Світло для незрячих

Світло для незрячих. незрячий, світлофор, суспільство, тактильна плитка, інвалідність, road, outdoor, trousers, footwear, person, sidewalk, way, jeans, street, clothing. A person standing on a sidewalk

Маленька непоказна коробочка, встановлена на опорі світлофора, одноманітно тенькає, коли вмикається зелене світло для пішоходів. Ледь прискорюється, коли світло має от-от згаснути, і робить попереджувальний сигнал – «стоп!». Це доволі зручно. Особливо, якщо, стоячи на світлофорі, втикаєш в телефон (не робіть так!). Такі коробочки з’явилися у місті не так давно й далеко не на всіх переходах. Втім, іноді здається, що вони тенькали там завжди. І найдивніше – більшість навіть не здогадується, що ці тенькалки – то звуковий сигнал для незрячих людей, пише Галицький Кореспондент.

А як часто ви бачите їх на вулиці, незрячих?

Іноді мені здається, що це люди-невидимки. Я точно знаю: вони існують. В нашій країні, в нашому місті. І все ж таки ми їх не бачимо. Як і вони нас. От тільки вони нас не бачать, бо не можуть, адже – незрячі. А ми їх не бачимо, бо не хочемо, адже – сліпі.

Пострадянські міста і села пристосовані лише для фізично здорових і сильних людей, бажано без малолітніх дітей, тварин, габаритного вантажу і з автомобілем. Якщо ж ви якось не вписуєтеся в ці характеристики, жити ви, звичайно, зможете. Але важко, постійно потерпаючи якщо не від труднощів, то принаймні від незручностей.

От як із тими тенькалками на переходах. Їх у нашому місті всього кілька, в центральній частині. У співвідношенні до кількості світлофорів, вважаймо, практично нема. Останніми роками додалася тактильна плитка. Також у центрі і також не всюди, ще й сумнівної якості. Але! До центру ще потрібно дістатися. Як це зробити, якщо в місті лише один автобусний маршрут має звукове обладнання, щоб оголошувати зупинки та номер автобуса (щось я давненько його не бачила, до речі, а ви?)? Ви скажете, завжди можна запитати людей на зупинці. Не завжди. По-перше, іноді ти стоїш на зупинці сам-один. По-друге, люди не завжди хочуть залежати від інших, а бажають давати собі раду самостійно. В цьому є свобода особи, її самодостатність. Це важливо.

Щоб незрячі стали видимими, потрібно ще багато всього: інфраструктура, спеціальні товари для незрячих (високотехнологічні пристосування в цілому світі роблять життя цих людей легшим та комфортнішим, дають можливість самостійно вправлятися у побуті та працювати), психологічна і фізична реабілітація, недискримінаційний підхід у навчанні і ще ціла купа і трошки. Адже зараз в Україні навіть тростини путньої не купити – за словами представників Українського товариства сліпих, тростини українського виробництва нікуди не годяться, а закордонні коштують значно дорожче і їх складно придбати. Не кажучи вже про такі елементарні, здавалось би, речі, як індикатори рівня рідини у склянці чи спеціальні лінійки з тактильними позначками і клейкі етикетки для маркування продуктів тощо. Так, я теж не задумувалася раніше над тим, що таке індикатор рідини… А як же має незряча людина налити окропу до чаю?

Ви колись бачили на вулиці незрячу людину з собакою-поводирем? За кордоном таких собак навіть в реанімацію пускають. А в нас? Єдиний в Україні центр підготовки таких собак – в Ужгороді. Але нещодавній скандал з тим, що незрячого з собакою-поводирем не впустили в метро, вказує на прогалини в українському законодавстві та проблеми з дозвільними документами на таких тварин. І тут спільна відповідальність господаря і відповідних служб. І часто це – замкнуте коло. Втім собака – далеко не завжди найкращий варіант, а дехто з людей взагалі не зможе з нею співіснувати.

Та не це головне. Можна зробити «розумними» всі пішохідні переходи та наліпити етикетки зі шрифтом Брайля на всі ліки, але поки суспільство не «побачить» незрячих, проблема не зникне.

Нещодавно подруга, яка зараз проживає в Польщі, поділилася досвідом, як там ще зі школи розвивають емпатію та навчають дітей буди толерантними й підтримувати людей з інвалідністю. Для школярів була влаштована екскурсія до центру реабілітації незрячих дітей. Щоб всі були в однакових умовах, гості центру одягли пов’язки на очі, аби відчути себе так, наче вони нічого не бачать. Це непересічний досвід, який вони навряд чи забудуть. Тож у цих дітей, коли вони стануть дорослими, мабуть, не виникатиме питання, чи варто паркувати машину так, що вона перекриває доступ до зони пішоходів, адже серед них можуть бути і незрячі, і люди на візках, яким потрібно більше простору.

Інклюзивне навчання в Україні лише робить свої перші невпевнені кроки, наштовхуючись на брак добре підготовлених фахівців та відсутність матеріально-технічного забезпечення навчальних закладів, від дитячих садочків до університетів. Та головною перешкодою на цьому шляху стають саме люди.

З одного боку, батьки слабозрячих чи незрячих дітей бояться цькування та неприйняття і що їхня дитина не встигатиме за програмою, тож наполягають на навчанні у спецзакладах інтернатного типу, яких не так уже й багато. З іншого – батьки зрячих дітей бояться присутності незрячої дитини у школі. Їх страхає, що така дитина «забиратиме» увагу вчителя від їх «нормальних» дітей, гальмуватиме розвиток класу, а найдрімучіші переконані, що інвалідність (будь-яка, не лише по зору) – заразна.

Як з цим бути? Відкривати очі. Широко і сміливо. А ще ширше – серце. Воно бачить у темряві…

Лінник Людмила

Напишіть відгук