Двобій із суперниками та собою

У житті 31-річного Олексія Гетуна із села Острожець Млинівського району був такий епізод: ще в дитсадку вихователька його запитала, ким він хоче стати. «Чемпіоном», — відповів без вагань. Та невдовзі «чемпіонство» довелося поставити під сумнів, бо з’ясувалося, що в Олексія — серйозні негаразди з рукою, і недуга дедалі прогресувала. Відтак почалася тривала боротьба з хворобою. На жаль, хлопцю не вдалося повністю уникнути інвалідності, але чемпіоном він таки став. У складі збірної України з футболу з наслідками ДЦП він виборов срібну медаль Параолімпійських ігор в Лондоні (2012 рік), є дворазовим чемпіоном Європи (2006, 2010) та дворазовим бронзовим призером чемпіонатів світу (2007, 2011).

Перемоги самі не котяться, мов м’ячик…

Футбол для Олексія Гетуна — це все. Навіть взимку під час перерви в сезоні він зрання або ввечері годину-другу тренується, щоб, як сам каже, не втрачати форму. А ще знаходить можливість для пропаганди спорту та фізкультури. Саме після такої місії (з вихованцями підліткового клубу, які мають вади здоров’я) й відбулася наша зустріч з Олексієм.

— Я дивлюся на цих хлопчиків, яким випали життєві випробування, і твердо вірю, що вони неодмінно переборють труднощі, — каже майстер спорту міжнародного класу. — Для цього вони мають виявити силу волі, полюбити ту справу, яку покликані робити, визначити мету і наполегливо йти до неї. Коли я потрапив до складу збірної України і відчув неймовірні навантаження (фізичні та психологічні), то підійшов до тренера й у відчаї сказав: «Все, зав’язую з великим футболом, бо на нього моїх сил замало». А той відповів: «Ти що думав: буде легко, а перемоги до тебе самі котитимуться, мов м’ячик? Усе в тебе вийде, але лише тоді, коли перестанеш думати, що твоїх сил для перемоги замало!» Так і сталося.

З батьком — однодумці

— Мій шлях до спорту почався, власне, з дитсадка, коли вперше помітили проблеми зі здоров’ям, — каже Олексій Гетун. — Тому, крім лікування, довелося активніше зайнятися фізичними вправами.

А любов до футболу прищепив мені тато, будівельник за професією, який у вільний від роботи час і сам грав, а ще більше — вболівав.

Він мене часто підбадьорював: мовляв, у футбол грають ногами та головою, тож на хвору руку не варто звертати уваги. Малу-помалу почав втягуватися в улюблену справу, при цьому розуміючи, що маю певний природний хист до гри. Але самостійно навчатися футбольних азів — одне, під керівництвом тренера — друге. Тож ми (група сільських хлопців) звернулися з проханням до Анатолія Кулешова (був такий в Острожці справжній футбольний фанат) з проханням потренувати нас. Під його керівництвом виникла добре зіграна сільська футбольна команда. Мені теж знайшлося в ній місце. Грав наш «Буревісник» у чемпіонатах району, області, і я щоразу намагався підтримувати спортивну форму, щоб не втратити місце в команді. Щоправда, коли вступив до Рівненського інституту слов’янознавства, довелося віддати перевагу навчанню.

Згодом Олексій влаштувався на роботу в Луцьку. Там познайомився з капітаном волинських параолімпійських футболістів Андрієм Розтокою. Охоче відгукнувся на його пропозицію спробувати сили в команді. А вийшло так, що його згодом запросили і до збірної України.

«Бий на силу, але з розумом!»

Перше бойове хрещення Олексія Гетуна як гравця збірної країни відбулося під час товариських матчів, де він відкрив лік забитим м’ячам. А потім була участь в чемпіонаті Європи 2006 року в Ірландії. Тоді українці у фіналі впевнено, з різницею у три м’ячі, перемогли росіян.

— Наше протистояння в параолімпійському футболі зі збірною Росії за останні сім років — найзапекліше, — зізнається нападник української команди, — причому зі змінним успіхом. Часто доля першості вирішувалася у серії післяматчевих пенальті. Чесно кажучи, я чомусь не люблю бити одинадцятиметрові, але на другому моєму європейському чемпіонаті таки довелося. Тоді навіть пробивали дві серії пенальті, бо ніхто не схибив. Отож, перед першим своїм ударом не міг вирішити, як пробивати. Раптом чую: «Нічого не видумуй! Бий тільки на силу, але з розумом!» Я так і зробив. Воротар, щоправда, вгадав напрямок, але не впорався із силою удару. Ось такий він, мій внесок у перемогу в фіналі чемпіонату Європи. А найбільше, звичайно, хотілося виграти Параолімпійські ігри в Лондоні. Майже все для цього зробили, дійшли до фіналу. А там — знову збірна Росії. Ми на останніх секундах поєдинку мали шанс забити, але рахунок 0:1 так і не змінився…

Нині Олексій Гетун готується до Параолімпійських ігор, котрі відбудуться у Ріо-де-Жанейро.

Рівненська область

Юні спортсмени Млинівського спортклубу «Надія» роздивляються нагороди свого славного земляка.

Фото Євгена Цимбалюка

Євген Цимбалюк, Олександра Юркова

„Голос України”