Діти з особливими освітніми потребами (з ООП) в Україні отримали шанс на повноцінне навчання і життя у соціумі. Але для їхніх батьків та вчителів шлях для його отримання — не безхмарний.
П’ятирічному Денису в школу лише через рік. Та його мама вже переймається:
— Дитина з інвалідністю може вчитися у будь-якому класі, розумієш? А раптом це буде дитина з розумовою відсталістю, яка зриватиме уроки? Тоді ніхто не зможе нормально вчитися! Або виявиться агресивною? Вже мовчу про дітей, які не бачать — таких легко можуть штовхнути на перерві, травмувати. Спеціальні школи для таких діток — це точно краще. Здається, з цією реформою перемудрили…
Однак інклюзивна освіта — не українська вигадка. І майже півстолітній досвід європейських країн, свідчить: саме так вирішується питання соціалізації і максимально повноцінного життя у суспільстві людей з інвалідністю.
Європейський досвід
У країнах Західної Європи зміни у системі спеціальної освіти почалися з 70-х років.
Півстоліття тому в Італії учасники громадського руху «Демократична психіатрія» вимагали усунути ізоляцію від суспільства більшості осіб з психічними відхиленнями та запровадити шкільну реформу, яка б дала можливість неповносправним дітям отримувати освіту за принципами інклюзивного та інтегрованого навчання. У результаті Італія повністю відмовилася від спецшкіл.
У Швеції особливими дітками опікується Агентство спеціальної освіти, підпорядковане Міністерству освіти країни. Воно підтримує родини, підвищує кваліфікацію вчителів. У 80-х роках Швеції вдалося розформувати спецшколи для дітей з порушеннями зору. Вони вчаться за місцем проживання, а необхідну допомогу отримують у Національному медичному центрі та його філіях. Також вже 30 років інклюзивне навчання тут визнано основною формою здобуття освіти неповносправними. Для цього збільшили фінансування загальноосвітніх шкіл, де навчаються такі діти (принцип збільшеного фінансування за рахунок державної субвенції застосували і в Україні). А також затвердили новий освітній стандарт, який визначив обов’язковий обсяг знань для учнів різних класів. Це дало змогу викладачам працювати зі школярами з ООП за індивідуальними навчальними планами. Наразі у Швеції функціонує чотири типи спецшкіл для дітей з легкою та помірною розумовою відсталістю, з комплексними порушеннями тощо. Але згодом на їхній базі створять ресурсні центри.
В Австрії до інклюзивного навчання для дітей з особливостями психофізіологічного розвитку прийшли через експеримент. Протягом кількох років тут одночасно діяли чотири види класів: інтегровані, класи взаємодії, малокомплектні та звичайні. Перемогла перша модель, де на 20 учнів припадало четверо з ООП, а навчання проводили двоє вчителів за двома програмами.
Насправді, довгий період наявності закритих спецшкіл пройшли всі європейські країни. І багато з них — Німеччина, Нідерланди, Чехія та інші — не планують відмовлятися від них.
Українські реалії
Інклюзивне навчання в Україні почали запроваджувати ще 10 років тому, одразу після ратифікації Конвенції ООН «Про права інвалідів».
Верховна Рада ухвалила законодавчі зміни, якими, зокрема, зобов’язала створювати інклюзивні класи у звичайних школах. Батьки дітей з ООП тепер не шукають винятково спеціалізовані чи експериментальні заклади. Їм достатньо звернутися до директора звичайної школи із заявою про зарахування особливої дитини.
Ірина Калініченко, завідувач кафедри педагогічної майстерності та інклюзивної освіти Полтавського обласного інституту післядипломної освіти педагогічних працівників, розповідає:
— За кілька років на Полтавщині понад півтисячі дітей охоплені можливістю інклюзивного навчання. Фактично, за останній рік їхня кількість подвоїлася. І це не межа. У 31% звичайних шкіл є діти з ООП. І все-таки навколо поняття інклюзії вистачає пересторог і нерозумінь: як серед батьків нормотипових дітей, так і серед батьків дітей з ООП. А також, подекуди, вчителів.
Інклюзивна практика на Полтавщині
Полтавська вчителька початкових класів Світлана Сухаренко працює в СНВК «Перші кроки», де принципи інклюзивної освіти в якості «пілоту» запровадили ще 10 років тому. Розповідає:
— У мене був учень, який весь перший рік просидів під партою, а на святах закривав вушка і тікав — так йому було важко від скупчення людей. Звісно, над такими випадками ми працюємо комплексно. Вчитель класу, дефектолог, психолог, логопед, адміністрація школи розробляють план розвитку та адаптації дитини. Буває, що дитина спочатку відвідує школу за індивідуальним планом, наприклад, приходить лише на уроки, які найбільше подобаються, а інші предмети вивчає індивідуально. Але з часом «вливається» у загальний навчальний процес. Той мій учень пізніше і свята полюбив, і працювати на уроках почав. Зараз він — старшокласник однієї з ЗОШ міста. Гарно даються гуманітарні предмети, математика — важче, але ж це — цілком нормальна ситуація. Постійно бачу на прикладах, як інклюзивне навчання готує дитину з ООП до самостійного життя, взаємодії з людьми.
Європейські країни діляться з Україною своїм досвідом інклюзії: тренінги, посібники, ознайомчі поїздки. Саме тому шлях, на який їм знадобилися десятиліття, Україна проходить за кілька років. Адже застосовує у практиці лиш те, що працює. Зокрема, так і з’явилися інклюзивно-ресурсні центри (ІРЦ), з яких сьогодні починається шлях до інклюзивного навчання.
Два роки тому їх не існувало. Зараз на Полтавщини — вже 25 ІРЦ, планується більше. Як правило, вони входять у структуру місцевої освітньої системи як окремі комунальні підприємства. ІРЦ прийшли на зміну психолого-медико-педагогічним комісіям (ПМПК). Калініченко резюмує:
— ІРЦ — це не про лікування. Щоб отримати комплексну консультацію його фахівців — психолога, логопеда, дефектолога — не обов’язково мати направлення лікаря. Достатньо бажання батьків або поради вчителя. У нас батьки досі бояться звертатися до ІРЦ, бо придумали собі, що це ставить хрест на дитині. Не дивно: до ПМПК раніше зверталися, щоб отримати направлення в спецшколу. Але наразі підхід змінено. ІРЦ — це інша філософія, взагалі не про діагноз. У їх складі немає медиків. На тренінгах я питаю вчителів: вам важливо знати діагноз? «Тааак», — відповідають вони хором. «Навіщо?» — запитую. І тиша. Бо діагноз не потрібен. Потрібно знати, які особливі освітні потреби має дитина, як із нею працювати. Ось цю інформацію і дає ІРЦ. А діагноз — справа сугубо інтимна. В Європі за його розголошення взагалі передбачена кримінальна відповідальність.
Ірина Калініченко
ІРЦ обладнані таким чином, щоб і дітям, і батькам там було комфортно, розслаблено: іграшки, навчальні посібники, приязна атмосфера. Вже закупили інструментарій для проведення сучасної комплексної психологічної оцінки, каже педагог-дефектолог Олена Вовненко. Фахівці проходять навчання, щоб використовувати міжнародні методики РЕР-3, CASD, Conners, Leiter-3 та інші. У кожної з них — своя задача. Leiter-3, наприклад, вимірює невербальний інтелект, що актуально для дітей, які не вміють розмовляти. Інші допомагають оцінити готовність до школи, наявність гіперактивності, тривожності, депресивного стану тощо. Результати такої комплексної оцінки визнаватимуть в європейських країнах та США. Новий інструментарій отримало півтисячі ІРЦ в Україні.
Здебільшого до ІРЦ приводять дітей 5-10 років. Хоча фахівці тут можуть працювати з віковим діапазоном 2-18 років. Крім комплексної оцінки, проводять корекційну навчальну роботу, але лише у випадках, коли у школі, яку відвідує дитина, немає відповідних фахівців. Олена Вовненко говорить:
— Є проблема: близько 60% батьків не хочуть визнавати наявність якихось особливостей у дитини. Тоді важко говорити про комплексну оцінку і корекційну роботу.
Але без комплексного висновку з ІРЦ про інклюзивне навчання для дитини з ООП не йдеться. Тому що у директора школи не буде законних підстав оформити його. А отже, ніякого асистента вчителя, ніякого індивідуального підходу, ніякої модифікації навчальної програми, ніяких корекційних педагогів. А просто «запхати» таку дитину в звичайну школу — це ніяка не інклюзія. Це — постійні конфлікти, низький рівень засвоєння начальної програми класом. Ситуація, в якій немає переможців…
Командна робота
Коли дитина приходить на інклюзивне навчання, у школі для неї створюють команду психолого-педагогічного супроводу. На її перше засідання приходить фахівець із ІРЦ. До справи адаптації дитини у соціумі обов’язково залучені логопед, вчитель-дефектолог, психолог. Щоправда, якщо у спецшколах корекція є наскрізною, то у загальноосвітніх вона виокремлена з навчального процесу. Тому заняття відбуваються в позаурочний час, що збільшує навантаження на дитину. І це одне з питань, яке потребує вирішення.
В українських школах, за прикладом європейських, з’явилася посада асистента вчителя. Він допомагає учням з ООП засвоїти матеріал. Адже навчання в ЗОШ відбувається за загальною програмою. Однак, для дітей на інклюзії програма може бути адаптованою (наприклад, для слабкозорих дітей використовують більше аудіоматеріалів, книги зі шрифтом Брайля) та модифікованою (з елементами програми спецшколи). Підібрати необхідні матеріали, вправи, адаптувати інформацію — задача асистента. Також він, у разі необхідності, допомагає дитині відновити психологічну рівновагу. Наразі у школах для дітей, які страждають від сенсорного перенавантаження, облаштовують окремі ресурсні кімнати, але вони поки що є не скрізь. Калініченко говорить:
— Загалом, розумний вчитель постійно залучає свого асистента до ведення уроків, підготовки свят. У таких випадках ми бачимо професійний тандем і згуртований клас. Але коли вчитель сам не готовий працювати з дітьми з особливими навчальними потребами, він нібито відгороджується і від свого асистента. Он, мовляв, двоє «твоїх» дітей, сядьте отам на задній парті, щось вчіть. Головне, щоб на уроці не заважали. Але так інклюзія не відбувається! Ці діти все одно почуваються відокремленими від решти класу, вони ніяк не інтегровані в процес. У чому тоді сенс? Пояснюю це на тренінгах для асистентів вчителів.
І такі бувають ІРЦ
Але асистентів учителя наразі не вистачає. Проблема з підготовкою: на посаду ідуть люди з різною освітою і рівнем знань. Окремо ж фахівців такого напрямку не готують. Ситуацію намагаються виправити за допомогою тренінгів, але це тривалий процес. Крім того, зарплата асистентів — найнижча серед педагогічних працівників.
Часто асистентами вчителя стають… батьки дитини з ОСН. Так зробила Наталія Киричок, асистент вчителя Лелюхівської ЗОШ у Новосанжарському районі. Її син Олесь вчиться там у 6-му класі. У хлопчика — аутизм, але Наталія каже: ніколи не вважала, що її дитина має обмежені можливості і не зможе чогось досягнути в житті. У перший клас звичайної полтавської школи Олеся спочатку брати не хотіли: не дивився в очі, відмовлявся спілкуватися з незнайомими людьми. Приймальна комісія не повірила, що він вміє і любить читати, гарно рахує й обожнює грати у футбол. Тоді, ділиться Наталія, про загальну інклюзію ще не йшлося, тож у них була «прихована», а роль асистента вчителя виконувала шкільна психолог. Спочатку Олесь сильно «вокалізував», і багатьом батькам це не подобалося: боялися, що інші діти повторюватимуть за ним і зриватимуть уроки. Однак, нічого подібного не сталося. Діти здружилися, а їхні батьки більше дізналися про особливі потреби різних людей. Та за кілька років у школі змінилося керівництво і родині дали зрозуміти: «таким» дітям тут не раді. Тоді Наталія і дізналася про Лелюхівську школу, де вже навчалися діти з ДЦП та аутизмом.
— Наш Олесь — трохи голосний, тож, перш ніж ми перейшли у школу, директор проговорив це з усіма вчителями. А ті пояснили класу, що прийде новий хлопчик, який не любить галасу. То перші дні у класі стояла гробова тиша, — посміхається Наталія. — Зараз, звісно, вже галасують, бігають, але на «робочий» шум Олесь не зважає. Він не любить, коли хтось на когось кричить. Взагалі, як для мене, ця школа — зразок того, як треба ставитися до різних дітей. Тут всі задіяні на уроках, у шкільному житті. Зараз у нас початкову школу закінчують кілька дітей на візках, то для них будують підйомник, щоб могли вчитися на другому поверсі. У багатьох міських закладах такого немає.
Родина Киричок
В європейських країнах подекуди ще працюють асистенти учнів (тьютори). Особливо вони потрібні, якщо дитина не може сама себе обслуговувати. Наприклад, їй треба міняти підгузок або робити час від часу уколи. У Чехії, розказала Ірина Калініченко, це — працівники соцслужб. У Німеччини їхню роль можуть виконувати волонтери. В Україні держава асистентів учня не оплачує. Батьки роблять це за свій рахунок.
Чимало складнощів — з фізичною доступністю навчальних закладів, з облаштуванням ресурсних кімнат, із оплатою праці.
— Але найбільша проблема — з нашим сприйняттям цих дітей, як рівноправних членів суспільства. Для мене ж найгостріше питання — готовність педагогів працювати з такими дітьми, їх емоційне сприйняття, — підсумовує Ірина Калініченко. — В європейських школах вчителі роблять акцент на отриманні учнями необхідних компетенцій. У нас же часто, якщо дитина не засвоїла той же обсяг знань, що інші, то вчитель сприймає це як свою особисту професійну поразку. Немає усвідомлення, що в особливих дітей може бути індивідуальний освітній результат. Звідси — або емоційне вигорання вчителя, або погіршення ставлення до «слабкої ланки», через яку клас нібито не такий успішний, як міг би бути. Або спостерігаю іншу крайність: вчитель чи асистент так жаліють дитинку, що все роблять замість неї. Але жалість руйнує! Яких компетенцій тоді набуде цей учень? У чому буде його готовність до життя у суспільстві? Адже заради цього і впроваджується інклюзія.
Єва Хміль