До Львова з прифронтових лікарень щотижня доправляють поранених пацієнтів евакуаційними потягами та каретами швидкої допомоги. Лікування постраждалих від війни українців відбувається в межах роботи Національного центру реабілітації «Незламні». Чим особливе це місце?
«Незламні» (Unbroken Ukraine) — унікальне місце, де дорослі й діти, які постраждали від війни, отримують комплексну кваліфіковану медичну допомогу. Це реконструктивна хірургія, ортопедія та роботичне протезування. Тут не лише встановлюють постраждалим прилади, а й виготовляють їх. Також у Центрі проводять фізичну, психологічну та психосоціальну реабілітацію постраждалих військових і цивільних. «За час повномасштабного вторгнення ми вже надали допомогу понад сімом тисячам поранених українців. Це військові й цивільні, дорослі та дітки. Останніх більш як 250. Щодня ми з командою працюємо для того, щоб кожен українець, який постраждав від війни, одужав, відновився й повернувся до максимально повноцінного життя»,— каже генеральний директор Першого медоб’єднання Львова Олег Самчук.
За його словами, протезування — один із ключових напрямів центру «Незламні». «Він є складовою реабілітації людей після ампутації. А вона складається з кількох етапів,— пояснює протезист центру “Незламні” Назар Багнюк.— Спершу після ампутації треба витримати паузу хоча б півтора місяці, щоб кукса добре загоїлася й була готова до протезування. Якщо все гаразд і лікарі не мають застережень, тоді пацієнт приходить у реабілітаційний центр та лягає в стаціонар. Далі знімається мірка, і пацієнт готується до протезування».
Оскільки цей метод підходить далеко не всім (є низка протипоказів, зокрема рубці та болючість), то в центрі користуються мультидисциплінарним підходом. Це означає, що пацієнта оглядає чимало спеціалістів — фізичний терапевт, протезист, ерготерапевт (якщо це рука), психіатр, психолог, хірург за потреби. Період виготовлення протеза займає приблизно два тижні залежно від виробу.
«Водночас пацієнтам треба не переоцінювати можливості протезування, бо більшість людей вірить, що їм пришиють ногу чи руку або що їм зроблять протез — і все буде, як і до ампутації,— каже Назар Багнюк.— Проте насправді протез компенсує тільки якусь частину функцій. А ще є період звикання, навчання. Воно може тривати від одного дня й до дуже тривалих періодів. Усе залежить від людини та її мотивації».
Нещадна війна Росії зруйнувала тисячі людських мрій, планів та життів. Утім, навіть після перемоги чимало українців продовжать свою боротьбу. Зокрема, цивільні та військові, що зазнали важких поранень, утратили кінцівки, отримали важкі опіки, контузії та складні ураження органів. Проте їхні історії доводять: ніхто й ніщо не здатне їх зламати.
Греку за паспортом, ортопеду-травматологу Дмитрові — 27. Коли розпочалася повномасштабна війна, він працював у лікарні в Києві. Спершу рятував поранених в області, а після її деокупації вирушив на фронт. До червня разом з командою медик устиг евакуювати з поля бою близько двохсот захисників. Та під час чергової спецоперації допомога знадобилася вже Дмитрові. «Мене тримають дві медсестри, а я куксою б’ю об стінку і кричу» — так хлопець відреагував на травму. Те, що правої кисті в нього більше немає, він зрозумів лише в лікарні.
Загалом, щоб урятувати м’язи передпліччя та довжину кінцівки, Дмитрові зробили п’ять операцій у трьох різних містах. За цей час він устиг одружитись і точно вирішив: щоб далі жити та захищати Батьківщину, йому потрібен найкращий протез. По нього він приїхав у центр «Незламні». «У мене пів року не було кисті, а тепер я її маю. Це неможливо зрозуміти людині, у якої дві руки»,— каже Дмитро.
Тепер він проходить реабілітацію та вчиться жити з «новою рукою». Хлопець дуже задоволений протезом, завдяки якому він уже друкує повідомлення, бере чашку з кавою чи дістає навушники. Коли тимчасову конструкцію протеза замінять на постійну, Дмитро знову поїде на передову боротися за життя українських захисників. Хлопець переконаний: біонічна кінцівка допоможе йому повернутися до лікарської практики та врятувати ще не одну сотню життів.
Наступна щемлива історія — про 66-річну Ірину Пономаренко з Бахмута, яка потрапила під ворожий обстріл на початку вересня. Того дня жінка наважилася вийти в місто по продукти, як раптом почула шурхіт на землі. Вона впала, глянула на ноги: правої вже не було, ліва була понівечена. До тями жінка прийшла тільки за тиждень: у лікарні Дніпра їй ампутували ногу й відправили до Львова.
У центрі «Незламні» Ірині вдалося врятувати ліву ногу. Хірурги та ортопеди-травматологи зробили реконструктивну операцію: під час багатогодинного втручання спершу вкоротили розтрощену кінцівку, прибираючи неживі тканини, потім закрили рани м’язовим клаптем і пересадили шкіру. Операція минула успішно. Жінка розпочинає реабілітацію та паралельно готується до протезування.
Ще однією радісною подією для Ірини стала зустріч із рідними. «Їм сказали, що я загинула. Мене переплутали з іншою жінкою. А я боялася, що не вижили близькі»,— каже жителька Бахмута. Проте її мрія ще колись обійняти рідних здійснилася: вони знайшли жінку. Історії людей, які звертаються по допомогу до центру «Незламні», не перестають вражати. 70-річний Олександр Доронін з Авдіївки пів року жив під щоденними обстрілами. Попри це, намагався вести звичний побут: дбав про господарство, двох кішок та собаку. У серпні вирішив викопати картоплю. Щоб це зробити, самотужки розчищав засіяний мінами город. Після того як виніс 12 боєприпасів, пролунав вибух.
Чоловік знепритомнів, а коли отямився, то правої ноги вже не було. Усе, що пам’ятає,— це як на руках проповз 150 м до найближчого будинку. Закривавленого чоловіка помітили сусіди, які й зупинили кровотечу та відвезли до напівзруйнованої місцевої лікарні. Далі були кілька днів у медзакладах Покровська та Дніпра, а потім — евакуаційний потяг до Львова.
У центрі «Незламні» Олександр уже понад три місяці. За цей час хірургам вдалося загоїти ампутовану кінцівку та підготувати її до протезування. Паралельно з чоловіком працювали фахівці з фізичної та психологічної реабілітації. Нещодавно пацієнту встановили протез — уперше від серпня Олександр пройшов кілька кроків без милиць.
Попереду — тривала реабілітація, після якої чоловік зможе повернутися до праці. В Авдіївці він прожив усе життя. І хоча з рідних у місті в нього нікого не залишилося, він мріє туди повернутися. Там на нього чекають його коти й пес. Та й город навесні треба садити.
На жаль, по допомогу до центру звертаються й діти. Братиків Володю та Якова в липні з-під завалів дістали сусіди в селі Сергіївка на Одещині. За кілька хвилин до того в їхній дім прилетіла російська ракета. Мама та вітчим загинули одразу. Дітям вдалося вціліти.
Восьмирічному Якову дісталося найбільше, бо уламок потрапив у шию. Щоб не втратити дитину через кровотечу, рятувальники перетиснули йому судину. Однак кисневе голодування спровокувало інсульт. Як наслідок, Якову знерухомило ліву частину. Права рука в нього не рухалася через перелом плеча. Старший, 14-річний Володя дістав черепно-мозкову травму, численні поранення обличчя та перелом променевої кістки правої руки.
Поранених дітей спершу доправили до реанімації місцевої лікарні на Одещині, а згодом евакуаційним потягом транспортували до Львова. Тут із Яковом та Володею працювали реабілітологи, молодший вчився ходити й рухати лівою рукою. До хлопчиків із-за кордону приїхала двоюрідна сестра Євгенія. Вона забрала їх до Австрії, де вони продовжать реабілітацію. Яків та Володя на прощання сказали, що обов’язково повернуться, коли закінчиться війна.
Матеріал підготовано в рамках спільного проєкту «Українського тижня» і Школи журналістики та медіакомунікацій Українського Католицького Університету.
Анастасія Крупка