«Без рук та ніг, але живий»! Історія захисника, який пройшов через катівні «ДНР» та чеченський полон

26.01.2024

В’ячеслав Левицький з Одещини після ампутації чотирьох кінцівок в чеченському полоні проходить протезування в центрі Superhumans, інформує Укрінформ.

Наполегливе бажання вижити будь-якою ціною часто творить дива. В’ячеслав Левицький з Подільська, що на Одещині, кілька разів був за крок до смерті. Під Авдіївкою ворожа ДРГ майже впритул розстріляла захисника з автомата: прострілені ноги, наскрізь печінка, але остання куля, яка мала бути вирішальною – пройшла повз… Славік втратив свідомість, а окупанти думали, що життя. Прийшовши до тями, він сім днів, стікаючи кров’ю, при десятиградусному морозі шукав порятунку в сірій зоні. Але натрапив на ворога і так звана «ДНР» взяла в полон, де пробув три дні без жодної медичної допомоги, проте з жорсткими допитами та катуванням.

Звідти ледве живого В’ячеслава викупили чеченці на обмін. Вони ж ампутували йому всі чотири кінцівки у госпіталі в Грозному, бо руки були обморожені, а на ногах прогресувала гангрена.

«Не виживе», – казали побратими, які перебували разом у полоні. Але він вижив! 12 червня 2023 року з полону повернули 95 наших воїнів, серед них був і Левицький.

Сьогодні В’ячеслав проходить реабілітацію, звикає та вчиться обслуговувати протези ніг, а також готується до протезування рук у Superhumans Center, що на Львівщині. Поряд постійно мама – пані Тетяна. Кореспонденти Укрінформу зустрілася з захисником, щоб розповісти його історію. Вона не про співчуття, а про незламну силу духу, боротьбу та мрію!

ДОБРОВОЛЕЦЬ ІЗ ПОДІЛЬСЬКА

Зустрічаємося з В’ячеславом та пані Тетяною при вході в Superhumans Center, де захисник щодня проходить реабілітацію. Проживають мати із сином у палаті Львівського обласного госпіталю ветеранів війн та репресованих ім. Юрія Липи, що неподалік. На процедури Славік приїжджає на електричному кріслі колісному, яким вправно керує навіть без рук.

Це й не дивно, адже він любить техніку понад усе. До повномасштабного вторгнення В’ячеслав у рідному Подільську працював водієм-експедитором та таксистом, ремонтував автомобілі та мотоцикли. Про таких, як він, кажуть: «майстер – золоті руки».

«Зараз уже рук немає, немає чим крутити. Я розумію, що жоден протез не повторить моторику рук. Але буду пробувати, може хоч щось незначне буде вдаватися підремонтувати. Головне – навчитися пристосовуватися, бо інших варіантів в мене нема», – каже Левицький.

Таку ж відповідь отримую на запитання, чому вирішив йти воювати? В’ячеслав пригадує, що 24 лютого 2022 року зранку ще поїхав розвозити товар, але через годину всіх водіїв відпустили.

«Біля нашого містечка почалися вибухи, бахало так, що вікна трусилися. І в мене не було варіантів, бо розумів, що або я їх (росіян – ред.) піду виганяти, або вони прийдуть і мене виженуть з мамою з хати», – наголошує Славік.

11 березня він з товаришем прийшли у військкомат добровольцями в тероборону. Спочатку були в роті охорони на стратегічних об’єктах Подільська, потім відбулася ротація і їх відправили в Болград. Далі – два місяці навчання в Одесі у складі 68-го окремого батальйону та дислокація на межі Миколаївської і Херсонської областей.

«Кацапи вже були на той час в Херсоні. Ми мали все зробити, щоб не пропустити їх до Миколаєва. До середини січня були біля самого лиману, охороняючи побережжя. Переживали, що можуть приплисти ДРГ на катерах, але поки я там був, вони не переправлялися. Натомість, велися часті ракетні обстріли. Але нам вдавалося вберегтися. За той час мали лише одного трьохсотого із чотирьох взводів. А от коли перевели на Донеччину – там почалося пекло», – пригадує захисник.

В’ячеслав розповідає, що під Авдіївкою обстріли майже не припинялися, прильоти були по 50-60 разів на день: гатили з танків, мінометів, кулеметів. Якщо в січні ще час від часу були перерви, то на початку лютого ворог отримав касетні боєприпаси і почав їх використовувати на повну.

«Багато побратимів втратив… Були й 200-ті, й 300-ті, дехто потрапив в полон, а декого ще й досі знайти не можуть, вважаються безвісти зниклими» – з сумом каже В’ячеслав.

ШЛЯХ ВИЖИВАННЯ

23 лютого 2023 року, переддень річниці Великої війни, для В’ячеслава став фатальним. Ввечері захисник заступив на чергування на самому «нулі», де до ворога рукою подати.

«Була темна лютнева ніч, вони підійшли впритул. По рації передали, що в нашу сторону рухаються групами кацапські ДРГ, десь загалом 80 чоловік… Ця автоматна черга стоїть у вухах ще досі. Мені прострелили ноги і живіт. Вони підійшли – забрали автомат, аптечку, рацію. Добити мене хотіли. Остання куля пролетіла поряд. Я втратив свідомість. Вони, певно подумали, що вмер. Але Боженько мене врятував», – розповідає захисник.

Коли В’ячеслав прийшов до свідомості, спробував добратися до бліндажу, звідки зазвичай забирала машина. Спочатку вдалося стати на прострілені ноги, шкандибав чіпляючись за гілки, падав, знову піднімався… Дійшов! Але, як виявилося, в бліндаж за два дні перед тим влучила ракета і він був повністю зруйнований. В надії на порятунок біля нього Славік пролежав два дні, бо сил далі іти не мав.

«Снігу майже не було, бо вдень він танув, а на ніч брався мороз до мінус десяти. Я відчував, що стікаю кров’ю і дуже хотілося пити. Пригадав, що десь за 30 метрів від бліндажу має бути наш сховок із водою та сухпайками. Вирішив повзти туди. Знайшов воду, але після кількох ковтків в пляшці утворювався лід, то я брав іншу. Руки вже були відморожені, то доводилося відкручувати зубами», – згадує дні виживання в сірій зоні військовий.

Час від часу над ним пролітав дрон, тоді, каже, лежав нерухомо, бо не знав, чи то свій, чи ворожий. Так минуло ще п’ять днів. Коли запаси води закінчилися В’ячеслав зібрав всі сили і наважився повзти до найближчого населеного пункту, в село Веселе.

«Тільки я зміг майже доповзти до першої хати, як чую, щось чалап-чалап. Повертаюся – днрівець: «Укроп?» – питає. «Так, – кажу, – український солдат». Він на мене автомат направив, підізвав ще одного і вони мене віднесли до машини, а далі – на допити».

КАТІВНЯ «ДНР»

«Привезли мене до великого будинку, де базувалися днрівці. Посадили на стілець, руки зав’язали за спиною. Але один з них каже: «Развяжите ему руки, посмотрите на него, куда он денется?». Потім прийшли санітарки, розрізали штанини, перев’язали ноги і живіт і швиденько пішли, додавши, що не можуть на це дивитися. І почався допит», – пригадує Славік.

Погрожували пістолетом, били по поранених ногах, розжарили у буржуйці кочергу і казали, що будуть припікати, поки не розповість все, що знає. В’ячеслав запевняв, що не володіє ніякою інформацією, він – водій, і тиждень лежав поранений у лісі.

«Коли вони зрозуміли, що я нічого не знаю, почали бити без перестану, з розпачу. Всюди, куди попадали. В кінці взяли саперську лопатку і почали гамселити по голові. Один з присутніх зрозумів, що якщо це не перервати, то вони мене заб’ють. Він підійшов і вдарив ногою по стільцю. Я впав на підлогу. Мене ще кілька разів покопали і припинили», – згадує Славік.

Напівживого В’ячеслава вкинули до льоху, де він пробув ще два дні без жодної медичної допомоги та випрошуючи ковток води. Час від часу днрівці відкривали двері і запитували: «Укроп, ти уже здох?». Але він жив однією думкою: «Не дочекаєтеся!».

ЧЕЧЕНСЬКИЙ ПОЛОН

Згодом Левицького перевезли до Донецька та продали чеченцям. Як виявилося, ті формують власний обмінний фонд і скуповують українських полонених, щоб потім обміняти на своїх. Зі слів Славіка, пізніше він дізнався, що були домовленості обміняти 60 українців на п’ять «кадирівців».

«Я спочатку, коли їх таких бородатих побачив, дуже злякався. Але підійшов до мене їх командир, обдивився і каже: «Ты такой простреляный, а они тебя ещё и били? У нас тебя никто не тронет», – згадує співрозмовник.

Він пригадує, що, в першу чергу «кадирівці» дали Сергію та Дмитру – двом українським військовополоненим, яких теж купили в «ДНР», теплу воду і сказали добре помити Славіка, перев’язати і переодягти в чистий одяг, який принесли. Дали поїсти, те що їли самі. І хоч В’ячеслав довгий час був без їжі, каже, що апетиту не було зовсім. Далі полонених відправили в Чечню. Сергія та Дмитра відвезли відразу до «підвалу», де перебували українські бранці, а Славіка – в госпіталь МВС.

«Першу операцію зробили на животі, була наскрізь прострелена печінка. Чеченський хірург сказав, що на ногах гангрени – треба ампутувати, руки теж відморожені, а далі буде видно по ходу операції, головне – врятувати життя. Так мені, починаючи з правої ноги, ампутували всі кінцівки», – каже Славік.

Він дивує своєю спокійністю, наче людина-кремінь, що чітко усвідомила: головна мета – «врятувати життя»!

В’ячеслав тривалий час перебував у чеченській лікарні. Доглядати за ним «кадирівці» приставили Сергія Потремая. Вони разом приїхали з Донеччини і стали підтримкою один одного.

Нам вдалося зв’язатися із Сергієм телефоном. Захисник із села Плебанівка на Вінниччині, воював ще у 2015, а коли розпочалася повномасштабна війна, повернувся стрільцем-піхотинцем у лави ЗСУ. Спочатку брав участь в обороні Миколаєва, а далі воював на Донецькому напрямку, де і потрапив у полон так званої «ДНР». Півтора місяці його «допитували», використовуючи електрошокери і жорстокі побиття, а потім теж продали чеченцям.

«Вперше я побачив Славіка, коли ми вже два дні були в чеченців і його привезли. Ми взагалі думали, що він не виживе. Обморожені руки, пальці були сині-сині, прострелений живіт, ноги, мало того, що теж прострелені, то повністю стерті коліна, обличчя розбите – це був жах. Ми його помили і чеченці спочатку повезли його в лікарню в Донецьк, але побачили, що йому там ніхто нічого робити не буде. Нас погрузили в машину, і ми поїхали в Чечню», – розповідає Потремай.

В підвалі поліцейського відділку в Грозному, куди відправили Сергія та Дмитра, перебувало майже 40 українських військовополонених.

«Потім приїхали і сказали мені: «Будеш присматривать за Славиком». Людина без рук і ніг, на жаль, не може обслуговуватися сама. Годував його, мив, і всі інші процедури. Допомагав йому, бо це війна. З кожним могло таке статися. Так ми разом пробули три тижні в госпіталі, а далі відправили знову «на підвал», де ми з іншими чекали на обмін», – розповідає Сергій.

Українські бранці придумали В’ячеславу лайфхак: одягали на кисть руки обрізану півторалітрову пляшку, а до корків прикріпили пластмасову ложку і виделку. Так, міняючи «насадки», Славік міг сам їсти і навіть курити, вставляючи цигарку між зубчики виделки.

«Були інші поранені хлопці, але Славік був найважчий. І він всіх надихав своєю незламністю та позитивом. Дивлячись на нього, ніхто з нас не розкисав. Навіть, коли чеченці провели перший обмін, перед Паскою, і взяли не всіх зі списку, ми далі чекали. Дуже шкода було, що його не забрали. Славіку всі помагали: і занести помити, і поїсти, і в туалет. Йому сильно боліло після ампутацій, але він терпів. Жодного разу я не бачив апатії, чи слів, що не хочу жити», – розповідає Сергій.

Запитуємо у В’ячеслава, чому, на його думку, він зазнав таких знущань в полоні «ДНР», а в Чечні, можна сказати, що йому врятували життя.

“Чеченці є різні. В більшості вони дотримуються Корану, і правил, що якщо ти взяв полоненого, то вбий його відразу, а не катуй. На полі бою, коли двоє зі зброєю, тоді може бути бій, а інакше це – заборонене релігією знущання. Десь так. Я відчув це на собі, коли днрівці, які продали рідну країну, і для яких все українське ненависне, знущалися з мене беззахисного”, – каже військовий.

ПОВЕРНЕННЯ ДОДОМУ

В’ячеслав розповідає, що в червні, коли їх забрали на обмін, ніяк не міг повірити, що дійсно повернеться в Україну. Каже: «Нас посадили в літак, одягли паперові пакети на голову, і спочатку полетіли в Ростов, забрали інших полонених, а далі на Бєлгород. Потім хлопці автобусами до кордону їхали, а я у «швидкій», на кушетці. Ніяк не міг повірити, що повертаюся».

Разом із В’ячеславом повернувся додому і Сергій:

«Тоді, 12 червня, з чеченського підвалу мали забрати лише трьох: Славіка, ще хлопця з раком горла і одного з епілепсією. Але загалом обміняли дев’ять чоловік. Мене забрали, бо я доглядав за В’ячеславом. Виходить, я допомагав йому, а він – мені. Це взаємний порятунок».

Найперше, вдихнувши на повні груди українського повітря, В’ячеслав подзвонив мамі.

«Це було дуже неочікувано. Я була на кухні, а він дзвонить і каже: «Мамо, це Славік! Я живий!» Він ще щось говорив, але я вже нічого не чула», – пригадує пані Тетяна.

«Я казав, що в мене немає ніг і рук», – підхоплює спогади Славік.

«Для мене це тоді було не важливо! Я почула, що ти живий! І більше нічого не чула, – відповідає йому мама. І додає: – Вже все усвідомила, як їхала на зустріч, побачила відео з обміну. Цілу дорогу плакала. Згадала слова, які багато років тому почула від бабусі-ворожки».

Свого часу пані Тетяна працювала соціальним працівником, якось білила хату в однієї бабусі, та запропонувала погадати: «Чоловік твій помре дуже молодим, донька вийде заміж за «кашкет», а сина бережи! Якщо до сорока років виживе, то житиме далі…».

На той час мама Славіка не придала значення цим словам. Але згодом вони почали збуватися: в 37 років помер чоловік, донька вийшла заміж за військового. А син…

«За кілька тижнів йому буде 41. Я сподіваюся, що ця небезпека вже минула. Як вперше приїхали в центр, куди наших полонених привезли для реабілітації, мене психолог попередив, що він пройшов важкий шлях, три місяці в полоні, втратив кінцівки: треба зустрічатися по пів години, адаптовуватися. Але ми вже, як побачилася, так і не могли розійтися», – каже мама.

За деякий час після повернення з полону Славіку на Київщині провели поступову реампутацію усіх кінцівок. Щоб закрити кістку на одній із ніг, довелися зробити пересадку шкіри. Поруч постійно була мама. Вона зізнається, що відносини із сином бувають різні: і сваряться, і дратують один одного, і миряться, і сміються… Але коли пані Тетяна бачить «межу», що треба відпочити, то її підтримує донька Альона, яка працює медиком в Одесі і допомагає з доглядом за братом.

З НОВИМИ КІНЦІВКАМИ НА ШЛЯХУ ДО МРІЇ

Разом із сестрою та мамою В’ячеслав, за порадами реабілітологів, почав шукати різні девайси, які б допомогли в буденному житті. Так, спочатку з’явилися насадки для кукси рук, на які прикріплені ложка та виделка, щоб міг самостійно їсти, в ще з ручкою, щоб міг писати.

«Вчиться, як у школі. Має зошити. Правда, деколи лінується, то заставляю його писати. Бо зараз куди не підеш, то потрібно поставити підпис. А як це зробити, коли рук немає? А він же втратив усі документи, треба було відновлювати. Навіть банківську карточку без підпису відкрити не можливо. Але вже є успіхи», – каже мама.

Не розлучається В’ячеслав і з планшетом, який йому подарували побратими. Називає його «мій друг». Він слугує чоловіку і як телефон, і як телевізор, і як книга, і звичайно, як доступ до пошуку потрібної інформації. Коли кукси на руках ще заживали, то прикріпляв до бинтів стилус (інструмент у вигляді ручки для вводу команд на екран планшетного комп’ютера або телефона — авт.), і так працював, зараз вже моторно вправляється самими кистями.

Дізнавшись про Центр протезування, реабілітації та реконструктивної хірургії Superhumans, він зміг відшукати всю потрібну інформацію, прочитати та переглянути відгуки пацієнтів та подати заявку на протезування.

Уже понад півтора місяці Славік проходить реабілітацію в Центрі. Вчиться обслуговувати протези ніг, а також готується до протезування рук. Але вже зараз, без протезів верхніх кінцівок, самою куксою може самостійно знімати та одягати протези, практично без сторонньої допомоги.

«Ми виконуємо вправи для покращення сили м’язів, витривалості та гнучкості. Також В’ячеслав займається по 2-3 години на протезах нижніх кінцівок на тренажерах. Якщо говорити про успіхи при ходьбі, то ми щодня збільшуємо дистанцію. І зараз він може за день проходити більше, як пів кілометра. Це досягнення. Тому що на початку, коли тіло адаптувалося до протезів, він проходив лише 100 метрів», – зазначає фізичний терапевт Superhumans Віталій Марченко.

А В’ячеслав зізнається, що трохи розчарований собою, бо сподівався, що процес реабілітації буде швидшим, адже так хочеться вже зробити хоча б пару кроків самостійно.

«В мене не виходить поки йти. Коли стаю на підлогу, не можу зробити ні кроку», – каже він.

Але фізіотерапевт запевняє, що це нормально: «Зараз заняття із ходьби можуть відбуватися лише на спеціальних бігових доріжках, бо ми очікуємо на протези рук. Як тільки ми їх отримаємо, зможемо значно прогресувати і спробувати ходити із допоміжними засобами в межах приміщення. Ми прагнемо повністю відновити самостійність В’ячеслава і він наполегливо теж працює заради цієї мети».

Наостанок запитую у В’ячеслава, чим мріє займатися, коли отримає нові кінцівки. Спочатку він ніяковіє, наче боїться загадувати наперед. Каже, що ще не думав про це і все залежить, що він навчиться робити протезами. А мама зізнається:

«Він свого часу був таксистом. Машини для нього – це любов. Він мені вже всі вуха про це прожужжав. Він мріє знову сісти за кермо, але не знає, чи це можна якимось чином реалізувати».

«Я навіть боюся про це думати, хоч, звісно, дуже хочеться. В нашій фірмі був таксист з протезом ноги. От якби в мене хоча б руки були. А може можна буде якось ті протези пристосувати. Побачимо», – каже Славік.

Побратим Сергій Потремай наголосив під час телефонної розмови: «Ми його ще в полоні підбадьорювали, казали, що зараз нові технології, поставлять тобі, Славіку, нові протези – будеш як новенький. Він зараз присилає часто відео, як займається. І я вірю, що в нього буде все добре!».