Що така доля випаде їхньому синові Артему, подружжя Надія та Олександр Коліньки не могли собі й уявити. Підлітком хлопець надто швидко почав рости, набув хворобливої худорби. Завжди вправний на уроках фізкультури, став відчувати як стягуються його сухожилки, постійно болить спина, з’явилася не відома досі слабкість. Діагноз — прогресуюча м’язова дистрофія — медики визначили після численних обстежень і підтвердили у столиці. Київські фахівці з метою видовження ахіллового сухожилка прооперували йому ноги.
Юнак попри все знайшов у собі сили і бажання навчатися у місцевому виші — відвідував лекції, готувався до семінарів, успішно складав іспити… Щоденна боротьба з хворобою лише загартовувала його характер. Він навчився самостійно розробляти стопи, виконує спеціальні вправи на розтяжку, при цьому завжди привітний та усміхнений і ніколи не жаліється на самопочуття.
— Моє життя поступово змінюється, — розповідає Артем. — Звісно, мені важко ходити, та все ж я намагаюся більше рухатись. Кілька років тому отримав путівку в кримський санаторій, де лікують хвороби опорно-рухового апарату. Був здивований такою кількістю хворих, майже всі вони на візках. Відтоді я теж став ним користуватися.
Артем самотужки навчився програмувати і нині працює в цьому напрямі, а торік він, давній шанувальник музики, вирішив опанувати гру на саксофоні. І якщо попервах під час гри на інструменті йому вистачало дихання всього на п’ять секунд, то досить швидко він цей результат збільшив учетверо. Звісно, для здорової людини це не показник, а от для хлопця з особливими потребами — ще й який! Юнак переконаний: коли щось іде не так, не можна опускати руки, треба просто тимчасово взяти паузу. Саме ця мудрість і допомагає досягати мети.
Хлопець багато читає, захоплюється успіхами великих людей, спілкується з друзями. Завжди стають у нагоді оптимізм і почуття гумору, якими Бог наділив Артема Колінька сповна. В інших цінує щирість, відкритість, порядність та вміння дотримувати слова. А ще переконаний: сенс буття — у русі і розвиткові.
— Пам’ятаєте, як у Булгакова в «Собачому серці»? — усміхається Артем. — Руїна не в клозетах, а в головах. Для мене важливо, аби був лад у голові, тоді він буде і в усьому іншому.
Часто з такими ж, як сам, «візочниками» вибирається в парк і тоді намагається їхнє дозвілля зробити активним і змістовним. Артем — один з організаторів і учасник змагань у Жовтих Водах для інвалідів-спинальників з паралімпійського виду спорту, яке носить назву «бочча». Чимало молодих людей з особливими потребами, замкнених у тісному світі чотирьох стін, повірили в себе, не почуваються відрізаними від життя.
Уже кілька років юнак співпрацює з комітетом доступності при міській раді, викладає в Інтернет власноруч створену карту доступності будівель міста для людей на візках, на якій указано пандуси і кнопки виклику.
Можливо, трохи краще за інших розуміє, що люди з особливими потребами повинні об’єднуватися, бо разом можна й гори зрушити.
— Це не ми підтримуємо його, а він нас, — зізнається Артемова мама Надія Федорівна. І стільки в її словах гордості за сина, захоплення його силою духу, віри в нього, а ще великої материнської любові, яка дарує невичерпну наснагу в боротьбі за повноцінне життя.
Олена Чернявська
м. Жовті Води
Дніпропетровської області