Які битви чекають ветеранів після повернення з фронту і чому «Ігри нескорених» стають для них не тільки фізичною, а й психологічною реабілітацією
У воді Андрій Бадарак змінюється. Плечі розправляються, навіть погляд інший — у рисах обличчя з’являється щось від супергероя з голлівудського екшна. Кутиками вуст усміхається. Поза басейном, у візку, Андрій переймається: чи не привертатиме до себе зайвої уваги? Чи не викликатиме жалощів? Цього хотів би найменше. Коли ж пливе, погані думки зникають. Єдине має значення: подолати дистанцію швидко, незгірш як його попередники, що вибороли золоту медаль. Після поранення Андрій пливе вправніше, професійніше, керуючись настановами тренера і докладаючи зусиль. Не порівняти з тим, як було до: «Плюскання на пляжі», — змахує рукою.
Андрій — ветеран війни, один із 20 учасників національної збірної «Ігор нескорених». Це на 5 учасників більше, ніж торік — організатори з міжнародної Фундації Ігор нескорених збільшили квоту для українців. Перед тим як увійти до складу національної збірної «Ігор нескорених» у 2020 році, кожен подолав кілька етапів відбору і обійшов у результатах 300 конкурсантів на відборах усередині країни. У травні вони сядуть у літак і приземляться в нідерландському місті Гаага, за 6 кілометрів від якого лежить спортивне містечко — тут проводять ігри.
Українські раніше поранені на війні бійці змагатимуться разом із представниками ще 18 країн: від США до Італії, від Франції до Канади, від Ізраїлю до Грузії. «Ігри нескорених», або ж Invictus Games, уперше пройшли у 2014-му, після того, як рік перед тим спадкоємець королівського титулу принц Гаррі відвідав Warrior Games у США і надихнувся побаченим: спорт може відігравати неабияку роль у житті травмованих — фізично або психологічно — ветеранів війни чи тих, хто захворів під час бойових дій. Дебютні змагання, що проходили в Лондоні, зібрали 400 спортсменів із 13 країн. Відтоді рік за роком розростається кількість країн та учасників. На третіх іграх у Торонто вперше представила команду й Україна.
Відібрані бійці випробовуватимуть свої сили у різних активностях: плавання, стрільба з лука, веслування на тренажерах, штовхання ядра, пауерліфтинг та інші. Кожен обирає посильний для свого здоров’я один або два види спорту, в яких і змагатиметься з представниками інших країн. Окрім дисциплін, учасників, залежно від важкості поранень, поділяють на категорії. У кожній визначатимуть переможця.
Учасники вчаться перемагати себе, свій пережитий біль і страхи, свою недугу. На Олімпійській базі у Конча-Заспі під Києвом відбувся перший етап тренувань. Це боротьба не так за майбутні медалі, як за шлях до себе. Один із головних постулатів «Ігор нескорених» — розширення можливостей. Окрім медалей, переможці не отримують жодних матеріальних нагород від організаторів, хіба що вдома так воліють розпорядитися місцеві адміністрації, відзначаючи учасників.
Ідеться про інше: через реабілітацію повертатися до повноцінного життя, бачити ширші горизонти майбутнього, перемагати обставини завдяки вірі в себе та підтримці близьких.
Коли мотивація — біль
Десята ранку, спортивний зал, начинений різноманітними тренажерами. На вулиці тріскоче мороз — мінус 7 на термометрі, але в залі гаряче. Плазма на стіні транслює кліпи по М1, і спершу ніхто не звертає уваги на нехитро заримовані російськомовні хіти — кожен зайнятий своїми справами. Хлопець із протезом долає дистанцію на біговій доріжці. Троє чоловіків, тримаючи руки один в одного на плечах, повільно присідають, під наглядом тренера. Аж тут один із трійці зауважує, зводячи погляд на екран:
— Ну ні, так не годиться. Мене ось надихає пісня «Тримайся, козак».
Це пісня гурту «Тінь сонця». Чоловік іде по свою флешку з музикою. Володимир Мусяк, позивний «Пірат», 36 років, із міста Карлівка на Полтавщині, доброволець протягом 3,5 років, перша сивина сріблиться у волоссі. Володимир тричі отримував контузії, але щоразу відмовлявся від госпіталізації. Найважча травма — від вибуху міни — спіткала його в околицях Авдіївки у червні 2016-го. Відтак — лікування, реабілітація та головні болі як неминуще нагадування про пережите.
На іграх Володимир веслуватиме і стрілятиме з лука. Його програма, як і інших учасників, розроблена так, щоби працювали всі групи м’язів. А щоб сягнути ривка у веслуванні, слід особливо навантажувати задню частину стегна. Для цього треба часто згинати ноги. Володимир разом із іншими бійцями чергує вправи: хвилина на тренажері, хвилина відтискань, присідання. Відпочинок — під час кількох секунд переходу між тренажерами. Біль від фізичних вправ, каже він, — зовсім не те, що біль від уламків: перший — приємний.
Ігор Галушка, 24 роки. Вчився заново ходити й розмовляти
Поруч із Володимиром присідає Ігор Галушка — високий худорлявий хлопець. Чуприна, вольові загострені риси обличчя — чисто тобі козак, що зійшов із полотна художника. Ігор першим усміхається, першим обіймає незнайому людину (мене), першим починає розмову. Наймолодший учасник збірної, 24 роки, стільки всього пережив, але не втратив довіри до світу.
У 2014-му пішов на фронт добровольцем. Та ще до того бачив смерть на власні очі, коли допомагав забирати тіла загиблих на Майдані. На сході брав участь у боях за Мар’їнку, Широкине, Водяне, Павлопіль… Під час одного з боїв дістав кулю в голову, коли намагався витягнути побратима з-під обстрілу. Рік пролежав у комі. Виживе — буде диво, казали лікарі. Диво сталося, але, прийшовши до тями, мусив заново навчитися ходити, розмовляти. Кожен новий рух вважав своєю перемогою. Тепер береться веслувати на тренажерах.
Вирішив, що хоче бути у збірній, ще коли перебував у лікарні в Дніпрі. Почав переглядати відеоуроки професійних гребців на youtube. Потрохи повторював за ними. Торік до збірної не потрапив, а цього разу перевершив себе вже на відбірковому етапі: за чотири хвилини прогріб 1 кілометр 165 метрів, за хвилину — 335 метрів.
Участь в «Іграх нескорених» для Ігоря Галушки — це передусім історія про те, як не скоритися обставинам і діяти їм наперекір. У Львові він ходить на кросфіт, плаває в басейні.
— Біль можна перетворити на мотивацію та рушійну силу, завдяки якій можна робити неможливе, — каже він. — Коли на душі кепсько, йду в зал. Там залишаю негатив.
Вирішує воля
Тренер гребців Артур Свердлюк спостерігає за тим, як вправляються хлопці. Поза «Іграми нескорених» він тренує охочих із загальної фізичної підготовки. Зізнається: очікував, що в роботі з ветеранами найважче буде знайти особливий підхід у спілкуванні. Але ні.
— Усі доволі відкриті, говіркі. Сиплять питаннями: як покращити результат? Як правильно виконувати вправи? Тут ніхто не дивиться на іншого з жалістю — тільки з повагою. Іноді потрібен жарт, іноді рука підтримки — і все це є. Кожен працює за себе, і водночас усі — злагоджена команда.
Як тренер, Артур навчає підопічних перетворювати їхні слабкі сторони в сильні: залучати в роботу всі м’язи тіла, навіть якщо це нерухома частина ноги, сприймати її як цілісну, нехай і дещо модифіковану, частину власного тіла, зміцнювати й навантажувати.
До наступного табору в лютому тренер організовує для учасників дистанційні заняття, залишаючись для них таким собі вчителем на віддалі. Кожен має спеціальний додаток на телефоні і датчики, крізь які безпосередньо під час тренування відстежується самопочуття та результати бійця в режимі онлайн. Кожен має свою графу в Excel-таблиці, куди записують показники.
Артур розкриває власну формулу успішної підготовки «нескорених».
Чверть успіху — в майстерності тренера, його вмінні направити, допомогти зрозуміти, навіщо учасникові змагання. Ще стільки ж залежить від моральної готовності протриматися останні найважчі, скажімо, 30 секунд, перетерпіти тепер, щоб згодом мати кращий результат.
А решта залежить від самих хлопців, від їхнього харчування, режиму, кількості й інтенсивності тренувань. У всьому процесі має вести воля і ціль, вважає Артур. А цього хлопцям не позичати.
— Сила волі вирішальна у будь-яких змаганнях. Усі, хто приїжджає на міжнародні чемпіонати, перебувають у приблизно однаковій добрій фізичній формі. Тож важливіші психологічні аспекти: вміти впоратися з тиском, зі стресом, що так чи інакше присутній на подібних змаганнях. Наші хлопці ладні багато перетерпіти. Може темніти в очах, а вони далі робитимуть своє, — розповідає тренер.
Артур уже розписує розклад майбутніх занять, а поки що хлопці тренуються. Працюючи в залі, проганяють страхи минулого.
Василь Стуженко, 38 років. Вижив під Іловайськом
24 серпня 2014 року, близько 17-ї години. Шестеро українських військових щойно розвезли боєприпаси по вогневих позиціях. У «Газі-66» із ними — полонений сепаратист, якого мають доставити у штаб. Повертаються додому повз селище Кутейникове, 20 кілометрів від Іловайська, там і потрапляють у засідку. Їх вводять в оману дві білі смуги на зустрічному БМП — сепаратисти розфарбували машину, маскуючись під сили АТО. Починається стрільба з гранатометів.
Це був чи не найважчий день у житті бійця батальйону «Кривбас» Василя Стуженка. Попри те, що час від часу він непритомнів, добре пам’ятає, що тоді відбувалося.
Одного військового вбили. Двоє хлопців встигли вискочити з машини та сховатися в лісосмузі поблизу. Що сталося з іншими, Василь не знає: їх досі вважають зниклими безвісти. Для їхнього полоненого уламок гранати теж виявився смертельним.
Хлопці допомогли Василеві дістатися до лісосмуги. Доповзши, лежав у полі непритомним. Хлопці, що вижили, помацали йому пульс, подивились на закочені очі. Думали: двохсотий. Десь годину Василь лежав у лісосмузі, поки не очуняв. Спершу не розумів: сон це чи реальність? Живий він чи мертвий? Розплющивши очі, побачив себе закривавленого. Бовталися практично відірвані рука й нога, уламком снаряду пробило голову. Василь запам’ятав, як копошилися мурахи у траві. Єдина думка прошивала свідомість: «Знайдуть — уб’ють. Не знайдуть — треба вижити». Перед очима все пливло, кров бризкала. В убогій аптечці — вата й бинт, жодного знеболювального.
Через трохи Василя забрали українські розвідники, що проїжджали повз. Поранений подав голос. Першу допомогу надали на місці, обкололи знеболювальним. Доправили до найближчого польового шпиталю. Звідти — у Дніпро, в лікарню Мечникова. Залатали Василеві голову, доти три дні у черепі стирчав уламок на 5 сантиметрів. Тоді бортом до Києва у військовий шпиталь — ще на три місяці.
Вижив.
Далі читайте на Reporters.
[Репортаж створений за підтримки Посольства Королівства Норвегія в Україні. Погляди авторів не обов‘язково збігаються з офіційною позицією уряду Норвегії.]
Ярослава Тимощук
Фото: Данило Павлов