07.02.2018 — Урядова уповноважена у справах людей з інвалідністю Раїса Панасюк — про «бар’єри» в містах та головах
Фото Миколи Тимченка / «День»
Кожна людина на різних етапах свого життя має різний рівень мобільності. Наприклад, дитина до семи років не може самостійно відчинити важкі двері. Вагітній жінці чи молодій мамі з дитиною у візку складно подолати сходи підземного переходу. Людині поважного віку важко піднятися на бордюр на вулиці, який є абсолютно непомітним для тих, кому 30 років. І подібних прикладів можна називати безліч. Щоб створити світ, зручний для всіх, треба враховувати принципи доступності, які стосуються містобудування, навігації, обладнання приміщень, транспортної інфраструктури, послуг. Дехто одразу махне рукою і скаже — ні, це не на часі! Україні не до цього! Але саме зараз через воєнні дії на сході кількість українців з інвалідністю збільшується. І серед людей, які втрачають своє здоров’я, багато дієвих особистостей, які готові продовжувати працювати; головне — створити належні умови для їхнього старту та розвитку, каже урядова уповноважена у справах людей з інвалідністю Раїса Панасюк.
«У нас багато законів, постанов щодо подолання бар’єрного середовища, ратифіковано Конвенцію ООН про права людей з інвалідністю, в цьому напрямку працюють десятки громадських організацій, але соціальна інфантильність настільки велика, що подолати її можна тільки системно і прагматично. На жаль, дехто звик працювати не на результат, а на галочку. Якщо закон вимагає спорудження пандуса для здачі об’єкта в експлуатацію, то в багатьох випадках люди не замислюється про доступність і дотримання будівельних норм — залили сходи асфальтом, збудували вертикальний пандус і здали об’єкт. А те, що він залишається недоступним, нікого не обходить. І так триває не рік і не два — а десятиліття.
Навіть зараз, коли увага усього суспільства прикута до долі поранених бійців АТО і держава за бюджетні кошти активно будує і відкриває нові реабілітаційні центри для військовослужбовців, ніхто не задається питанням: а чи передбачені при зведенні всі норми універсального дизайну, чи буде зручно у новому центрі всім пацієнтам? І на перший погляд все супер — заїзд, палати, процедурні і басейни, аж раптом звичайна душова — чи зможе людина на візку або тимчасово травмована нею скористатися? Ні — вона нікому не підходить. І такий, на перший погляд, незначний прорахунок стає величезною проблемою. У нас навіть міністерства та відомства недоступні, і ми над цим працюємо, бо насправді доступність є не лише зручною, а й вигідною для держави. Коли є доступне середовище, людина з інвалідністю може здобути освіту, професію, яку вона хоче, і працювати. У такий спосіб вона стає платником податків, які громада може витрачати на свій розвиток. І автоматично ця людина виходить із пільгової категорії, стає економічно незалежною і більше не потребує субсидій, соціальних доплат, спеціального супроводу.
«ЛЮДИ З ІНВАЛІДНІСТЮ — НЕ БАЛАСТ, А НЕВИКОРИСТАНИЙ РЕСУРС»
— До мене часто звертаються бійці АТО, які бажають створити громадські організації. У них є багато енергії, і вони прагнуть працювати. Нерідко й ми самі відвідуємо хлопців у госпіталях і пояснюємо, що візок — це зовсім не вирок, а просто засіб переміщення. Вчимо людей, що нічого не втрачено, вони можуть жити повноцінно. Радує те, що серед ветеранів АТО багато сильних особистостей, які впевнено долають бар’єри у своїх головах і продовжують жити повноцінним життям, займатися спортом, створювати сім’ї. Адже насправді люди з інвалідністю — не баласт, а невикористаний ресурс. Тому зараз ми активно працюємо над працевлаштуванням людей з інвалідністю, яке потребує комплексного та індивідуального підходу, враховуючи можливості особи, а не обмеження. Дуже важливо нівелювати ментальні бар’єри щодо людей з інвалідністю шляхом проведення масштабних інформаційних кампаній та консультування щодо створення робочих місць. Також «агітуємо» державні структури та органи місцевого самоврядування виконувати квоти щодо працевлаштування людей з інвалідністю.
Уряд ініціював і впроваджує багато реформ, причому одночасно, наше завдання (моє та людей, які працюють у команді) — промоніторити все, що відбувається, на предмет доступності. Наприклад, споруджують «прозорі офіси»: ми перевіряємо, чи вони зручні для всіх, визначили опорні школи — знову моніторимо, наскільки бюджетні кошти реалізують раціонально з точки зору доступності, будують амбулаторії — чи комфортні умови вони матимуть. Звичайно, відслідкувати все неможливо, і бувають дні, коли телефон «червоний» від повідомлень з фактами порушення. Щось можна вирішити швидко в телефонній розмові з керівником міста чи профільного відомства, а дехто впирається, і доводиться готувати запити і чекати на відповідь. І це відбувається не спеціально, а через брак знань та досвіду в людей.
«РЕАБІЛІТАЦІЯ — ЦЕ РЕАБІЛІТАЦІЯ, А ОСВІТА — ЦЕ ОСВІТА»
— Зараз із командою активно долучаємось до процесів втілення інклюзивного навчання. Наразі не існує єдиного підходу до розуміння порядку використання освітньої субвенції, що призводить до нецільового та неефективного використання державних коштів та неотримання належної ефективної підтримки дітьми, які потребують інклюзивної форми навчання. Також у шкіл розрізнене та неоднозначне розуміння та підходи до складання документації, що стосується інклюзивного навчання, зокрема щодо складання такого надзвичайно важливого документа, як індивідуальна програма розвитку.
Інклюзивне суспільство в першу чергу створює рівні можливості для участі в суспільному житті й прийнятті рішень будь-якої людини — тебе, твого друга, тата, твоєї старенької бабусі чи пораненого ветерана АТО. Часто хибно вважають, що інклюзивне суспільство «дбає» тільки про людей із інвалідністю, вагітних, літніх людей чи представників соціально вразливих груп. Та принциповий момент в інклюзивному суспільстві — голос кожного має бути почутий. Скрізь встигнути — складно, але ми не можемо більше залишати людей з інвалідністю за бортом, виокремлювати в незахищені групи… Варто створювати умови для реалізації прав кожної особистості, щоб доступність асоціювалася не з інвалідністю, а комфортом та безпекою для всіх. Як це відбувається у Великобританії: у цій країні питання доступності розглядається і забезпечується в правовому полі.
Дехто намагається створити реабілітаційні центри при школах і закупити тренажери, масажні столи для діток з інвалідністю. Але реабілітація — це реабілітація, а освіта — це освіта. І в школі дитина має отримувати освітні послуги, доступні для нечуючих учнів, слабозрячих, з порушеннями інтелекту, з порушеннями функцій руху. Тобто це мають бути спеціальні програми та обладнання, яке б допомагало їм засвоїти знання. Покращити здоров’я — це не освітня послуга, а зовсім інше.
За підтримки МФ «Відродження» з багатьма партнерами реалізуємо проект «Аналіз політик фінансування інклюзивної освіти в Україні та порядку використання адресної державної освітньої субвенції для дітей з особливими освітніми потребами». Уже були проведені дослідження, зокрема і через проведення фокус груп серед цільової аудиторії проекту (адміністрації шкіл, фінансисти, вчителі та асистенти вчителів, батьки дітей, які навчаються на інлюзивній формі навчання) з різних регіонів України, для напрацювання узгоджених пропозицій, які будуть видані у вигляді затверджених Міністерством освіти України рекомендацій, що дасть змогу зрозуміти фінансову вертикаль порядку використання адресних коштів освітньої субвенції для дітей на інклюзивній формі навчання, і будуть подані пропозиції щодо змін, які необхідні для покращення процесу впровадження інклюзивної освіти в Україні. Також проведена робота дозволить розробити зрозумілу дорожню карту для батьків для розуміння прав та обов’язків, що стосуються інклюзивної форми навчання, що дозволить підвищити адвокаційну спроможність родин, де виховуються діти з особливими освітніми потребами.
«ДОСТУПНІСТЬ ЯК КОМФОРТ ТА БЕЗПЕКА ДЛЯ ВСІХ»
— Інклюзивне суспільство в першу чергу створює рівні можливості для участі в суспільному житті й прийнятті рішень будь-якої людини — тебе, твого друга, тата, твоєї старенької бабусі чи пораненого ветерана АТО. Часто хибно вважають, що інклюзивне суспільство «дбає» тільки про людей із інвалідністю, вагітних, літніх людей чи представників соціально вразливих груп. Та принциповий момент в інклюзивному суспільстві — голос кожного має бути почутий. Скрізь встигнути — складно, але ми не можемо більше залишати людей з інвалідністю за бортом, виокремлювати в незахищені групи… Варто створювати умови для реалізації прав кожної особистості, щоб доступність асоціювалася не з інвалідністю, а комфортом та безпекою для всіх. Як це відбувається у Великобританії: у цій країні питання доступності розглядається і забезпечується в правовому полі.
Тому будемо проводити навчання для керівників різних рівнів, щоб донести розуміння того, що таке інвалідність, доступність, універсальний дизайн тощо. У наших людей дуже багато стереотипів. Нових знань їм не дали, не навчили, от і живуть вони в сучасних умовах за старими правилами. І зіштовхуємося ми з цим щодня. Наприклад, сьогодні до нас в центр «Гармонія» принесли зразки візків типу дитячої коляски «Мальвіна», яка орієнтована на дитину 12 років. «А до 12 років дитині, що робити — лежати?» — запитую продавців. Він дивиться на мене. За кордоном, якщо дитина не може ходити, то їй відразу дають візок, щоб з раннього віку самостійно могла рухатися й «досліджувати світ». І це спонукає її до розвитку — фізичного і розумового, бо візок — це засіб переміщення, реабілітації та реалізації. Тому, щоб подолати соціальну інфантильність, нам потрібна найпотужніша інформаційна компанія, бо інакше ми залишимося за залізною завісою від сучасного світу. Не можна закриватись від проблем, треба діяти. Якщо будеш активний і зробиш перший крок, то хтось обов’язково піде тобі назустріч.
Фото Миколи Тимченка / «День»
