«Лярш» у Львові: як люди з розумовою неповносправністю вчать інших жити серцем

Фото з Fb «L’Arche».

Спільнота «L’Arche» («Ковчег») – це те місце, де ти можеш залишатися самим собою, де не потрібно зважити на умовності, де між людьми немає мурів, а все, що довкола, просто відчувати серцем. Не важливі твої слова, статус, досягнення, для друзів у спільноті, людей з розумовою неповносправністю, ти – це просто ти, пише ІА Дивись.info.

З історії спільноти

1964 року син генерал-губернатора Канади, професор, у минулому офіцер морського флоту Жан Ваньє приїхав на запрошення свого духовного наставника отця Томаса Філіпа до маленького села Тролі на північ від Парижа, де відвідав інтернат для неповносправних людей. Вражений тим, що там побачив, він зважився на надзвичайний крок – запропонував двом мешканцям закладу – Рафаелю Сімі та Філіпу Су – оселитися в його домі та разом вести господарство. Тоді Жан Ваньє навіть уявити собі не міг, що колись цей його вчинок перетвориться на всесвітній рух.

Жан Ваньє. Фото з відкритих джерел.

«Таким чином у серпні 1964 року народився «Лярш». Ми жили разом. Ми все робили разом. Варили їсти, прибирали, поралися в саду, ходили на прогулянки. Поступово я почав усвідомлювати, як глибоко страждають ці чоловіки і особливо від болю, якого вони зазнавали, оскільки у батьків і оточуючих вони викликали розчарування. Бо їх ніколи не цінували і не вважали за людей. Я почав розуміти, що найбільше вони прагнули мати друзів і жити, наскільки це можливо, так само, як і інші люди», – потім напише Жан Ваньє у книзі «Дорога додому».

Згодом до Рафаеля та Філіпа приєдналися інші і спільнота почала розростатися. Сьогодні «Лярш» – це 137 спільнот у сорока країнах світу. Перша спільнота «Лярш» в Україні була започаткована українкою з Канади Зенею Кушпетою 2008 року у Львові. Зараз це чотири творчі майстерні – «Мрійники», «Назарет», «Бджілки» і «Знесіння» – та денна програма «Усмішка» для осіб з глибокою розумовою неповносправністю, а також будинок тимчасового проживання «Витанія».

Знайомство з «Усмішкою»

Щойно переступивши поріг кімнати, мене починають вітати співами та оплесками. Ліворуч зі святковим тортом стоїть хлопець. Виявляється, сьогодні святкують день народження Олі. Доки намагаюся розглянути всіх довкола, дівчина в інвалідному візку вхопила мене за руку, вимагаючи, аби я її погладила. Це Галя – вона друг на денній програмі «Усмішка». (Усіх вихованців «Ляршу» називають друзями.)

Галя.

«Галя завжди має гарний настій, вона в нас актриса», – розповідає асистентка Катя.

А ще Галя любить танцювати, ритмічну музику і солодке. Крім неї, тут є Олег, Іра, Оля, Наталя – вони теж друзі. Катя, Оксана та Іванка – асистентки, а отець Тарасій Голота – відповідальний за програму.

Частина друзів не розмовляє, тому спілкуються за допомогою піктограм – так вони розповідають, як минули їхні вихідні, що їм подобається чи що вони хочуть робити. Оля, наприклад, любить бути у сусідній кімнаті, де можна лежати, релаксувати, слухати музику. А ще вона любить валяти кульки з вовни. Натомість Олег тягне картинку з книжками. Хлопець показує, що вдома має велику машину, якою грається з племінницею. І взагалі йому дуже подобається їздити, коли за ним приїжджає бус, щоби відвезти в «Усмішку». Натомість Іринка, яка як і Галя в інвалідному візку, сьогодні не в настрої – їй надокучає біль у ногах. Наталя не дуже комфортно почувається, коли з’являється хтось незнайомий, тому час від часу зникає, але коли погоджується повернутися, то розповідає, що дуже любить музику, особливо дві пісні – «Ой, на горі два дубки» та «Я козачка твоя». А ще – мультики, програми про тварин та нанизувати бісер. Дівчина хвалиться, що вміє дуже швидко чистити картоплю.

Наталя та Іванка.

Тим часом Галя показує, що соромиться, але вже за мить вигукує: «Гам!»

Отець Тарасій пояснює, що у Галі це слово має два значення – і їсти, і причастя.

В асистентів теж свої історії, як вони прийшли до «Ляршу». Оксана – вчителька. Коли вона вийшла на пенсію, вирішила приєднатися до спільноти. Іванка – зі Стрия.

«Я випадково побачила оголошення при церкві, що потребують працівників. Зателефонувала, поспілкувалася, прийшла. Мені сподобалося. Спочатку мене відправили на різні майстерні пробувати себе. На «Усмішку» потрапила в останню чергу, адже вона вважається найскладнішою», – розповідає Іванка Трух.

А Катя Ткач взагалі з Казахстану, саме там вона й почула про «Лярш».

«У «Лярші» я четвертий місяць. Приїхала з Казахстану. Тут я на заміну, а так працюю в майстерні «Знесіння». Моя бабця була вислана, тож я маю українські коріння. Потім вчилася в 5 років у Тернополі. Їжджу то додому, то сюди повертаюся. Власне у Казахстані і дізналася про «Лярш» від свого доброго друга священика. Тоді я захотіла себе спробувати. І тішуся, що я тут», – розповідає Катя.

Отець Тарасій вже десять років у спільноті.

«Що для мене є «Лярш»? Переважно життя складається з роботи, духовної складової і також спільноти – сім’ї. А тут усе це поєднуються в одному, принаймні для мене, бо маєш і спільноту, і працю, де ми реалізуємо свої дари, і духовне – те, що ми можемо тут черпати з Євангеліє, молитви, тих пісень, які ми співаємо, з ділення, книжок Жана Ваньє. Це єднає спільноту «Лярш» по цілому світу незалежно від того, хто до неї належить і які має віросповідання. Об’єднує з людьми з розумовою неповносправністю. Ось це є найважливішим і взаємоперетворюючим», – пояснює отець Тарасій.

Жити серцем

Наше знайомство супроводжується святкуванням. Іменинниця Оля постійно посміхається, ласуючи тортом. Наталя у кутку, похнюпившись, починає нанизувати бісер за допомогою асистентки. Галя пересувається у візку по кімнаті, бо вдома цього робити не може. Такі, здавалося б, дрібні вміння для друзів і їхніх батьків – надзвичайні досягнення.

«До того, як вони потрапляли сюди, то здебільшого були лише вдома. Їх соромилися показувати. Вони зазнали багато страждань і болю», – розповідає отець Тарасій.

Здебільшого світ людей з розумовою неповносправністю обмежується домом чи спеціальним закладом – без друзів, спілкування, підтримки, віри у них і їхню цінність. У «Лярші» все не так.

«Багато наших друзів щоразу відкриваються, стають більш самостійними, і ми це бачимо. Часто батьки не вірять, що їх можна чогось навчити. А ми даємо цю можливість, і рідні дивуються, що Оля, виявляється, вміє мити посуд, а Іра готувати їсти. Батьки починають вірити у цінність своїх дітей. У «Лярші» асистенти разом з друзями творять цей стосунок, що й відрізняє «Ковчег» від інших спільнот, де здебільшого надають якісь професійні послуги, наприклад, реабілітаційні, або у процес залучені батьки. А суть «Ляршу» в тому, що є тільки асистенти і друзі. Це для того, щоби відкрити цю цінність, показати її батькам. Бо рідні часто роблять все за дітей, адже це їхнє життя, а тут ми показуємо, що їхні діти – особистості. Ми творимо цей стосунок і допомагаємо одне одному», – пояснює отець Тарасій.

У «Лярші» кожна людина – це дар. Тоді, як асистенти навчають друзів спілкуватися, валяти намисто чи мити тарілки, друзі навчають їх бути собою.

«Зазвичай ми думаємо про те, як маємо себе поводити, а наші друзі нас приймають такими, якими ми є. Вони нас вчать жити серцем – це основний дар. Тут немає когось вищи чого чи нижчого. Ми всі рівні», – далі веде священик.

У світі розуму ми живемо умовностями, обмеженнями, пересторогами, тоді як друзі вміють швидко пробачати і забувати. У їхніх великих серцях нема місця злості, образам, заздрощам чи хитрощам. У світі серця тебе приймають, тішаться, люблять просто так – не за слова, статус чи вчинки.

Два світи

На денній програмі є дві групи по сім осіб. Одна – приходить у понеділок і середу, друга – у вівторок та четвер. Живуть переважно по тих районах, звідки можна довезти.

Більшість друзів тут з перших днів.

День в «Усмішці» починається о 10 годині зі зборів асистентів. Потім молитва, читання, здебільшого творів Жана Ваньє і ділення. Об 11 бусом приїжджають друзі, яких зустрічають, супроводжують, допомагають роздягнутися, поставити крісла у коло. День починається з кола ділення, коли усі по черзі розповідають про те, що він робив чи хоче робити.

«Ми співаємо пісні. Це дуже важливий час. Роздаємо співанки. Кожен має якесь своє завдання – хтось пісенники роздає, хтось свічку принесе, хтось молитву вибирає. І кожен день друзі зранку вибирають пісні», – розповідає про звичайний день в «Усмішці» отець Тарасій.

Розклад для друзів дуже важливий – він дає їм відчуття безпеки і зрозумілості.

Руханка, танцтерапія, сенсорика, музичні заняття – невід’ємна частина побуту друзів з «Усмішки».

«Після цього обираємо, хто що хоче робити. Здебільшого на цій програмі є один асистент і один друг. Наприклад, я готую їсти і роблю це з Олею. Ми пристосовуємося до друзів. В Іри, наприклад, буває болять ноги, тому треба робити масаж. Олег любить читати. Тож асистент читає різні історії. А Наталя любить робити бісер. Так у нас це відбувається. Тоді сідаємо їсти десь о 14.30. Ще хтось йде в магазин. Допомагаємо в харчуванні, якщо є потреба. А потім прибираємо – хтось замітає, хтось миє підлогу, витирає пил. О 16 годині ми разом молимося. В нас є спільні моменти, коли ми всі разом. А є індивідуальні заняття. А потім друзі їдуть додому. Є водій і експедитор – асистент, який супроводжує друзів у бусі. Так виглядає наш день», – розповідає отець Тарасій.

Але, крім щоденних речей, є й особливі. Наприклад, вже десять років поспіль «Усмішка» готує вертеп. Торік темою була сім’я, в якій народилася неповносправна дитина. Пишеться сценарій, готуються декорації, костюми.

«Придумуємо, як залучити друга. Іра була ангелом, хтось був пастухом. Ми читаємо історії, а тоді заходить друг. Ми всі разом колядуємо. Потім заходить ще хтось. Наприклад, Іра дуже розкрилася у вертепі – вона почала співати. Інша Іра почала багато танцювати. Ми ніколи не знаємо, якою зрештою буде постановка, бо кожен може відкрити свій дар», – веде далі священик.

Цього року було 40 виступів вертепу. Глядачі, слухали, потім плакали від розчулення, фотографувалися з друзями, а батьки пишалися своїми дітьми, адже ніколи раніше навіть не уявляли, що ті можуть вийти на сцену. У їхньому житті не було таких періодів, як школа, університет, досягнення у навчанні. А тут, у «Лярші», вони показали свої таланти, нехай маленькі, а для когось, можливо, незначні, але такі важливі для батьків, які побачили цінність своїх дітей.

«Торік ми були у міській раді з вертепом. Дали депутатам одяг і можливість вийти на сцену. Ми так робимо завжди під час виступів, але жоден депутат не погодився. Таке було вперше. Здебільшого люди погоджуються. Наші друзі не боялися бути собою, а депутати побоялися. Але в тому й цінність, що ми показали два світи: один – успіху, інтелекту, знань, інший – дружби, прийняття, світ, де цінують один одного. Здебільшого ці світи не зустрічаються», – пояснює отець Тарасій.

Звісно, не усі друзі демонструють прогрес, розвиток, але кожен з них це насамперед особистість, Боже творіння. Саме усвідомлення цієї істини робить кожного з нас кращим.

Отець Тарасій та Оля.

За розмовою час швидко збігав. Я як і більшість друзів не припиняла посміхатися. Було відчуття якогось незвичного спокою, коли нікуди не поспішаєш і тобі добре серед цих людей, які нічого від тебе не очікують, їм байдуже, чим ти займаєшся і які успіхи маєш. Вони до тебе добрі, бо такими їх створив Господь. На прощання іменинниця Оля захотіла мене обняти, а ще одягнула зелену корону, бо то така традиція…

Оксана Дудар