44-річний боєць 14-ї окремої механізованої бригади імені князя Романа Великого Олександр Миронюк захищати країну пішов у перші дні повномасштабного вторгнення. Родом чоловік з селища Колки Луцького району. 28 червня 2024 року отримав поранення поблизу Куп’янська Харківської області.
Як розповів Олександр Миронюк Суспільному, він переніс понад 10 операцій. Йому ампутували ногу, зараз він готується до протезування.
Боєць 14 бригади Олександр Миронюк в лікарні у Луцьку. Суспільне Луцьк
“Укріплений в нас райончик був, але прилетів 150-й, а він зазвичай і бліндажі укріплені розбирає, ну і..на разі без ноги. Розтрощило мені ліву ногу, праву ногу переламало вище коліна, права рука переламана, шия повністю осколками розірвана. Не знімайте, хлопці, бронежилет! Мене врятували від смерті бронежилет каска”, — каже боєць.
Врятував від смерті бронежилет та каска. Олександра Миронюка
У 1998 рік Олександр Миронюк відслужив два роки строкової служби. Каже у 2014, коли почалося АТО, його військова служба оминула, бо саме народився син, а вже 2022 року вдома не залишився. Потрапив на службу у 14-ту бригаду, одразу на передову не поїхав, залишився деякий час у Володимирі, два місяці проходив навчання, а вже у травні відправився під Соледар.
Після двомісячного навчання Олександр Миронюк потрапив на фронт. Олександра Миронюка
Разом зі своїм військовим підрозділом тримав трасу Лисичанськ-Сєвєродонецьк, півтора місяця тримали Берестове, після того Яковлівку, де були тяжкі бої.
“З травня місяці одні нулі, влітку ми відстояли ділянку біля Соледару, після цього ми поїхали на Харківщину. Я стрілець був, помічник гранатометника. Дійшли ми до Куп’янська, перейшли через річку, відбивали села, які були навколо, а вже потім мені дали молодшого сержанта і командира відділення”, — розповідає військовослужбовець.
За військову службу Олександр Миронюк нагороджений “Сталевим хрестом” та медаллю учасника бойових дій. Розповідає, що нагороди тримає у військовому рюкзаку, особливо їх не дістає, бо за ними стоїть багато спогадів про побратимів, яких втратив, тримаючи оборону.
“Ті, хто пішов з першого дня, то це все не за медалі. Куп’янськ тримаємо досі, два роки майже ті ж самі позиції. Люди там дійсно, нам дякували, що ми тримали оборону. За останні пів року вже одиниці залишилися з тих, хто з перших днів пішов воювати, а це ті, які могли стимулювати військо”, — говорить Олександр Миронюк.
Олександр Миронюк має звання молодшого сержанта і був командиром відділення. Олександра Миронюка
За час військової служби на “нульових” позиціях, каже боєць, було по 3-5 днів відпочинку і по 3 тижні в окопах, було тяжко.
“Кажуть: хто був на війні, то з жартів не сміється. Але ми сміємося, гумор присутній і дружба є, ми зідзвонюємося і дякуємо один одному, бо не раз витягували один одного, рятували від смерті”, — говорить боєць.
Олександр Миронюк каже, що під час поранення врятували думки про сина, допомогло вижити бажання знову з ним побачитися. Розумів, що ногу навряд чи вдасться врятувати, бо понад 10 годин був в турнікеті. У Куп’янську була перша ампутація, в Харкові — друга, в Києві зробили вже третю. Другу ногу вдалось врятувати, каже захисник, але вона не згинається в коліні.
Військовослужбовець Олександр Миронюк на лікуванні у Луцьку. Суспільне Луцьк
“Нічого, були там кіборгами, станемо тут кіборгами. Залізні ноги все врятують. Помаленьку поставлять протеза і навчуся ходити. Я зустрічав багато тих, хто зривався, не витримував. Щоб триматися треба ціль в житті мати, шукати стимул, любити когось, в першу чергу”, — ділиться думками Олександр Миронюк.
Зі слів захисника, після за два роки участі в бойових діях спить мало, по 4-5 годин: погані сни не сняться, та й хороші теж ні. Вчить психологію, працює над собою. Каже, що хоче, аби люди бачивши його з ампутацією не шкодували, не плакали, а підтримували теплою усмішкою та вдячністю.
Богдана Шевчук, Оксана Кот