«Незалежне життя людей з інвалідністю: перспектива розвитку інклюзивного суспільства»
12.10.2017
Поділитися
У 1955 році, коли темношкірих людей в США дискримінували, одна хоробра афроамериканка на ім’я Роза Паркс втомилася від того, що їй відмовили у рівності і сіла в автобус в секції, призначеної для «білих» людей. Коли Розі сказали, щоб вона вирушила на «своє місце» в задній частині автобуса, вона відмовилася рухатися і була заарештована. Цей випадок був оскаржений в суді, а історія розвитку суспільства змінена. Так виникло поняття «інклюзія» (включення).
Сьогодні звучить ще один потужний крик для інклюзії. Цей новий крик піднімається людьми з інвалідністю в пострадянських країнах, де таких людей ховали і всіляко дискримінували. Частиною цього виклику є поліпшення доступності та приведення її норм у відповідність з кращими світовими практиками універсального дизайну, а життя людей з інвалідністю вільною і незалежною.
Інклюзія означає зміни! Але зміни завжди лякають нас. Страх змін – це те, що уповільнює наш шлях до інклюзії та змін, які неминучі!
Виправданням страху ми часто чуємо: «Але діти жорстокі! Але наш офіс не пристосований! Але, у нас немає грошей на пандус! … » Коли звучать такі фрази, я чую лише: «Я боюся! Я не вмію! Я боюся, що люди дізнаються, що я не все знаю і не все вмію!»
У фільмі «Квітка пустелі» звучить така фраза: «Те, що відбувається з найслабшими з нас, впливає на всіх нас» . Наші страхи не повинні бути причиною, щоб позбавити кого-небудь їх прав. Адже, «травма одному – це травма для всіх!» А в разі інклюзії: «Перевага для одного буде перевагою для всіх»!
Більшість людей приймають як належне те, що вони мають можливість працевлаштуватися, скористатися транспортними засобами, мати сім’ю, вести соціальну і рекреаційну діяльність, а також інші аспекти повсякденного життя. Але для багатьох людей з інвалідністю це недоступно, адже бар’єри серйозно обмежують їх вибір. Ці бар’єри можуть бути очевидними, такі як відсутність пандусів, які використовують люди на інвалідних візках, відсутність перекладачів або субтитрів для людей із вадами зору, відсутність шрифту Брайля, цифрових або записаних копій друкованих матеріалів для людей, у яких є порушення зору. Але є ще бар’єри, часто менш очевидні, коли людина не може жити окремо, і незалежно від батьків, спеціальних закладів та інших факторів, нести відповідальність за своє життя і бути вільним у виборі. Це обмежує людей з інвалідністю та є результатом стереотипів і забобонів щодо інвалідності.
Що таке незалежний спосіб життя? По суті, це жити і працювати так само, як і всі інші – маючи можливості приймати рішення, які впливають на власне життя і в змозі здійснювати діяльність за власним вибором – маючи такі ж обмеження, що і інші люди, які не мають інвалідність. Незалежне життя має відношення до самовизначення. Вона надає свободу і готовність до того, щоб потерпіти особисту невдачу, і мати можливість вчитися на своїх помилках, так само як люди, які не мають інвалідності. Звичайно, є люди, які мають певні психічні порушення, які можуть вплинути на їх здатність приймати складні рішення або проводити комплексні заходи. Для цих людей, незалежний спосіб життя означає мати всі можливості бути самодостатніми настільки, наскільки це можливо.
Сьогодні людям з інвалідністю в нашій країні доводиться мати справу з наслідками своїх інвалідизуючих умов і вони змушені постійно долати бар’єри, в іншому ж випадку, вони можуть бути обмежені життям з низькою особистою задоволеністю. Звичайно, є люди з інвалідністю, які можуть сьогодні жити незалежним життям і виконувати всі ролі в своїх громадах: від роботодавців і працівників, подружніх пар і партнерів, батьків, студентів і спортсменів, політиків і платників податків (це необмежений список). У більшості випадків, бар’єри, які стоять перед ними не були прибрані, але ці люди досягли успіху в подоланні їх і далі, маючи справу з ними, живуть успішним і незалежним життям не завдяки, а всупереч.
За останні кілька років активність молодих людей з інвалідністю в нашій країні стрімко зросла. Це пов’язано з їх самореалізацією в професійному та особистому діяльності. Майже в кожній сфері, сьогодні люди з інвалідність в Україні, змогли себе реалізувати. Так у нас вже є: спортсмени, громадські лідери, музиканти, ведучі, моделі, ІТ-фахівці, журналісти, медпрацівники, працівники банківської сфери, підприємці, дизайнери, архітектори, юристи, політики і т.д. люди з інвалідністю різних професій. Результатом цього стало те, що все більше установ, підприємств і цілих сфер в Україні впроваджують у себе інклюзивний підходи в роботі, адже вони на власному досвіді побачили переваги, які дає такий підхід.
Всі ми знаємо, що саме питання самореалізації є сьогодні одним із самих основних на шляху до незалежного життя. Але так само він і є одним з найважчих і гострих в житті людей з інвалідністю. Адже багатьом людям, які мають ті чи інші обмеження, питання з навчанням і працевлаштуванням досі залишається відкритим. За нашими спостереженнями, це пов’язано з низьким рівнем володіння м’якими навичками, так званими «soft skills» (комунікаційні навички). Це результат тієї ж ізольованості і залежно від інших, в яких донині, на жаль, знаходяться тисячі людей в нашій країні. Коли всі рішення з самого дитинства і навіть в дорослому житті за них вирішують батьки і держава: то, де і як жити, вчитися, які гроші отримувати і т.д. Часто таке виховання породжує споживацьке мислення, невіра в себе і свої сили і сприйняття себе як проблему суспільства. Все це створює величезний баласт, народжує стереотипи і упередженість до людей з інвалідністю.
Якщо говорити про механізми боротьби з таким станом речей в Україні, то вони є різні і деякі з них досить суперечливі. Наприклад, одним з таких механізмів є те, що Українська держава створило закон про 4% квоту для людей з інвалідністю на робочих місцях. З одного боку це змусило багатьох сумлінних роботодавців в Україні почати працевлаштовувати людей з інвалідністю та створювати необхідні умови для їх праці. З іншого боку, все ж більшість підприємців навчилися уникати цього закону шляхом працевлаштування лише на папері. Звичайно такий підхід в інклюзивну суспільстві є неприйнятним. Адже в цивілізованому суспільстві все повинні мати рівний доступ до всього, що дозволяє людині жити вільним і незалежним життям.
Загальновизнано, що інклюзія означає запрошення тих, хто історично заблокований, щоб бути частиною суспільства. Слабкість цього визначення очевидна. У кого є повноваження або право «запрошувати» одних і ізолювати інших? І як увійшли «запрошені»? І нарешті, хто створює виняток? Прийшов час, коли ми всі повинні визнати і прийняти те, що всі ми народжені в одному світі і маємо в ньому рівні права! І саме інклюзія визнає наше універсальне «єдність» і взаємозалежність. Це безперечно стає нашим обов’язком як суспільства усунути всі бар’єри між нами і розвивати в наших країнах повну інклюзія людей з інвалідністю!
