Хтось полюбляє еспрессо, комусь до вподоби лате, а хтось смакує американо… За три місяці роботи у власному магазині Віталій вивчив кавові смаки своїх відвідувачів. А ще почув десятки історій та новин. Почасти людям цікаво поділитися наболілим чи поговорити про потреби військових. Хтось помахає рукою йому проходячи повз, хтось просто зайде, аби привітатися – кожному радіє, розповідає колишній військовий Віталій Присяжнюк. Утім, відкриттю власного магазину передувала служба у війську. Чоловік ділиться: служив у 72-й об’єднаній механізованій бригаді імені Чорних Запорожців на посаді кулеметника, пише «Нова Доба». До військкомату пішов першого дня повномасштабної війни:
«Включаємо новини, дзвоню на роботу до начальника. Він каже, що почалася війна. По Умані вже були прольоти, а я в Умані працював. У нас тривожна валізка була напоготові. Дружину і двох дітей – синів посадив у машину й завіз до батьків в село. Сам поїхав до військкомату».
Аби потрапити до військкомату чоловік простояв пів дня. Каже, тоді була черга. Віталій зізнається, що йому пощастило потрапити до своєї бригади. Спочатку службу чоловік ніс на півночі Києва, потім був Донецьк. Службою у 72-й бригаді імені Чорних Запорожців чоловік дуже пишається, бо там були надійні побратими поруч. Спочатку була служба на півночі країни, потім – на сході. Говорить, поранення отримав за Бахмутом на Донеччині:
«Був дуже сильний артобстріл. По нас прилетіла 120-та міна. На щастя, у тому бою всі лишилися живі, але було багато 300-сотих».
У перші секунди після вибуху, розповідає Віталій Присяжнюк, не відчував болю. Відірвану руку побачив одразу. Найбільше було шкода подарованого наручного годинника. Утім, найголовніше, що вдалося зберегти – життя. У тому бою його врятували звичайні турнікети та підтримка побратимів:
«На нозі була перебита артерія. Тоді я почав кричати свій позивний, у мене був «Кадет». Кажу побратиму: рука байдуже, давай ногу! Він ногу зав’язав турнікетом, я – руку. Думаю, забінтувати руку, а потім накласти турнікет. Найперша думка була, де мій автомат? Біль була пізніше».
Тоді Віталій нічого не боявся. Каже, відчував, що поруч надійні побратими. Тепер, навіть за кілька років після поранення, за жоден свій вчинок не шкодує:
«Навіть знаючи, чим закінчиться, вчинив би точно так само. А як по-іншому, на державу напав ворог. Як на мене – це обов’язок будь-якого свідомого чоловіка, громадянина України захищати».
Із того часу у Віталія розпочалося лікування. Медики запропонували чоловікові протезуватися за кордоном. Він чекав своєї черги. А через пів року надійшла пропозиція з Японії:
«Протез мені робили в Японії. Ми були дуже здивовані, що нам пропонують поїхати до цієї країни, ми навіть не повірили. Я знаю, що хлопці їздили в Ізраїль, Америку, Польщу, у Німеччину. Кажуть, до вас дійшла черга, чи ви не будете заперечувати, якщо будете протезувати в Японії? Ну, звісно, ніхто не буде заперечувати. Тим більше, що Японією я цікавився з самого дитинства, захоплювався цією державою. І такий випадок, шанс познайомитися з дуже крутими людьми, із дуже класними волонтерами, які займалися нашим транспортуванням, реабілітацією».
Віталій Присяжнюк каже, спочатку було роздратування, що тепер робити фізичну роботу буде складніше. Та поруч відчувалася підтримка батьків, дружини та двох чудових синів. Із того часу в колишнього військовослужбовця розпочалося насичене життя. За лікуванням та реабілітацією стояли цікаві поїздки та знайомство з новими людьми:
«Я познайомився з дуже великою кількістю людей, якими захоплююся, пишаюся. Мене дуже мотивують волонтери з Японії, які мені допомагали. Після протезування, коли звільнився, намагаюся допомагати хлопцям своїм, бо дуже багато моїх друзів, побратимів служать у різних підрозділах. Ми збираємо кошти, їздимо на схід – намагаємося допомагати так».
Колишній військовослужбовець вирішив, що ніколи перед труднощами зупинятися не буде.
«Я переключився на те, чим можу бути корисним. Просто багато людей вважає, що якщо ти отримав інвалідність, то стаєш тягарем. Ні! Ну, так трапилося. Із іншого боку, як можна занепадати духом, якщо ми всі усвідомлюємо, куди йдемо. Живий – і слава Богу! Ми ж не в парку йшли на прогулянку, а свідомо робили свій вибір. І ми усвідомлюємо, що може бути поранення».
У Японії Віталію встановили протез руки. На перший погляд складно розрізнити, що рука – металева. Батарейок вистачає на три дні активного користування. Попри те, що штучна рука досить надійна та ергономічна, військовим із ампутаціями не завжди просто до неї підлаштуватися:
«Дуже багато хлопців не можуть пересилити себе емоційно, щоб надягти цей кусок металу. Спершу не дуже приємно морально насамперед. Але з іншого боку – я до нього звик. До нього ставлюся, як до своєї руки. Інколи приїжджаю до села, можу взяти мотокосу, бензопилу. Можу згинати пальцем і рухаю м’язами, які передаються імпульс на моторчики».
Усе це змінило свідомість, каже Віталій Присяжнюк. Після протезування він разом із дружиною вирішили відкрити власну справу:
«Тальне – містечко невелике і не дуже великий вибір роботи. За освітою я агроном. Там потрібно працювати коло техніки, землі, але з протезом це не зручно. Тому виникла ідея відкривати щось своє. І ми захотіли відкрити невеличкий заклад, де можна просто випити кави, перекусити».
Магазин Віталія Присяжнюка можна побачити гуляючи у парку Тального. Як каже чоловік, місце обирали таке, аби батькам було зручно посидіти з дітьми, відпочити й перекусити:
«Навіть під час проходження служби в мене були думки відкрити власну справу. У вільний час займався художньою ковкою. Це було ніби хобі моє. І я хотів відкрити досить велику кузню, де робити ковані вироби. Мені дуже подобається працювати з металом, але, оскільки так трапилося, що я це фізично сам не зможу зробити, тому шукали з дружиною інші варіанти».
Процес оформлення власної справи був тривалим. Довелося зайнятися оформленням документів: дозвіл на землю, на підприємницьку діяльність. Нічого складного, каже військовослужбовець. Лише терпіння та власні зусилля:
«Після поранення я отримав компенсацію за другою групою інвалідності. Ми досить довго думали, куди ці кошти, як їх витратити. Хотілося змінити автомобіль, але вирішили відкрити власну справу, бо це хоч і невеликий, але постійний прибуток. Але, з іншого боку, є зараз дуже багато від держави програм для ветеранів. Багато до мене телефонували служби, які казали, що якщо потрібна якась підтримка стосовно складання бізнес-плану, то залюбки всі допоможуть. Я задоволений».
Справами магазину Віталій Присяжнюк займається разом зі своєю дружиною Тетяною. Найголовніше, каже, що це своя справа, а це дуже великий плюс:
«Мати свою, хоч невеличку, але власну справу, де ти відповідаєш за все – це круто. У перспективі хотілося б тут поставити батути, якусь дитячу гірку. Можливо, на той рік, якщо все буде добре. Найбільші мої плани, щоб у нас була перемога і щоб мої друзі всі поверталися додому. Це, мабуть, найбільші плани максимально всьому допомагати військовослужбовцям».
У своєму магазині Віталій Присяжнюк тримає стяг 72-ї бригади імені Чорних Запорожців із підписами військовослужбовців. Вони – безцінна памʼять, адже частини тих, хто залишив автограф на синьо-жовтому знамені, немає в живих.
Попри те, що пан Віталій полишив військову службу, має плани зайняти активну громадську позицію. Хоче проводити тренінги з надання домедичної допомоги:
«Планую донести до людей заняття з основ тактичної медицини. Будемо акцентувати свою увагу, що ці знання і навички – елементарні, але вони можуть знадобитися навіть у цивільному житті, щоб люди вміли й знали, як надати собі першу домедичну допомогу, поки приїде, до прикладу, швидка допомога».
Тоді на фронті простий турнікет врятував Віталію життя. Усе, каже, завдяки тому, що навичку швидкого та правильного накладання, здавалося б, такого маленького приладу, військові ідеально відшліфували:
«Звичайний турнікет, який, як на мене, має бути зараз у кожного в аптечці й кожен на третєму році війни має вміти ним користуватися. Це дуже необхідні навички і вміння. У нас дуже багато матеріалів зараз у вільному доступі. Люди це мають зрозуміти, оскільки при досить такому важкому пораненню дуже мало часу, щоб надати цю допомогу».
Віталій певен, усі складнощі виникають лише в людській голові. Тому тим, хто докладає зусиль, доля почасти всміхається. Для початку потрібно мати мрію та робити хоч найменші кроки, аби її втілити. А от військовослужбовцям, які отримують важкі поранення, чоловік радить ніколи не падати духом:
«Найперше, щоб вони не падали духом, у них є їхня родина, близькі, друзі. Військовослужбовцям, які отримують поранення, я бажаю одужати якнайшвидше. По-друге, ніколи не здаватися, не падати духом. Пам’ятати, що вони не самі, що в них є побратими, які їх завжди підтримують, приконсультують та допоможуть.
Слава Ярова