Загалом вона дуже добра і вміє взяти себе в руки, коли потрібно. Є Юра, в нього аутизм і зазвичай він мовчить. Володя – цікавий персонаж, він молодий, йому 32 роки. У нього мета в житті – одружитися, тому він любить кликати дівчат заміж або ставити на заставку маленьких дівчат. Для себе ми зрозуміли, що він просто не ідентифікує себе як дорослу людину, тобто сприймає себе як дитину”, – розповідає дівчина.
Для кількох друзів тут розробили спеціальну систему бонусів, які вони отримують за добру поведінку. Отримуючи такі “плюсики”, наприклад, Володя згодом може обміняти їх на те, чого хоче. Це може бути додаткове чергування на кухні, яке він дуже любить, або спільнотний похід на каву.
Василина додає, що за 3 роки, відколи вона тут працює, жодних інцидентів не траплялось, хоча без “веселих днів” не обходиться.
“Можуть бути “приколи”. Наприклад, Володя надивиться детективів, бо він любить цей жанр, візьме ніж у руку й почне гучно сміятися. Людина, яка не знає Володю, може налякатись, але насправді він просто подивився фільм і жодної небезпеки не становить. А ми до цього вже звикли”, – сміється працівниця.
На запитання про те, чи можна порівняти друзів із дітьми, мені відповідають, що, працюючи в майстерні, варто найперше усвідомлювати, що ці люди мають інший рівень інтелекту.
“Людина, яка має інтелектуальні порушення, не може відтворити подумки ланцюжок поведінки та наслідків своїх дій. Так, дитина іноді теж не може цього зробити. Але як суспільство ми маємо зрозуміти, що це не поведінка дітей, а саме поведінка людей з інвалідністю”, – пояснює Юля.
Дехто відчував жалість і йшов
“Привіт, моя краля”, – заходить до кімнати висока жінка років 35 та вітається з Юлею. Мені пояснюють, що це Леся. За нею рушає на вигляд молодша дівчина, Василина, тихий Юра, Вадим і “ловелас” Володя.
Дівчата розповідають, що Вадим тут нещодавно. Він родом з Харківщини, однак доволі швидко адаптувався.
Після короткої молитви й пісень під гітару кожен по черзі розповідає про свій настрій, як провів учорашній вечір, чим снідав та як заїхав до майстерні. Сьогодні усім керує Володя, і коли черга доходить до мене, він голосно зізнається, що соромиться говорити з новою людиною. Я намагаюся підбадьорити Володю і він жвавішає.
Такі маленькі вправи, як запитання про настрій, допомагають підтримувати дружні стосунки, бути в курсі життя один одного, а також попросити про підтримку, коли цього треба.
“А ще не чіпати когось, якщо в людини поганий настрій”, – сміється Юля.
Вона розповідає, що багато людей пробували працювати в “Лярш”, однак не всі залишилися. Були такі, хто прийшов ввечері додому після робочого дня, виплакався і повідомив, що не зможе тут працювати.
“Дехто просто має відчуття жалю до таких людей. А я, наприклад, цього не маю. Для мене люди з інвалідністю на одному зі мною рівні. Мені подобається, що ми можемо один одному говорити те, що думаємо. Адже не завжди все добре, є моменти, коли нас щось дратує. Але я можу це сказати, проговорити, і людина з інвалідністю теж може мені це сказати. Цей стосунок взаємний. Це відбувається на рівні: я маю довіру до тебе і можу сказати те, що я думаю. І ти так само можеш мені про це сказати”.
За словами працівниць, соціальна сфера доволі недооцінена. Труднощі в роботі з людьми з інвалідністю завжди є, оскільки інвалідність ніколи не можна заховати чи відкласти.
“Ми працюємо з цим, маємо тренінги, курси, навчання, щоб навчитися розуміти людей з інвалідністю, вміти правильно говорити, щоб нас зрозуміли. Такі речі мусять бути. Крім того, будь-яка праця з людиною, навіть без інвалідності, є виснажливою емоційно і фізично. А коли тут кожен має якийсь свій спектр інвалідності, свої потреби. Зрозуміло, що це часом виснажує морально”.
Юля каже, що в таких випадках рятують виїзди, зустрічі поза роботою. Також нещодавно федерація “Ляршу” організувала роботу з психологами для соціальних працівників, щоб ті вміли черпати ресурси та не виснажуватися.
Майстерня
День у майстерні має чіткий графік. Після ранкових розмов друзі працюють над виробами – зазвичай це різноманітні прикраси з бісеру, ялинкові іграшки чи листівки. Потім мають коротку руханку, обід о 13:00, який готує черговий спільно з соціальною працівницею, релакс і продовження праці.
Іноді спільно вони ходять на прогулянки чи каву, а також разом святкують дні народження. Після дня в майстерні кожен повертається додому до батьків чи сім’ї.
“Працюючи тут, ти вчишся по-інакшому приймати інакшість, особливості людини. І так само це відкриває твої сильні сторони або недоліки. Таке спілкування перетворює тебе, твої цінності. Деколи наші друзі не все відчувають, не можуть собі в голові по поличках щось поскладати, але вони дуже багато відчувають серцем. Розуміють, чи людина є доброю, чи ні. Ти не мусиш дуже багато говорити, щоб вони зрозуміли, ким ти є”, – ділиться роздумами Юля”
Виходячи з майстерні, думаю, що в “Лярш-Ковчегу” справді можна багато чого повчитися. Наприклад, як проводити якісний час разом і не забути додати у власний розпланований графік такі прості кілька запитань зранку до близьких: про настрій, сніданок чи те, як ти провів учорашній день.
Ірина Запотічна