Разом з вибором Україною незалежного та демократичного напрямку розвитку суспільства значно посилилася увага до якості й доступності освіти для дітей з особливими освітніми потребами, в тому числі дітей з інвалідністю. Найвагоміші з цих підходів розроблені та представлені світовій спільноті Організацією Об’єднаних Націй, яка понад півстоліття обстоює права осіб з обмеженою життєдіяльністю. ООН визначила, що питання інвалідності стосуються сфери прав людини, а не лише реабілітації та соціального забезпечення, що й стало вирішальним фактором у міжнародному регулюванні проблем осіб з обмеженими можливостями здоров’я.
За різними оцінками, інвалідність з різних причин мають близько 2% українських дітей. Початком становлення інклюзивної освіти в Україні можна вважати наказ Міністерства освіти й науки «Про затвердження Плану дій щодо запровадження інклюзивного навчання в загальноосвітніх навчальних закладах на 2009—2012 роки» від 11.09.2009 №855.
У наказі детально розглянуто кроки, які планувалося зробити для повноцінного початку інклюзивної освіти в Україні, встановлено, які зміни ввести до законодавства, як повинна проходити підготовка педагогічних кадрів та ін. Відповідне рішення на рівні держави закріплено розпорядженням Кабінету Міністрів України від 3 грудня 2009-го №1482-р «Про затвердження плану заходів щодо запровадження інклюзивного та інтегрованого навчання у загальноосвітніх навчальних закладах на період до 2012 року». Однак, як досить часто буває, розходження між декларованими планами та тим, з чим доводиться зустрічатися в реальному житті, пізнається лише на власному досвіді.
Забезпечення безперешкодного доступу до навчальних закладів
План створення безперешкодного доступу до освітніх закладів встановлюється постановою Кабінету Міністрів від 29 липня 2009-го №784 «Про затвердження плану заходів щодо створення безперешкодного життєвого середовища для осіб з обмеженими фізичними можливостями та інших маломобільних груп населення на 2009—2015 роки «Безбар’єрна Україна» та низкою документів Міністерства освіти й науки. Були внесені зміни до державних будівельних норм щодо облаштування безперешкодного доступу до навчальних закладів.
Упродовж останніх років справді виділялися кошти для встановлення пандусів, які дозволяють доступ до перших поверхів будівель навчальних закладів особам з обмеженими фізичними можливостями. Однак виконання таких заходів не дозволяє стверджувати, що це створює безбар’єрне середовище. Скажімо, наявність пандуса допомагає учневі з особливими освітніми потребами вільно пересуватися лише першим поверхом будівлі. За санітарними нормами, на першому поверсі в основному розташовуються класи молодшої школи. А як бути, коли дитина з обмеженими фізичними можливостями навчається у 7—11 класах? Адже профільні кабінети (фізики, хімії, біології) в типових будівлях шкіл розміщуються на другому поверсі або й ще вище. Для того, щоб дитина з обмеженими фізичними можливостями змогла дістатися верхніх поверхів, необхідно встановити в навчальному закладі ліфти або спеці-альні підйомні платформи. Зважаючи на те, що ціна таких технічних засобів починається із сотні тисяч гривень, лише поодинокі навчальні заклади України їх мають. До того ж, у деяких будівлях настільки вузькі сходові марші, що встановлення підйомних механізмів там технічно не можливе.
До цього ж питання я б відніс і створення для осіб з обмеженими фізичними можливостями туалетних кімнат. У 2010 році до державних будівельних норм В.2.2-3-97 «Будинки і споруди навчальних закладів», були внесені доповнення, які стосувалися вимог щодо забезпечення умов для організації інклюзивного навчання дітей з особливими освітніми потребами в загальноосвітніх школах, встановлені загальні положення щодо проектування таких навчальних закладів, застосування в них спеціальних пристроїв.
Критерій доступності навчального закладу визначає вимоги щодо доступності прилеглої території до будівлі навчального закладу; безбар’єрного входу та безперешкодного руху в приміщеннях; доступності до дверних і відкритих прорізів; пристосованості для використання санвузлів, місць відпочинку та всіх без винятку приміщень у закладі.
Втім, лише поодинокі навчальні заклади мають відповідно обладнані туалетні кімнати. Оскільки з 2017 року за заявою батьків жодна школа не може відмовити у створенні інклюзивного класу, то, очевидно, значна кількість навчальних закладів не відповідає нормативам. Нічого не відомо і щодо планів масового переобладнання туалетних кімнат.
Не слід також забувати про учнів з вадами слуху та зору. Відповідно до державних будівельних норм В.2.2-31:2011 «Будинки і споруди. Настанова з облаштування будинків і споруд цивільного призначення елементами доступності для осіб з вадами зору та слуху» технічні вимоги до застосування тактильних наземних та підлогових покажчиків такі: для сліпих дітей у закладі передбачати систему тактильної та звукової інформації; для дітей глухих та з порушеннями слуху передбачати систему візуальної інформації; забезпечити необхідне тактильне (рельєфне) та візуальне (кольором) попередження на початку та в кінці сходів; облаштувати поруччя по обидва боки сходових маршів.
Обов’язковими є таблички для сліпих дітей з інформацією про призначення кімнати, її номер тощо. Написи на них, звісно ж, наносяться шрифтом Брайля (рельєфні). Таблички розміщуються на доступній для дітей висоті, на дверній рамі або на стіні, збоку від дверей. На дверях, сходах повинні бути кольорові маркувальні смуги, написи «Вхід», «Вихід» для слабозорих дітей. Необхідно також позначити фарбою іншого кольору (як правило, оранжевого) першу та останню сходинки, щоб полегшити орієнтування людей зі зниженим зором та попередити їх травмування.
У країні велика кількість слабозорих дітей та дітей з розладами слуху, які у майбутньому прийдуть навчатися в інклюзивні класи, тому облаштування шкільних приміщень відповідно до державних будівельних правил та норм потрібно починати негайно.
Загалом можна констатувати, що для повної відповідності навчального закладу всім нормативним вимогам щодо забезпечення інклюзивної освіти дітей з різними нозологіями простіше побудувати нову школу, ніж пристосовувати будівлі, у яких не були передбачені відповідні запити. Але, на жаль, нові школи нечасто відкриваються навіть в обласних центрах України.
Кадрова підготовка педагогічних працівників
Незважаючи на давно плановане запровадження інклюзивної освіти, педагогічна громадськість виявилася не готовою до роботи з дітьми, які мають особливі потреби у навчанні. Так, лише з 2016—2017 навчального року педагогічні заклади Одеської області почали випускати учителів молодшої школи, яким уже начитано курс інклюзивного навчання. Коли мені, як директору школи, у 2015—2016 навчальному році довелося відкривати інклюзивний клас, постала проблема підготовлених фахівців. На той час, із запізненням на три місяці, вчителеві та асистентові вчителя вдалося пройти курси інклюзивного навчання, бо в плані обласного інституту вдосконалення вчителів не було закладено відповідної курсової підготовки на вересень-листопад 2015-го.
Виникають питання і до самих курсів з інклюзії. Як можна за два тижні підготувати вчителя до роботи з дітьми різних нозологій? Адже викладання для дитини з порушеннями опорно-рухового апарату потребує зовсім інших методик, ніж для дитини з аутичними розладами.
Великою проблемою є також підбір кадрів на посаду асистента вчителя. Так, до лютого 2018-го на один інклюзивний клас виділялося лише 0,5 ставки асистента вчителя. Знайти адекватну людину, яка має педагогічну або психологічну освіту, згодиться пройти курсову перепідготовку, а потім отримуватиме приблизно 1600 гривень заробітної плати в обласному центрі майже не реально.
У зв’язку з наказом Міністерства освіти й науки від 1.02.2018 №90 «Про внесення змін до наказу Міністерства освіти й науки України від 6 грудня 2010 року №1205», яким на один інклюзивний клас вводиться одна ставка асистента вчителя, ситуація повинна покращитися. Однак станом на квітень відповідні кошти не були закладені до бюджету і прогнозувати, з якого часу асистентам вчителя почнуть нараховувати повну ставку, не можливо.
Складна ситуація і з роботою корекційних психологів та вчителів-логопедів. Відповідно до постанови Кабінету Міністрів від 15.11.2017 №863 «Про внесення змін до Порядку та умов надання субвенції з державного бюджету місцевим бюджетам на надання державної підтримки особам з особливими освітніми потребами», праця цих фахівців оплачується згідно з актами виконаних робіт на основі трудового договору на проведення (надання) корекційно-розвиткових занять (послуг). Тобто у канікулярний період, під час карантину, за відсутності учня, з яким проводяться корекційні заняття у школі, відповідний спеціаліст грошей не отримує. Не отримує він і соціальних гарантій — лікарняних, відпустки тощо.
Загальні організаційні питання
З власного досвіду роботи директором школи, в якій було три інклюзивних класи, де загалом навчалося вісім дітей з особливими освітніми потребами, зазначу, що всі озвучені вище питання можна узгодити й налаштувати якісний освітній процес для дітей, що не мають значних відхилень розумової, психологічної або емоційної сфери.
Досить важливу роль відіграє роз’яснювальна робота серед батьків інших дітей, що навчаються в інклюзивному класі. Не завжди, на жаль, така робота може дати позитивний результат. Так, в одному з інклюзивних класів навчалася дитина, поведінка якої загрожувала як її здоров’ю, так і здоров’ю оточення, хоча за довідкою психолого-медико-педагогічної комісії ця дитина мала незначні розлади. Умовляння батьків інших учнів, що навчалися в цьому класі, не дали потрібного результату, й почався масовий перехід дітей до інших класів та шкіл. Якась частина батьків звернулася з позовом до суду щодо утискування прав їхніх дітей на якісну освіту. Можливо, із запровадженням інклюзивних ресурсних центрів, положення про які затверджено постановою Кабміну від 12 липня 2017-го №545, таких проблем вдасться уникнути, бо ці центри не тільки надаватимуть первинну довідку про необхідність інклюзивного навчання, як це зараз роблять психолого-медико-педагогічні комісії, а й спостерігатимуть в динаміці розвиток відповідної дитини.
Ще одна проблема, з якою довелося стикнутися, — наявність кімнати психологічного розвантаження, окремої для кожного інклюзивного класу. Важко виділити окреме, навіть невелике за площею, приміщення у школі, яка працює в дві зміни і в якій усі приміщення задіяні. Ця проблема стає ще гострішою, коли дитина отримує довідку про необхідність інклюзивної освіти посеред навчального року, тобто тоді, коли навчальний процес уже налаштовано з урахуванням відповідних ресурсів.
Висновки
Відповідно до пункту 4 постанови Кабінету Міністрів «Про затвердження Порядку організації інклюзивного навчання у загальноосвітніх навчальних закладах» (у редакції від 09.08.2017 №588), «Керівник загальноосвітнього навчального закладу на підставі заяви батьків або законних представників дитини з особливими освітніми потребами, висновку психолого-медико-педагогічної консультації та за підтримки відповідного органу управління освітою організовує клас з інклюзивним навчанням, створює необхідну матеріально-технічну та навчально-методичну базу, здійснює добір відповідних педагогічних працівників тощо». Тобто незалежно від реальних умов, можливостей їх створити, наявності підготовлених педагогічних кадрів та відповідних профільних фахівців, школа повинна відкривати інклюзивний клас за заявою батьків.
Така категорична вимога урядової постанови може породити низку конфліктних ситуацій, коли за відсутності необхідних умов або спеціалістів дитина з особливими освітніми потребами не матиме змоги отримати якісну освіту та корекцію, необхідну саме їй. Крім того, вже фіксувалися випадки, коли батьки дітей з особливими освітніми потребами зверталися до суду та інших інстанцій із заявами щодо невиконання державою прав їхніх дітей на повно-цінну освіту через наведені вище відмінності між нормативними вимогами щодо організації інклюзивного навчання та наявною матеріальною базою, кадровим забезпеченням школи.
Зрозумілі також вимоги батьків учнів, які навчаються разом з тими, хто має тяжкі проблеми інклюзивного характеру, щодо порушення прав їхніх дітей на отримання якісної освіти, тому що вчитель не може повноцінно вести урок, коли один з учнів поводиться неадекватно, а на асистента вчителя припадає три таких дитини.
Якщо в редакції постанови Кабінету Міністрів «Про затвердження Порядку організації інклюзивного навчання у загальноосвітніх навчальних закладах» 2011 року інклюзивний клас мав максимальну наповнюваність 20 дітей, то в редакції 2017-го, кількість учнів в інклюзивних класах сягає 30. Водночас, наприклад, в інклюзивних класах Норвегії на 7 дітей припадає 9 дорослих (http://forshmag.me/2017/05/17/inklyuzivnoe-obrazovanie-norvegii-i-ukrainy-sravnivaem-sistemy).
Через загальне копіювання ідей деяких європейських країн, які сьогодні вже самі відмовляються від нав’язливої інклюзивної освіти для всіх дітей з особливими потребами, може постраждати весь освітній процес в інклюзивних класах. Адже діти з особливими потребами в навчанні без якісних вузькопрофільних спеціалістів і методик не зможуть оволодіти навчальним матеріалом.
Приклад Німеччини, яку ставлять за взірець у впровадженні інклюзивної освіти, показує, що 80% дітей з розумовими, психосоціальними чи емоційними проблемами там навчаються у спеціалізованих закладах (https://goo.gl/jML6dJ).
Можливим виходом із ситуації, що склалася, було б створення низки опорних шкіл, приміщення яких цілком відповідають державним будівельним нормам щодо доступу дітей з обмеженнями до пересування, з вадами зору та слуху, з кадровим забезпеченням відповідними фахівцями. Тим більше, що відповідно до внесених у 2018 році до наказу Міністерства освіти й науки від 6 грудня 2010 року №1205 змін, за наявності достатнього навантаження, така школа зможе вводити до свого штатного розкладу потрібних корекційних спеціалістів, а не наймати їх за трудовими договорами.
Сергій Іванов,
директор Одеського
НВК №90
ім. О.С. Пушкіна.