«Ми подружилися. А через три місяці вирішили жити разом»

Катерина Оліфер і Володимир Колесник разом уже дванадцять років. В обох за плечима дуже тяжке життя інвалідів. Катерина Григорівна прикута хворобою до інвалідного візка, Володимир Григорович ходить на власних ногах, але які ж вони в нього скалічені, скрючені. Народилися і виросли вони в різних кінцях Козелецького району, а зустрілися в геріатричному пансіонаті, що на околиці села Данівки, поряд із Свято-Георгіївським монастирем. Може, то Бог подарував їм цю зустріч? Поселяючись у пансіонаті, шукали порятунок від безпорадності, а зустріли долю. Спочатку жили на віру, потім повінчалися, а далі зареєстрували свій союз у сільській раді. До батьківського прізвища Катя додала чоловікове. Стала Оліфер-Колесник. Живе подружжя у любові і злагоді, береже одне одного, підтримує в усьому.

Подружжя Колесник – Катерина та Володимир

«Я все життя по лікарнях», — каже Катя

— Яз Косачівки. Мо’, чули про таке село? Це за Десною, на березі Київського моря, — розповідає Катерина Григорівна. — Від Козельця далеко, більше сорока кілометрів. Та я на мотоколясці цю відстань легко долала. Відчайдуха була. Увімкну швидкість 50 чи й 60 кілометрів і мчу. Ну, це пізніше було, коли вже ногами зовсім перестала ходити.

А народилася я нормальною дитиною, третя в сім’ї. І пішла своєчасно. А десь у років два з половиною заболіла одна ніжка, далі друга. Куди тільки мене не возили батьки, до яких тільки лікарів не зверталися! Нічого зарадить не могли. Ніжки покрутило, повивертало. І я перестала ходити. Мамі тоді, розповідала, запропонували здати мене в спеціальну установу для дітей-калік. Але вона сказала: «Нікуда і нікогда!». Так я й росла в сім’ї. Мене всі любили, жаліли. До школи носили на руках, взимку возили на санках, влітку — на велосипеді.

Діти — народ жорстокий. Ображали, насміхалися. Та я терпіла. Вчилася добре. Дуже хотіла навчитися ходити, щоб бути, як усі. І років у десять таки почала потроху дибати. Спочатку з милицями, а далі — з паличкою. До школи далеко, але я ходила. Після восьмирічки середню освіту здобула у вечірній школі.

Професор Євгеній Тимофійович Скляренко, який у Києві в інституті ортопедії зробив мені редресацію, тобто виправлення деформації ніг, розповідав, що медицина знає 72. види поліартриту. Одним з них страждаю я. Їздила в санаторії. У «Десні», що в Ладинці Чернігівського району, бувала мало не щороку. Підлікують — відчую себе краще. Було, що й без палички ходила.

Людина я весела, товариська. У лікарнях і санаторії легко сходилася з такими ж, як сама. Тепер у мене багато друзів по всьому світу. Доля в усіх різна, але ми спілкуємося по телефону, вітаємо одне одного зі святами, знаємо, як хто живе.

Як жити далі?

— У молодості я була гарненька. Співала добре. Під двором у нас лавочка, на якій вечорами збиралася молодь. Кавалери ніколи не залишали мене поза увагою. Але я розуміла, що з моєю хворобою створити сім’ю — великий ризик.

Якось поділилася з лікаркою обласної лікарні Галиною Василівною Артеменко думками про те, як мені жити далі. Ну, доки є мама, сестра — якось буде, а коли залишусь сама? Може, треба народити дитину? Галина Василівна, прекрасний фахівець, добра людина, сказала мені відверто:

— Не можна, Катюшо. Ти просто її не виносиш.

Було легше, доки жив тато, Григорій Овсійович, вічний шофер-тракторист, майстер на всі руки. У1989 році його не стало. Брат Миша (його вже теж немає) жив у Харкові. Сестра Галя — в Киїнці під Черніговом. Залишилися ми з матір’ю Марією Гаврилівною удвох. Доки вона не занедужала, якось справлялися, навіть сяке-таке хазяйство держали, город порали. Коли ж мама заслабла, я задумалася, що ж робити далі. Про будинки-інтернати і пансіонати для престарілих та інвалідів чула. Розповідали люди, що хороший пансіонат за Козельцем. Одного разу кажу мамі:

— Давай удвох підемо туди.

Але мати відповіла:

— Я зі своєї хати нікуди не піду.

І я почала готуватися до переїзду. Побувала в Козельці у районному відділі соціального захисту, розпитала, які документи потрібні. Тоді в мене був свій транспорт — мотоколяска. Мій добрий друг Валентин називав її кабріолет. 25 років вона вірно служила мені. Де тільки я не побувала на ній! А селом їздила постійно. Шкода, забрали її у мене зразу ж, як тільки поселилася в пансіонат.

Про те, що готуюсь до переїзду, не знала жодна душа. Матір було на кого залишити. В селі живуть сестрині діти — дочка і син. Доглянуть.

І от настав день, коли я найняла авто і приїхала з мішком книг і власними речами в пансіонат. Супроводжував мене зять Микола. Коли на вході нас зупинили, Коля оглянувся навколо і каже:

— Катю, тюрма!

— Мовчи, — обриваю його, ледь стримуючи сльози, — бо завернемось назад.

Було це в червні 2002 року. Прийняли мене в пансіонаті добре. А я плакала, не могла зупинити сліз. Медсестри, санітарки заспокоювали:

— Не плачте. Ви ще у нас тут заміж вийдете.

Невже напророкували? Ні про що таке я не думала. Он мішок книг. Буду читати — і все, думала.

Того ж дня до пансіонату поселялася стара жінка з Лихоліток Параска Петрівна Прибиш, баба Паша, як називали її тут. Нам з нею належало пройти тритижневий карантин. Я прошу обслугу:

— Не поселяйте мене ні з ким. Якщо можна, щоб я сама була в кімнаті.

А мені кажуть:

— Звісно, будеш сама. При карантині тільки так.

Поселили нас із бабою Пашею по сусідству. Все, здається, добре. А спати не можу. За стіною щось гурчить. Запитую у чергової, що то. А вона каже:

— Там у нас морг. Холодильник гурчить. Перелякалася до смерті! За свою постіль і до баби Паші. Так ми удвох з нею й залишилися.

А наступного дня до баби Паші прийшов її племінник Володя Колесник, син її двоюрідного брата. Ми познайомились.

«Мої хвороби спадкові»,— каже Володимир

— А я народився хворим.

Мати, Ганна Сидорівна, казала, що це спадкове, від батькового роду, — розповідає Володимир Григорович. — Жили ми з матір’ю удвох. У батька — інша сім’я. Ходити я не міг. Назву хвороби пригадати не можу. Ноги були покручені, у якихось шишках.

Поставив мене на ноги Олексій Омелянович Дзюбан, лікар обласної лікарні, царство йому небесне. Три операції зробив, і я почав ходити. А в одинадцять років мене рятував інший хірург — Фауст Федорович Сидорук у Козелецькій райлікарні. Ще ж малий був, а захворів на проривну виразку дванадцятипалої кишки. Так що гастрит, з яким живу, теж одержав у спадок.

Мати усе життя працювала на колгоспному свинарнику, з гумових чобіт не вилазила. Звідти і всі хвороби, які не відпускали нещасну в старості.

У Лихолітках я закінчив восьмирічку, а далі вчився в школі в Козельці. Після пішов у райпобуткомбінат учнем шевця. Навчився ремонтувати взуття, а потім і шити. Шив і чоботи, й черевики, туфлі, тапочки — що хто замовить. 25 років на одному місці.

— Він хорошим шевцем був, — хвалить чоловіка Катерина Григорівна. — Увесь світ до нього йшов. І тут ми ось уже тринадцятий рік, а люди, що раніше ремонтували взуття у Вови, несуть і сюди. Не відмовляє нікому.

І підопічні пансіонату, буває, просять. Ремонтує. І взагалі дуже роботящий. Якось підпрацьовував тут ліфтером. Керівництво йому довірило.

— Від нашої хати в Лихолітках до райпобуткомбінату — 7 кілометрів, — продовжує розповідь Володимир. — Колись регулярно ходили автобуси — проблем не було. А як розвалився Союз, доводилось і пішки добиратися. Хворі ноги, кульгаю, а мушу йти.

Коли мати захворіла, перейшов на поставки. А далі довелося розрахуватися. Саму її залишати не міг. У 1999 році мати померла. Я ще більше трьох років жив сам. А тоді вирішив, що продам хату і піду в інтернат. Тут я з січня 2002-го. Так що коли сюди прийшли баба Паша і Катя, я вже все тут знав і охоче познайомив їх з тутешніми порядками. Катя мені сподобалась. Красива, причепурена. Великі сині очі.

— Бач, помітив! — сміється дружина. — А я й справді підфарбувалася, нарядилася. Племінник у баби Паші виявився справжнім красенем. Високий, стрункий. І — сором’язливий, наче вихована дитина. Баба Паша усе мені про нього розказала.

«Ми попросили у директора окрему кімнату»

— Ми з Вовою подружилися. Любили розмовляти. Гуляли по території. Бачите, яка тут краса! Він возив мене по алеях парку. Так тривало три місяці. А далі вирішили жити разом. Пішли до директора Григорія Тимофійовича Немца і попросили окрему кімнату. Він, спасибі йому, усе зрозумів. Кімната на другому поверсі стала нашим першим сімейним домом. Про зміни у своєму житті я повідомила мамі і сестрі. Вони приїздили до нас, пораділи за мене. Вова їм сподобався. Мама навіть заплакала.

— Ну, дочечко, тепер ти не сама, — сказала. — Мені легше буде помирати. Бережіть одне одного, дорожіть одне одним.

Кімната у нас була хороша. Але — другий поверх, проблеми з ліфтом. І нам з часом дали оцю, на першому поверсі. Тут дуже добре. Два ліжка, стіл, холодильник, шафа, телевізор, окремий санвузол. Тюль на вікно і ламбрекен я повісила свій. Ікони теж наші. Ми з Вовою люди віруючі, молимося Богу, читаємо релігійні газети і журнали. Часто спілкуємося з отцем Михаїлом. Це він порадив нам пройти обряд вінчання. Провів його тут. Вінчики ми зробили з гілок туї, що росте під вікном, прикрасили штучними квітками.

Про те, щоб зареєструвати шлюб у сільській раді, заговорили пізніше, проживши разом чимало років. Подумали, що старіємо. А раптом щось? Працівники пансіонату допомогли нам зробити й це. Тепер ми чоловік і жінка і перед Богом, і перед законом.

З роками здоров’я не додається. Ось уже не слухаються у мене руки. Клята хвороба не відпускає. Але поряд — Вова, мій коханий чоловік, надійний друг. Бог його мені послав, за що повсякчас дякую Всевишньому.

Кілька років тому в пансіонаті помінялося керівництво. Григорій Тимофійович пішов на пенсію. Згадуємо його добрим словом. Тепер у нас директором Микола Васильович Шапка, теж хороша людина, турботливий господар, постійно дбає про всіх, кого доля привела в пансіонат. Тут підібрався хороший колектив. Працюють чуйні люди. Нас добре годують — у пансіонату своє підсобне господарство. Доглядають, створюють усі умови, щоб підопічні не відчували себе кинутими напризволяще. Самі розумієте — не від добра опинилися тут безпомічні люди. Я ж можу тільки дякувати долі, що саме тут зустріла Володю, чоловіка і друга. Люблю його і жалію.

Володимир Григорович слухає дружину і усміхається.

— Пощастило мені з нею, — каже.

Лідія Кузьменко, тижневик «Вісник Ч» №45 (1487)

GOROD.cn.ua