Усе почалось із в’язаної шапочки

У незвичній формі навчають людей з особливими потребами у Вінниці. Заняття поєднують з комплексною реабілітацією — лікувальною фізкультурою, відвідуванням басейну, верховою їздою на конях тощо. Після здобуття спеціальності сприяють у працевлаштуванні або допомагають реалізовувати власні вироби на ринку.

На знімку: у центрі «Поділля» незрячих не тільки навчають в’язати, надають змогу пройти комплексну реабілітацію, а й допомагають їм продати вироби чи знайти роботу. / Фото автора.

Орудують гачками, думають про машини

Пілотний проект реалізовують у Вінницькому міжрегіональному центрі реабілітації інвалідів «Поділля». За словами керівника Романа Штогрина, назву доведеться змінити, адже слово «інвалід» прибрали з лексикону на законодавчому рівні. «Наше завдання навчити людей саме тих спеціальностей чи тих умінь, що вони самі пропонують, — каже співрозмовник. — Після завершення навчання забезпечити соціальний супровід для пошуку місця роботи». Ця складова, на думку керівника, надзвичайно важлива. Уже мають досвід працевлаштування 12 нечуючих і однієї людини на візку. Всі вони працюють касирами в одному з торговельних центрів міста.

— Мало хто вірив, що таке можливо, — зазначає пан Роман. — Ні роботодавці, ні наші підопічні не були певні, що з цього щось вийде. Але ж вийшло. Керівництво торговельного центру просить рекомендувати їм ще таких працівників. Пояснюють це тим, що нечуючі виявили себе надзвичайно відповідальними у роботі.

У цьому році в центрі розпочали навчати групу незрячих працювати на в’язальних машинах. На їх же пропозицію. Вони самотужки навіть групу сформували. В’язані шапочка, светр, шарф, інші речі — важко повірити, що їх виготовили незрячі. Поки що в’яжуть гачками. Наступний етап — навчання на в’язальних машинах. «Ніхто, крім нас, не навчає незрячих такого вміння, — уточнює Роман Штогрин. — Принаймні у Вінниці».

Скористатися новою програмою центру «Поділля», схваленою Мінсоцполітики, може кожен охочий, хто має групу інвалідності. До того ж не тільки з Вінницької області. У центру статус міжрегіонального. Тут створено також умови для проживання іногородніх. Реабілітація безплатна.

«Мої очі — це мої руки»

Перша реабілітаційна група нараховує шестеро осіб. Незрячий чоловік опановує мистецтво масажу, п’ятеро жінок навчаються працювати з гачком і на в’язальній машині.

— Тільки не пишіть, що ми нещасні, — каже дзвінким голосом Оксана Войтко, яка і зібрала групу. — Пожалієте мене, що я впала у відкритий люк. А таке справді було. І не одна я опинялась у такій ситуації. І що з того жалю чи співчуття? Дякувати, живі залишилися. А ось якщо є можливість допомогти — вже інша справа. От ми навчимося гарно в’язати, захочемо продавати свої вироби. Тут би підставити плече…

У пані Оксани інвалідність по зору з дитинства. Навчалась у спеціалізованій школі для незрячих. Зуміла здобути вищу освіту. Має диплом Вінницького державного педагогічного університету. За фахом — український філолог. 13 років учителювала у вечірній школі для слабкозорих і незрячих. Але школу закрили. Жінка опинилася без роботи.

— Для мене навчання на курсах в’язальниць — це прагнення отримати можливість заробляти на життя власними руками, — уточнює співрозмовниця. — Якщо відверто, не думала, що навчуся. Зуміла! Уже шапочку зв’язала. З вушками. Ходжу в ній.

Тепло, зручно та ще й приємно, бо зроблена самою для себе.

Поради майстра під час занять пані Оксана, як і майже всі інші, записує на диктофон. Дома прослуховує. Лариса Мельник робить запис на дошці Брайля. Наймолодша у групі Галина Корнєєва. Ще коли навчалась у школі для незрячих, захопилася виробами з бісеру. Мало вірила, що зуміє опанувати ще й в’язання нитками. Каже, коли запропонували купити гачки, вирішила: якщо справа не піде, віддасть їх мамі. Вона також займається плетінням. «Після першого тижня навчання кажу мамі: вибач, але я жадібна, тому гачки тобі не віддам, — усміхається співрозмовниця. — Сподобалося, хочеться навчитися».

На запитання: «Як вдається в’язати, коли не бачиш, що робиш?» відповідає: «Мої очі — мої руки. Ми все відчуваємо руками. Кожну петличку, кожен вузлик». У Галини мрія: виготовляти комбіновані вироби — в’язані з ниток речі прикрашати візерунками з бісеру. Узори їм підказує майстер. Вона ж радить вироби, що мають попит.

Ще одна учасниця групи Лариса Мельник раніше в’язала спицями. У неї багато власних виробів. Сплела синові светр, а він сподобався його другу. Тепер і товариш сина має таку саму вдяганку. Для мами — шкарпетки і жилетку. А сама носить дві оригінальні накидки. Теж власної роботи.

— У мене бажання навчитися працювати не тільки гачком, а й на в’язальній машині, — розповідає жінка. — Гачком дещо вже вдається, а як буде з машиною, складно сказати.

Перші вправи на в’язальній машині зробила Наталія Філюк. З допомогою майстра, звичайно.

Уперше працюю з такими мотивованими учнями

— Настільки мотивованих учнів, якими є мої нинішні підопічні, зустрічаю вперше у своїй роботі, — розповідає майстер Оксана Ванюшкіна. — Та й узагалі вперше працюю з незрячими людьми. У них дуже велике бажання вчитися. Є такі елементи, що їх опанували за день. Тоді як люди, в яких добрий зір, вивчали їх тиждень-другий. Мої учні вже опанували ази нової справи. Перейшли до виготовлення узорів. Без помилок, звісно, не обходиться. Утім, можу з упевненістю сказати: їх реально навчити виготовляти такі речі, які можна виставляти на продаж.

Дамо їм також основи машинного в’язання. Це розширить їхні можливості. Наприклад, машинний виріб можна прикрасити елементами, зв’язаними гачком. У мене мрія, щоб їм виділили місце у великому торговельному центрі. Щоб там могли продавати зроблене, отримувати замовлення.

Вінницька область.

Коментар

Роман Штогрин, директор міжрегіонального центру професійної реабілітації інвалідів «Поділля»:

— Комплексна реабілітація з отриманням виробничих навичок і працевлаштуванням людей з особливими потребами — новий напрям роботи нашого центру. Завдяки цьому змінюємо, точніше, ламаємо стереотипи у ставленні до таких людей.

Переконуємо їх самих, роботодавців, суспільство, що вони мають право і можуть трудитися на відкритому ринку праці. Для нинішньої групи в’язальниць уже проводимо перемовини з одним з торговельних центрів про виділення місця для продажу їхніх виробів. Ми відкриті до співпраці з кожним охочим, хто має групу інвалідності, віком від 18 років. Послуги для таких людей безплатні.

ДОСЛІВНО

Незрячі в’язальниці: «Не треба нас жаліти, що хтось спіткнувся і впав у люк, краще допоможіть».

Віктор Скрипник

„Голос України”