Шлях до ЄС: нові стандарти для людей з інвалідністю чи фікція?

Зараз нам потрібно думати про нові сервіси, послуги та стандарти життя для людей з інвалідністю

Висновок Комісії щодо заявки України на членство в Європейському Союзі говорить про те, що підтримка осіб з інвалідністю (на початок повномасштабного вторгнення це було близько 6% населення) залишається недостатньою. А для переходу до догляду за особами з інвалідністю на рівні громади необхідно впровадити процес деінституалізації.

Але давайте подивимося на цей процес з точки зору людини з інвалідністю, яка би хотіла жити в Україні. Або, можливо, повернутися, попри потенційну небезпеку, до себе додому. І тоді масштабні процеси в ланцюжку “шлях до ЄС – повернення громадян із-за кордону – відбудова після війни – забезпечення гідного життя для поранених військовослужбовців” стають не абстрактними термінами, а реальними історіями.

Часто можна почути про зручні та кращі послуги в Україні, якщо ми порівнюємо бізнес-процеси в ЄС. Це добре працює для більшості людей. Але для людини з інвалідністю послуги всередині країни – навіть до повномасштабного вторгнення – у більшості були недоступні. Наприклад, після травми треба пройти цілий квест, щоб отримати реабілітаційні послуги. А після виписки з лікарні – коли людина повністю розгублена й не знає як жити з новими обставинами – вона може розраховувати лише на себе або на допомогу від громадських організацій. Сервісів немає або їх недостатньо. На відміну від сервісів, які є за кордоном.

У Польщі діють спеціальні пункти для біженців з України – людей з інвалідністю. Там немає жодних архітектурних обмежень – як це є зазвичай в нашій країні. Працівники і волонтери таких центрів допомагають знайти відповідно пристосоване житло, терапевтичні центри та лікарні. А також спеціалізовану медичну, реабілітаційну та психологічну опіку особам, що пересуваються на кріслах колісних, особам зі спектром аутизму чи інтелектуальними порушеннями. І виникає логічне запитання – як людині з інвалідністю отримати такий сервіс після повернення додому?

Або інша ситуація. Батьки мають дитину з інвалідністю. На практиці це означає, що така дитина потребує уваги та підтримки 24 години на добу. Якщо дитина має комплексні порушення, то це автоматична соціальна стигматизація – бо діти часто не мають, де отримати послуги.

Або знову про іншу ситуацію і знову про сервіси в соціальній сфері. Чому наші захисники-ветерани після отримання травм внаслідок війни – змушені проходити кола пекла у ВЛК та МСЕКів?

Зараз багато хто говорить, що тема відновлення країни – не на часі. Що зарано. Я не згодна. Бо вже зараз нам потрібно думати про нові сервіси, послуги та стандарти життя для людей з інвалідністю. У цілому – про нове бачення спільного життя в нашій країні, й це не про пафосні слова. Це реальні кроки, які потрібно робити вже сьогодні:

1. Створення умов публічних просторів, при яких люди зможуть з травмами опорного апарату, травмах очей – гуляти, бігати, ходити по справах.
2. Створення соціальних послуг у громадах, щоб батьки дітей з інвалідністю могли не віддавати дітей з інвалідністю в інституційні заклади і продовжити працювати.
3. Забезпечення якісних реабілітаційних послуг для всіх громадян, які потребують цього, а не лише після отримання групи інвалідності.
4. Запровадження доступних цифрових рішень при контактах з державними органами.
5. Створення публічних парків, де можуть разом бавитися діти з інвалідністю та без інвалідності.

І якраз у нас, як у суспільства, з’явилася можливість зробити якісні зміни. Але потрібне залучення всіх гравців: органів центральної влади, народних депутатів, органів місцевого самоврядування, організацій громадянського суспільства, бізнесу. І тоді, можливо, ми станемо на крок ближчими до Європейського Союзу і наші люди захочуть повернутися додому.

Дар’я Сидоренко, виконавча директорка громадської спілки “Ліга Сильних”

* Точка зору автора може не збігатися з позицією агентства

Укрінформ