Вихованки Дарницького дитячого будинку-інтернату в Німеччині. Фото з Facebook Олени Грибовської
Виїхати з міста для багатьох діток з інвалідністю — на грані можливого. Проте завдяки спільним зусиллям керівництва це вдалося, пише «Вечірній Київ».
Війна сильно вплинула на кожного з нас, але важко навіть уявити, які вона принесла випробування для найуразливіших членів нашого суспільства — зокрема, й для дітей з особливими потребами… Переїзд, стрес, а потім нові умови життя — для багатьох з них це надзусилля.
Сьогодні говоримо із директоркою Дарницького дитячого будинку-інтернату Оленою Грибовською про те, як все ж таки вдалося вивезти дітей та як їм живеться зараз за кордоном.
ЯК ВСЕ ПОЧИНАЛОСЬ
Олена Сергіївна на посаді директора з 2012 року. Десять років вона віддавала всю себе на користь дітей із психічними та фізіологічними особливостями. Дарницький дитячий будинок працював безперебійно під її керівництвом, але війна стала особливо приголомшливим епізодом в житті дітлахів.
«О восьмій годині ранку ми були вже в інтернаті. Почали обдзвонювати батьків, тому що в нас не тільки сироти, а й батьківські діти. Дзвонили, щоб максимально могли забрати своїх дітей додому», — розповідає нині пані Олена.
За перші декілька днів зі 115 дітей, які виховувались в навчальному закладі, залишилось близько 80. Але, на жаль, труднощі тільки починалися.
«Було дуже страшно. Це діти зі специфічними потребами, і для них цей стрес — це особливо важкий період. Спочатку було важко навіть один раз переходити в укриття, але згодом ми навчилися і вже за 5 хвилин повністю всіх переміщували в безпечне місце», — каже директорка інтернату.
ЕВАКУАЦІЯ
Головною метою було відправити дітей в безпечне місце. Спільними зусиллями вдалося домовитися про евакуацію у Глухолази Опольського воєводства.
«Спочатку пунктом призначення був Перемишель, але плани змінювалися буквально дорогою. Добиралися півтори доби, дорога була дуже важкою», — згадує пані Олена.
Джерело: Facebook Олени Грибовської
Важко уявити, що може відчувати дитина з особливостями психічного здоров’я в умовах війни та під час виснажливої дороги. Переоцінити внесок вихователів дитячого будинку в цьому випадку буде важко. Дещо вгамував стрес теплий прийом за кордоном і всяке сприяння в адаптації.
Дівчат-вихованок зустріли тепло, тимчасово поселили в готелі. Керівниця інтернату зазначає, що евакуація дітей відбулась за участі КМДА та організації «Карітас». Благодійники взяли на себе формування комфортних умов життя для дітей, які потребують особливої уваги. Майже через три тижні дівчата вже були в Німеччині, і розмістились в декількох містах: Кельн, Ессен, Брілон, Варбург, Ганновер та Дортмунд.
Підтримувати комфортне життя та побут долучалися навіть місцеві волонтери, але, як зазначає Олена Сергіївна, через мовний бар’єр та психічні особливості дітей, із цим також виникають деякі труднощі. Та попри все, дружня команда з усіма перепонами справляється, і все в них тепер буде добре.
ПРО ОСОБИСТИЙ ВНЕСОК І ПЛАНИ НА МАЙБУТНЄ
Лише наприкінці нашої розмови пані Олена зазначила, що з 24 лютого вона не покидала стін інтернату понад два місяці. Тільки 26 квітня жінка повернулася додому, коли процес евакуації дітей було остаточно завершено:
«Вже з 2 травня інтернат відкрито для приймання тих дітей, які залишились з батьками. 5 травня ввечері приїхали до нас діти з Богодухівського дитячого будинку-інтернату, це Харківська область. До нас приїхало 43 особи: 15 дітей до 18 років та решта — це молодіжне відділення».
Також, інтернат тимчасово приймав 47 підопічних Київського геріатричного пансіонату.
Зараз персонал дитячого будинку працює в повноцінному режимі, допомагаючи евакуйованим людям з особливими потребами, що приїхали з небезпечних регіонів.
***
Загалом з початку війни з Києва евакуювали 7000 дітей з інвалідністю. Заступниця голови КМДА Марина Хонда, яка відповідає за соціальний захист, днями пригадувала, в яких умовах це відбувалося:
«Затримували поїзди, шукали прихисток у безпечних місцях. Після третьої тисячі ці всі моменти вже були доведені до автоматизму. Звісно, це не вдалось би реалізувати без лідерства, і без команди», — розповідає Марина Хонда.
Микита Солоід
