Що ми знаємо про життя людей з обмеженими можливостями — тих чернігівців, які живуть поруч із нами? Напевно, небагато, враховуючи ту незриму межу, що й досі існує в пострадянському суспільстві, ніби розділяючи людей на два табори. Можливо, тому зустріти на вулицях міста когось із них на інвалідному візку — явище досить нечасте. Втім, це не про 36-річного Сергія Шуруту, учасника 13 Краківського марафону, що відбувся 18 травня, та марафонів спортсменів-любителів на інвалідних візках, котрі донедавна щороку проходили у Криму.
Майже київські дистанції — і в сніг, і в дощ
Незважаючи на те, що сидіти в такому транспорті йому доводиться майже півжиття, щодня він долає дистанцію щонайменше в 20 км. Долає, як каже сам, «своїм ходом». Прокидається зранку і йде назустріч новому дню — з гарним настроєм, якому позаздрять чимало цілком здорових людей. Вранці його маршрут схожий на маршрут більшості містян: від дому до роботи. Від будинку в Радянській Слободі, де Сергій живе з батьками та меншим братом, до автосервісної компанії, що на Подусівці, в якій він працює страховим агентом. Це 7 кілометрів, але нерідко це лише третина шляху, яку він щодня долає самотужки. «Зазвичай після роботи їду ще кудись, аби розвіятися, зустрітись із кимось, зробити покупки. Зрештою, це теж тренування до щорічного марафону, без яких я не уявляю свого життя», — розповідає Сергій. За його спиною традиційна поклажа — середніх розмірів рюкзак, де є завжди вода, чай і плащ на випадок дощу.
Втім, так було не завжди. У 20 років у Сергія невідомо звідки взялося захворювання, наслідком якого стала пухлина спинного мозку. Пересуватись як раніше вже не виходило, тож довелось ходити з палицею. Підступна хвороба прогресувала і невдовзі позбавила можливості ходити, прикувала до ліжка. «Великою подією стала операція, котру в 1996 році мені зробив класний спеціаліст з Англії Генрі Марш. Хоча вона була дещо запізнілою, але до того в Києві таких операцій не проводили», — згадує співрозмовник. Видно, що ця тема йому неприємна, скаржитись на долю — не в його правилах. Словом, після року повного свого ув’язнення він став пересуватися. «Вибиратись на люди у візку спочатку було ніяково. Як більшість таких, кого спіткала схожа доля, я соромився. Проте таки зрозумів, що так довго тривати не може», — продовжує далі Сергій. Він вирішив потроху виходити. Спочатку на двір, на вулицю і за кілька місяців зважився відвідати місто, куди на деякий час він згодом переселився. Невдовзі хлопець отримував другу освіту в Чернігівському педуніверситеті.
Щеплення проти байдужості — совість
За першою освітою Сергій історик, за другою юрист. Але попрактикуватися вдалось тільки рік: щоб працювати юристом, треба мати здорові ноги. Щоправда, в життєвому багажі нашого героя є позитивний приклад і юридичної практики, і того, що за справедливість варто боротися. Кілька років тому Сергій успішно виграв суд в одного з провідних чернігівських банків. Банкір, як це зазвичай водиться, не забув поставити усюди банкомати, але «забув», що не всі люди є спритними та здоровими, як він, і можуть дістатися до панелі з кнопками. Це й не дивно, адже насправді людей на інвалідному візку набагато більше, ніж ми бачимо. Просто більшості з них легше попросити когось купити продукти, забрати пошту чи пенсію, ніж битися за свої очевидні загальнолюдські права. Отже, рік судової тяганини, і в нагороду за рішучість… біля Сергієвого подусівського банкомату з’явився цегляний заїзд. Стосовно інших філій ніхто не напружувався, мовляв, скільки цьому інваліду треба. До речі, Сергій навіть отримав компенсацію в 5 тис. грн. Проте згодом банк виграв апеляцію.
Ще один особистий внесок Сергія — пандус біля міської бібліотеки ім. Коцюбинського. Це було понад 10 років тому, коли Інтернет був не у всіх. Щоб скористатися в бібліотеці цією безкоштовною послугою, як мінімум треба було піднятися на сходинки. Років два Сергію допомагали люди, а потім на його прохання при реконструкції будівлі зробили чудовий пандус. Сергій відзначає, що його конструкція правильна і відповідає всім нормам. Адже таке досі рідкість.
Такі приклади зародження в Чернігові елементів доступного дизайну в цілому ситуацію не міняють, і це на собі відчуває Сергій та багато інших чернігівців. Благі починання офіційних осіб є хаотичними: десь встановили пандус, десь забули. Аби їхні дії відповідали державним будівельним нормам, треба докласти багато зусиль, а поодинці цього не досягти. Громадські організації, на жаль, у цьому важливому напрямку не є активними.
«…А ненормальних не знайшла»
Менталітет пересічних громадян — це взагалі тема для окремої статті. Дехто з них ставиться із розумінням, допомагає занести візок у наш непристосований для людей з інвалідністю транспорт, а дехто іноді сам не розуміє, що робить і що говорить. Так, Сергій знає один такий красномовний випадок, що відбувся з чернігівкою Наталією Пархоменко, учасницею «Танців на візках». Того разу Наталі дістатися в місто без візка на тролейбусі допомагала подруга. Вона завела дівчину через середні двері, а сама пройшла вперед. На запитання кондуктора про проїзд подруга сказала, що вона супроводжує інваліда і їде безкоштовно. Тітка подалася, щоб з’ясувати, де той інвалід і його посвідчення, а повернувшись, заявила: «Увесь салон оббігала, а ненормальних не знайшла».
Рекорд: 21 км за годину й 50 хв.
Хобі Сергія — це не тільки фото- та відеозйомка, а й марафони на візках, якими він захопився в санаторії ім. Бурденка, що в м. Саки (Крим) понад 7 років тому. Учасників там налічувалося сотні: на спортивних візках та на активних, як у Сергія. Здебільшого Сергій завжди був у призерах, а у 2012 році у своїй категорії посів І місце. «Коли запропонували вперше, я вагався. Став тренуватися: коли крутиш колеса на візку, здається, руки відваляться, — розповідає він. — Їздив на дистанції і по 42 км. Мій рекорд — 21 км за годину й 50 хв. Але не в перемозі справа. Головне — участь і людське спілкування». Про поїздку на щорічний марафон до Кракова хлопець і не мріяв. Проте така можливість з’явилася завдяки народному депутату Валерію Дубілю, який надав матеріальну допомогу. Забіг по вулицях старовинного міста здійснили близько 7 тисяч чоловік. Щоправда, більшість були звичайні бігуни-любителі, решта на візках (номер нашого марафонця 6279). «Це була моя перша в житті поїздка за кордон, і я страшенно задоволений нею. З України нас було двоє: я та Іван Ареф’єв із Кіровоградщини, — продовжує він. — З Києва ми доїхали до Львова, далі до кордону і звідти пішки у Краків. Там нас зустрічав пан Вітек, власник п’яти кав’ярень у Кракові, з яким ми познайомилися на сайті серфінгу». Забіг тривав один день, але завдяки гостинності Вітека хлопці жили у Кракові 10 днів. «У марафоні на 21 км мені вдалося посісти 5 місце, Вані — 4. Але це тому, що він молодший і худіший за мене, — жартує Сергій. — До того ж незнайома місцевість та бруківка». Головний приз був автомобіль, для візочників — 5 тисяч злотих. Сергія нагородили 300 злотими — це десь 1200 грн., а тому не втримався від спокуси пошопінгувати та накупити сувенірів друзям. Решту часу витратили на екскурсії та прогулянки містом, що дали можливість трохи насолодитися безбар’єрним життям поляків.
Спинальників позбавили реабілітаційних центрів
Сергій Шурута не втрачає надії на своє видужання. «Потрібна реабілітація, але за нинішніх подій спинальники фактично втратили всі три реабілітаційні центри, що мали. Це два санаторії в Криму в м. Саки, третій у Слов’янську». Наразі нікому до цього і справи немає. Але і тут Сергій Шурута не опустив рук, а став одним із активістів, які сьогодні розробляють проект нового реабілітаційного центру в Україні. Долучитися до ініціативи можуть усі небайдужі та зацікавлені https://vk.com/club69808215
Інга Вітковська