Вінничанка однією рукою вигаптувала галерею портретів видатних особистостей
Не так часто людям доводиться бачити добірку знімків видатних українців. А Любов Шаламай у січні цього року в райцентрі Калинівка на Всеукраїнському святі гумору і сатири, приуроченому 180-річчю від дня народження Степана Руданського, виставила просто неба на огляд пантеон славних імен. Тарас Шевченко, Леся Українка, Григорій Сковорода, Іван Франко, Богдан Хмельницький…
Загалом 22 портрети яскравих особистостей, життя яких засвідчує, що незалежність і державність України не стали збігом обставин, а зерна цього зріли у глибинах минувшини. Яке ж було здивування учасників свята, коли те, що з відстані здавалося фотографіями, насправді виявилося вишитими портретами, створеними голкою та ниткою!
Я буду крізь сльози сміятись
Вона 25 років працювала бухгалтером у господарстві. За сільською роботою в неї не було часу вишивати, хоч знала це ремесло ще з дитинства. А коли понад сім років тому переїхала жити до Вінниці, то відразу відгукнулася на пропозицію керівника міжрегіонального центру профреабілітації інвалідів «Поділля» вести гурток вишивки. Чотири роки працювала волонтером, навчаючи молодь з обмеженими фізичними можливостями.
«Хвороба поліомієліт мене менше торкнулася, хоч я і стала інвалідом першої групи. А хворим щось робити дуже складно. Були в гуртку і такі дівчата, яких півроку навчала тримати голку в руці. При зустрічі їхні матері дякують мені, бо тепер дитина вдома вишиває, себто зайнята і радіє зробленому своїми руками», — сказала Любов Шаламай.
Ведучи гурток, вона і сама почала вишивати. Спочатку це були квіти. Потім якось побачила в журналі схему портрета Лесі Українки, своєї улюбленої поетеси, і загорілася бажанням вигаптувати. Також поклала на полотно її поезію «Contra spem spero», котра стала творчим девізом самої майстрині. Потім вишила портрети Тараса Шевченка, Михайла Грушевського, княгині Ольги, Володимира Великого, Ярослава Мудрого, Михайла Коцюбинського, Данила Заболотного, Миколи Амосова. Такою працею вона відкрила собі дорогу в історію українського духу, українського мистецтва.
«Коли вишиваю портрети великих людей, згадую слова Василя Симоненка: «Народ мій є, народ мій завжди буде. Ніщо не перекреслить мій народ!», — зазначила майстриня.
З Любов’ю Павлівною розмовляємо в обласній науковій бібліотеці імені К. Тимірязєва. Відразу помітив: вона тут своя. Кладе на журнальний стіл товсту теку, повну грамот, подяк і фотографій.
«Ось найбільша моя нагорода — Почесна грамота Українського фонду культури, де наприкінці минулого року у Києві відбулася моя виставка», — зауважує вона і на підтвердження події дістає з течки копію статті з журналу «Вінничанка». Читаю: «… Яка дивовижа! Просто в голові не вкладається, як це голкою можна таке «видзьобати»!.. Ви тільки подивіться: В’ячеслав Чорновіл — як живий! А Богдан Ступка… Відкриваючи виставку, Герой України, лауреат Шевченківської премії Борис Олійник зазначив: «Твори Любові Шаламай — неперевершені. Шедеври! Ви вишили українську душу. Це унікальний дар — перенести на полотно людський характер і долю…»
Гортаємо грамоти і знімки. Ці свідки чогось важливого не систематизовані в течці ні за часом, ні за тематикою. Тому розмова виходить якось про все. Про внучку Аліну, яку вона на фото навчає малювати писанки, про внука Вітю, якого навчила шити на машинці, про колег, які написали вірш про неї…
Та якось неждано, а втім, цілком логічно, постає тема Майдану. Вона зауважила: «Думаєте, за день люди вийшли? У кожного свій Майдан, і вони тоді з’єдналися. У 2001 році мені треба були гроші на операцію. Але керівник господарства відмовився виплатити борг із заробітної плати. Після операції я подала до суду, який тривав кілька років. Це страшно: інваліду судитися за зарплату. Я ці гроші не відсудила, а виплакала. Я прощаю керівникові, бо не можна в злобі жити весь вік. Треба по-людськи жити».
Очі мають говорити
Любов Шаламай вишиває з любов’ю. Основна техніка — хрестик. Робиться схема портрета, а потім ниткою і голкою малюнок переноситься на полотно. Гаптує однією рукою. Полотно натягує на п’яльця, ставить на журнальний столик, лівою хворою рукою притримує, а правою працює. Запевнила, що вже добре наловчилася.
Один хрестик — то чотири уколи голкою. В одному квадратному сантиметрі роботи — від 25 до 30 хрестиків. Вишита картина розміром, скажімо, 40 на 50 сантиметрів — це 50 тисяч хрестиків та 200 тисяч рухів голкою. Кропітка робота. А ще — треба підібрати колір. З її слів, наприклад, у вишитому нею портреті Василя Стуса 95 відтінків кольорів. Лише на його обличчі — 60! Ретельно все рахувати треба: одним хрестиком помилишся — і вже обличчя сприймається не так.
Ця складна робота потребує вміння і терпіння. Про складне Любов Шаламай розповідає по-селянському просто: «Я завжди починаю портрет з очей. Коли приходять гості і впізнають, чий погляд, то настає найбільше натхнення. Якщо мене люди похвалили, то ще краще працюю».
Твори майстрині останніх кількох років виставляють на свята у Центральному парку культури і відпочинку міста Вінниці. А в пам’ять про свого батька, який був інвалідом війни, вона щороку демонструє їх в обласному госпіталі для інвалідів Великої Вітчизняної.
У найближчих її задумах вишити Раїсу Кириченко та Назарія Яремчука. Започаткувала вона й новий проект — «Видатні сучасники».
Звісно, щоб полотно стало твором, потрібні нитки, гарна рамка тощо.
Зазвичай майстриня свої роботи не продає. Та кілька разів на замовлення вишивала Кобзаря і хоч про «гроші не натякала, самі заплатили». Як і за портрет Лесі Українки. Тоді вона накупила ниток, придбала нарешті пральну машину, вишила новий портрет поетеси та сама купила гарну рамку для нього. Характерно, що на рамці її робіт є невеликі металеві пластини, де зазначено, хто творив, а хто оформляв працю. По допомогу в оформленні вона звертається до депутатів обласної та міської ради. Ще жодного разу не відмовили.
Насамкінець Любов Шаламай розповіла про свою виставку у Вінницькому національному технічному університеті, яка їй запам’яталася. Після огляду картин була зустріч зі студентами. Вона їм порадила старатися жити так, щоб у майбутньому було кого вишивати. Через кілька днів викладачі передали їй відгуки про зустріч. Один студент написав: «Запали в душу слова вишивальниці: «Жити треба так, щоб в майбутньому хотілося вас вишити». Ці слова спонукають нас задуматися над нашим життям і нашими вчинками». «Це ж він сказав про те, до чого я йшла всі сім років, відколи почала вишивати», — зауважила Любов Шаламай.
Олег Чебан
Майстрині – натхнення, країні – добра, українському народові – злагоди, рукотворному мистецтву – вічності, уславленим іменам та добрим справам – наша пам’ять!!!