На війні, каже боєць, страху не було.
Микола Мирончук на війні втратив обидві ноги. Та нині чоловік вже робить перші кроки на протезах. Історію незламності бійця із невеличкого села на Рівненщині розкаже Сніжана Сидорук.
З міномета прилетіла міна… Я пам’ятаю, як робили евакуацію, як хлопці витягнули, як нога збоку лежала.
Улітку 22-го Микола з у складі 58-ої бригади тримав оборону під Бахмутом. У тому бою, як згодом з’ясується, чоловік втратив ноги.
Микола Мирончук, військовослужбовець Збройних сил України:
Прокинувся у палаті, і перше, що було – правої ноги в мене, я знаю, що вона відірвана була, а тут прокинувся й дивлюся, а лівої – більше немає. Дружині ніхто не казав. З Дніпра подзвонив їй: я живий, але трошки не цілий. Вона сказала: який є, але живий.
Відтоді військовий на лікуванні. Позаду численні операції.
Більш як пів року тому бійцю виготовили протези. Микола до них довго звикав. Але вже робить перші кроки.
Заново учишся ходить. Я ж не збираюся усе життя на возику провести.
Ходити боєць почав у Рівненському обласному шпиталі ветеранів.
Починали з найпростішого – це стояння, балансування. З кожним днем збільшуємо навантаження.
Пацієнт, кажуть медики, показує гарні результати. На милицях без допомоги Микола може подолати понад сто метрів.
Олександра Карпова, медична сестра відділення фізичної та реабілітаційної медицини:
Микола – цілеспрямований, вольовий. Він бачить свою ціль. Основна моя мета – підготувати пацієнта до повноцінного життя.
Миколі – 49. Він родом із невеличкого села на Рівненщині. До повномасштабного вторгнення – звичайний електрик. А на війні став навідником ПЗРК.
Микола Мирончук, військовослужбовець ЗСУ:
У першу чергу в мене є вдома сім’я – жінка, дитина, а друге – а що всі ховатись будемо. Під військкоматом черги стояли, і їх не викликали, але люди йшли – хлопці молоді самі йшли.
На війні, каже боєць, страху не було. Не відчув його, і коли дістав поранення. Тоді Миколу ще й контузило. Тому багато чого не пам’ятає.
Світлана Павлюк, психологиня:
У нього є таке розуміння, що потрібно вчитися жити по-новому. Як на мене, що йому в цьому допомагає – це його близькі люди: його дружина, його син. І, звичайно, велике бажання ходити, повернутися додому і бути корисним для своїх близьких людей.
Микола Мирончук, військовослужбовець ЗСУ:
Я не кажу, що я там сто відсотків буду бігати, але просто те, як сказати, мотивація в тім, щоб самому собі я міг давати раду, щоб я міг сам пересуватися. Просто, щоб я не потребував чиєїсь допомоги.
Маленькими кроками Микола крокує до мети. Він переконаний: так прийде до перемоги й Україна.
Мрія, щоб скоріш закінчилась ця війна.
Сидорук Сніжана