Пані Олена, бухгалтер із двадцятирічним стажем. У Бахмуті вона мала клієнтів, стабільну роботу, звичне життя. Тепер вона прив’язана до ліжка чоловіка чи не 24 години на добу, тому не може працювати навіть на пів ставки. «Ми живемо на його пенсію і мою допомогу ВПО. Це не життя, це виживання», — каже вона. Таких історій у Вінниці тисячі. В місті офіційно зареєстровано майже 43 тисячі внутрішньо переміщених осіб. Серед них 2176 людей з інвалідністю, тобто ціле невелике селище, яке щодня бореться не з ворогом, а з пандусами, чергами та орендодавцями. Для цих людей безпека стала лише початком, після якого почалася інша війна, вже з фізичними бар’єрами, байдужістю системи та власною безпорадністю.
Портрет типового переселенця з інвалідністю у Вінниці можна описати так: це жінка за шістдесят, переважно з Донецької області. Статистика підтверджує, що 81% – жінки, майже половина люди пенсійного віку, кожна друга людина із Донеччини. За цими цифрами ховаються конкретні долі. Ось мати, яка переїхала з дитиною з аутизмом: звичне коло спілкування зникло, дитина втратила друзів, а жінка не може знайти роботу, бо сина нема на кого залишити. Або родина з прифронтового району Запоріжжя, де мати доглядає за сином з епілепсією. Він потребує постійного контролю, а дистанційні вакансії в її сфері пропонують зарплату, на яку важко прожити.
Більшість має хронічні захворювання, наприклад діабет, серцеву недостатність або онкологію. Третина має порушення опорно-рухового апарату. Ці люди опинилися у чужому місті, відірвані від своїх лікарів, звичного оточення та звичної підтримки. І що буде далі, не знає ніхто. Третина планує повернутися додому, третина не планує, решта ще не визначилася, тому їхнє життя застигло в невизначеності. Найболючішою темою залишається житло. Знайти квартиру, коли ти на візку або доглядаєш за лежачим родичем, майже нереально. Одна з переселенок розповідає: «Ми шукали квартиру два місяці. Щойно чули, що в нас бабуся на візку, відмовляли. Казали: «Ви нам шпалери подерете колесами». Коли нарешті знайшли варіант на першому поверсі, ціна виявилася такою, що на їжу ледве вистачить».
Це не поодинокий випадок. 40% не мають доступу до безбар’єрного житла. Основні перешкоди це відсутність ліфтів, пандусів та адаптованих санвузлів. 7 з 10 родин не отримують допомоги з оплатою житла. Державна компенсація орендодавцям у розмірі 420 гривень за проживання родини ВПО виглядає радше як формальність.
Родина з Донеччини, де мати доглядає за дитиною з порушенням опорно-рухового апарату, живе на сьомому поверсі без працюючого ліфта. Щоденні прогулянки неможливі, а гігієнічні процедури в неадаптованому санвузлі перетворюються на щоденне випробування. Ті, хто не знайшов навіть такого житла, мешкають у компактних місцях тимчасового поселення. Там спільні санвузли, які також не пристосовані для людей з інвалідністю, тому навіть елементарні гігієнічні дії стають джерелом сорому та дискомфорту.
Стандартний робочий графік з 9 до 6 майже недоступний для опікунів людей з інвалідністю. Не можна залишити людину, яка потребує постійного нагляду. Не можна найняти помічника, бо немає коштів. І неможливо заробити ці кошти, бо немає можливості працювати. Дистанційні вакансії існують, але здебільшого низькооплачувані. Відновлення документів після переїзду затягується на місяці. Майже третина опитаних ВПО не знає про програми перенавчання. «Без дистанційної роботи чи підтримки громадських організацій професійна реалізація була б неможливою», — зізнаються учасники фокус-груп. Мати із Запоріжжя, яка доглядає за сином з епілепсією, не може працювати, адже адміністративні вакансії в її сфері пропонують зарплату нижче прожиткового мінімуму. Родина повністю залежить від соціальних виплат.
У часи, коли будь-яку інформацію можна знайти за секунди, майже третина родин переселенців із інвалідністю живе в інформаційному вакуумі. Вони не знають про доступні послуги, програми допомоги та свої права. Переселенка з Херсонщини каже: «Ми не знали, що можна отримати гуманітарну допомогу памперсами. Купували за свої гроші пів року, економили. Ніхто не підказав, а спитати було ні в кого, ми нікого тут не знаємо». Інформація поширюється переважно через «сарафанне радіо». Офіційні джерела недоступні або через черги, або через незрозумілу бюрократичну мову, або тому, що люди просто не знають, куди звертатися. Родина з Харківщини випадково дізналася про програму «Доступні ліки», почувши про неї в черзі до лікаря. До того вони місяцями купували медикаменти за власні гроші.
74% опитаних ВПО мають доступ до медичних послуг, що виглядає ніби непогано. Однак якщо розпитати детальніше, картина інша: довгі черги, складний транспорт, платні послуги там, де мали б бути безкоштовні. «Якось я їхала в маршрутці на «хімію», думала, що не доїду. Транспорт і доступність — це щось жахливе», — розповідає одна з переселенок. Окрема проблема — втрачені документи. Медичні довідки та висновки МСЕК часто залишилися на окупованих територіях. Без них неможливо отримати статус інвалідності, а без статусу немає ні виплат, ні пільг. Жінка з Донеччини, яка втратила документи під час евакуації, чекала чотири місяці на відновлення статусу і весь цей час не могла отримати безкоштовні ліки, що спричинило загострення хронічної хвороби. У Вінниці працюють адаптовані зупинки та соціальне таксі для людей з інвалідністю I та II груп, проте цього недостатньо, щоб покрити реальні потреби.
Вінниця має шанс стати по-справжньому інклюзивним містом. Інструменти для цього вже існують. Наприклад, це Програма розвитку безбар’єрного простору на 2024–2027 роки, муніципальна допомога пільговим категоріям, центр реабілітації «Гармонія», ініціативи громадських організацій, наприклад Гуманітарний хаб для ВПО з інвалідністю від ВМГО «Паросток» на вул. Замостянській, 51. Питання лише в тому, чи вдасться перетворити ці ресурси на єдину сталу систему, яка працюватиме для конкретних людей.
Що потрібно насамперед змінити в громаді? Субсидії на оренду житла для переселенців з інвалідністю, не символічні 420 гривень, а реальні суми. Пріоритетні черги на соціальне житло та акцент на адаптованих квартирах. База вакансій із гнучким графіком та додаткові стимули від громади для вінницьких роботодавців, які наймають людей з інвалідністю. Потрібна єдина інформаційна інклюзивна платформа, де можна буде знайти все: від пільг до контактів безкоштовних юристів. Деякі рішення вже працюють. У Гуманітарному хабі, наприклад, допомогли в наданні притулку родині з дитиною з інвалідністю, забезпечивши адаптовану кімнату та пандус. Жінка-опікунка з Херсонщини пройшла курси цифрової грамотності та знайшла дистанційну роботу. Переселенець із Мелітополя відновив довідку про інвалідність через ЦНАП за два тижні. Це поки що поодинокі історії успіху, які показують, що система може працювати.
2176 людей із інвалідністю — це не абстрактна статистика, а реальні сусіди, які інколи не можуть вийти з дому. Це матері, які розриваються між доглядом і спробами заробити. Це люди, які втекли від війни, але застрягли на порозі нового життя. Відчинити їм двері — це не благодійність, а питання гідності.
У публікації використано результати дослідження «Потреби та виклики ВПО, що зареєстровані та проживають у Вінницькій МТГ, і мають інвалідність або у складі їхніх родин є особа з інвалідністю», яке проведено в межах проєкту «Соціальна підтримка внутрішньо переміщених (ВПО) осіб з інвалідністю у Вінницькій громаді».
Проєкт «Соціальна підтримка внутрішньо переміщених (ВПО) осіб з інвалідністю у Вінницькій громаді» реалізує Громадська організація «Паросток» в межах субгранту проєкту EU4CSOs EmpowerUA, що реалізує БО «Мережа 100 відсотків життя Рівне» за фінансового сприяння Європейського Союзу. Зміст цієї публікації є виключно відповідальністю ГО «Паросток» і не обов’язково відображає позицію Європейського Союзу.