На початку 2015-го неподалік Донецького аеропорту нацгвардієць Богдан Оксентюк отримав уламкове поранення. Тоді, попри реабілітацію, шматок металу так і залишився у нозі молодого бійця. Та це не завадило 26-річному ковельчанину вже цьогоріч стати найшвидшим на “Іграх нескорених” у Сіднеї, здобувши для України «золото» у бігу на та ще й «срібло» та «бронзу» з плавання.
Це історія 26-річного Богдана Оксентюка, уродженця Ковеля Волинської області, старшого лейтенанта Нацгвардії, бійця окремого загону спеціального призначення, котрий у молодому віці вже встиг пройти горнило війни та прославити Україну на міжнародній спортивній арені. І на цьому зупинятися наміру не має.
Життєва місія — військовий
Пригадуючи шкільні роки, Богдан каже: «Ніколи відмінником не був. Та якщо треба було — вивчив». Згодом хлопець збагнув: хоче бути військовим. Вступив до Академії внутрішніх військ Міністерства внутрішніх справ України, що у Харкові, де здобув першу освіту. Під час подій на Майдані служив в Івано-Франківську, у військовій частині Нацгвардії. 2014 року поїхав на Схід. «Тоді ніхто не вирішував. Зміна керівництва держави — на цьому зіграли наші східні «сусіди». Забрали Крим. Той же сценарій планували втілити практично на всій території Східної України. З тими самими ключовими особами: Гіркіним і всією його бандою», — розповідає.
Військовий пригадує: тоді навесні ворог захоплював облдержадміністрації, зокрема, Донецьку та Луганську. «Поставили завдання для силового блоку: звільнити ці будівлі, аби не допустити незрозумілих референдумів», — уточнює він. Спершу Богдан і його побратими, перебуваючи на Сході, взагалі не мали постійної дислокації. «Могли впродовж дня кілька локацій і міст змінювати: Донецьк, Харків, Луганськ. Навіть літаками літали, адже то там захопили адмінбудівлю, то вже в іншому місті», — розповідає він.
Коли під’їхали до Донецької та Луганської ОДА, побачили: «Все було забарикадовано, захоплено, будівлі були повністю під їхнім контролем. Був план штурмових дій українськими силовиками. Але рішення не ухвалювали». Хлопець добре пам’ятає: ворог захопив не лише облдержадміністрації. Також і райвідділ у Слов’янську, відділ СБУ у Краматорську, в інших регіонах — також різні адмінбудівлі.
«Зачєм ви сюда прієхалі?»
«Тамтешні «правоохоронці» нам казали прямо: «Зачєм ви сюда прієхалі? Ми самі разбєрьомся!» Але вони вже від початку були проросійські: вже після Майдану чекали на прихід Росії. Казали: «На нас можете не сподіватися!» Хоча були й такі, котрі залишалися вірними Україні. Та більшість служили з незрозуміло якими поглядами», — продовжує Оксентюк.
Недоброзичливими до українських військових, пригадує воїн, були і місцеві. «На початку було всіляке. Навіть погрожували. Перекривали дорогу. Могла якась бабця вийти, зупинити колону військової техніки. А наші боялися взяти на себе відповідальність за якісь жорсткі дії. А згодом наших співробітників СБУ, котрі виїхали звільняти відділ у Слов’янську, розстріляли бойовики», — мовить він.
Хоча, за словами хлопця, половина місцевих таки була на боці наших військових. «Але ті, котрі були налаштовані проукраїнськи, їм було важче. Адже у міста заходили бойовики, і ці люди були залякані. Та коли ти заїжджаєш у місто і бачиш підтримку великої кількості людей, котрі тобі махають, розумієш: там дуже багато наших громадян», — ділиться він.
Оксентюк добре пам’ятає: ще у травні й упродовж усього літа українська армія щодня йшла уперед. «Вже 5 травня — серйозна операція: підрозділи СБУ та Нацгвардії під Семенівкою потрапили у засідку. 19 червня — масовий штурм Ямполя. Тоді був масований наступ українських сил. А далі — Іловайськ», — каже він.
«Місцеві казали, що хочуть втекти, а самі їздили з GPSами та позначали координати, де перебувають українські військові»
«Ми тоді були з іншого боку Іловайська. Отримали завдання: звільнити Ясинувату та утримувати місто. Тоді всі адекватні люди звідти виїхали. Залишилися лише ті, хто підтримував «рускій мір». Тому багато людей, коли ми тільки заїхали у місто, висловлювали своє незадоволення. Багато було й таких, котрі їздили до нас і казали, що хочуть втекти. А насправді дивилися, де українські сили та розвідували ситуацію. Потім з’ясувалося, що вони їздили з GPSами і позначали координати, де перебувають українські військові. Бувало, що, коли такі люди від’їжджали, за кілька хвилин по тому ж місцю починався прямий артилерійський обстріл», — розповідає військовий.
Богдан добре пам’ятає: вже взимку, коли повернуся з ротації, тривали запеклі бої за Донецький аеропорт. Його загін тоді перебував поблизу: він виконував розвідувальні дії та пошукові заходи у межах Авдіївської промзони.
Поранення: осколок так і залишився у нозі
Саме там 23 січня 2015 року під час розвідувальних дій у районі Авдіївки Богдан Оксенюк отримав уламкове поранення лівого стегна. Практично до літа волочився по лікарнях: проходив реабілітацію. Та уламок так і залишився у нозі.
Та після місяців відновлення Богдан знову повернувся до зони АТО, на Донеччину. «Я не вибирав: вертатися, чи ні. Я військовий. У мене був контракт із Нацгвардією. Я розумів ще раніше: якщо ти вступаєш на військову службу, то добровільно віддаєш частину себе державі», — переконаний хлопець. Тоді, за його словами, вже оголосили так зване перемир’я: наступів не було, він і його побратими виконували завдання щодо пошуку розвідувально-диверсійних груп. Час від часу їздили на ротації.
Проте військовий добре пам’ятає: було багато ситуацій, коли можна було попрощатися з життям. «Багато хлопців отримали поранення. Але коли згадую той час перебування на війні, певна ностальгія є. Мабуть, за тією дружньою атмосферою, яка була там, за підтримкою. У колективі всі ситуації здебільшого намагалися переводити все на жарт», — згадує він.
Пригадує в своїй розповіді нацгвардієць і про їхнього наставника — генерала Кульчицького. «Це був професіонал. Людина. Він навіть на змагання приходив за участі нацгвардійців і показував усе на прикладах. Сам же був майстром спорту зі стрільби. Хлопці розповідали, міг показати нашим, як правильно бігти дистанцію з перешкодами. Міг у парадній формі лягти на землю і показати, як правильно повзти», — каже він.
“Ігри нескорених”
У липні 2018 року у Богдана закінчився контракт. Зараз він — у запасі. Проте вже встиг відзначитися і на спортивній арені. Пригадує: на початку цього року побачив проморолики “Ігор нескорених”. «У той час уже практично в АТО не їздив, виконував певні завдання у країні. Відтак спробував власні сили у нацвідборі Ігор», — уточнює він.
«Рекорди не встановлював (сміється. — Ред.), але мене порівнювали тоді ще із Олегом Зимніковим. (На “Іграх нескорених-2017” став «золотим» із бігу. — Ред.)», — продовжує Богдан. І вже за півроку тренувань Оксенюк у складі збірної України поїхав захищати спортивну честь нашої держави до Сіднею.
«Дають зрозуміти: людина, котра віддала частину здоров’я чи життя за свою державу, — Герой»
«Ми їхали на Ігри, аби представити там Україну, поспілкуватися з ветеранами війни з інших країн. А там ставлення до ветеранів війни — дуже серйозне. І незважаючи на те, з якої ти країни. Там суспільству дають збагнути прямим текстом, що людина, котра віддала частину здоров’я чи життя за свою державу, — це Герой. У нас також це є, але ще не всі це усвідомлюють», — переконаний військовий.
Хлопець пригадує: зустріли українську збірну з хлібом-сіллю, короваєм і національними танцями. У Сіднеї ж із населенням у 5 млн осіб все місто було обклеєне плакатами «Ігор нескорених». «Скрізь — прапори. Ти йдеш містом із лейбою Invictus, а з тобою люди фотографуються. Згодом до нас підходили іноземці і питали: «Що там у вас відбувається в Україні?» Ми розповідали. Вони переважно знають, що у нас — війна. Американці, британці, грузини, прибалтійці, австралійці також у нас питали, чи справді на Сході присутня Росія, який формат операцій, чому АТО, а не повномасштабна війна, як проходить реабілітація», — ділиться вояк.
Прогулянка Сіднеєм: із синьо-жовтими та червоно-чорними стягами
Хлопець також розповів, як українські збірники гуляли Сіднеєм із синьо-жовтими та червоно-чорними прапорами. «Наш капітан розповів українцям, котрі зараз мешкають в Австралії, що зараз в Україні поруч із синьо-жовтим вивішують і червоно-чорний прапор. Цю інформацію вони сприймали удвічі приємніше», — згадує парубок. Він не приховує: ті українці, котрі виїжджали до Австралії у 30-40 рр. ХХ ст., були раді, що, зокрема, те, за що вони боролися, прапор УПА, задля чого були змушені втікати тоді від більшовиків, наступні покоління зуміли зберегти.
«Слава Україні»» — «Героям слава!» чули повсюди»
Відтак збірників наша австралійська діаспора підтримала гідно. Богдан, котрий змагався у бігу та плаванні, відчув її сповна. Хоча перед дистанціями був сконцентрований. «Напередодні поїздки до Сіднею не обіцяв нічого. Казав, що їду показати те, чого навчили тренери. Допомагав армійський досвід. Навіть підсвідомо. Адже під час служби треба було тримати себе у формі, аби скласти військово-спортивний комплекс вправ. Та там, коли не складав нормативи, не отримував премії. А тут легше, хоча мандраж був. Та ти розумієш: це спортивні змагання. Ти не йдеш зараз на якесь військове завдання. По тобі ніхто не стрілятиме. Ти залишишся живим. І навіть можеш здобути медаль», — розповідає Оксентюк.
Відтак він вирішив довести перш за все самому собі, на що здатен. «Тим більше, що всі змагання проводили в олімпійських об’єктах. Квитки коштували по 300 доларів, і всі розкупили. А ще, коли виходиш на дистанцію і відчуваєш шалену підтримку української діаспори, розумієш, що від тебе очікують перемоги! Бо «Слава Україні» — «Героям слава!» чули повсюди», — пригадує він.
У скарбницю збірної України — аж три медалі
На Іграх Богдан Оксентюк зумів здобути «золото» у легкій атлетиці (у бігу на 1 500 метрів), а також «срібло» та «бронзу» у плаванні (50 та 100 метрів вільним стилем).
Проте на змаганнях «здобув» ще одну важливу річ. «На Іграх укотре, дивлячись на інших наших воїнів, зрозумів: не варто жаліти себе і здаватися. Хоча всі ми — люди і хочемо бути поблажливі до себе. Однак, коли бачиш, що людина без рук чи без ніг пливе, біжить, це закарбовується у пам’яті. І ти думаєш: «Як? Ти себе жалієш, а цій людині ж удвічі важче». З нами ж у команді були хлопці, що не мали двох ніг чи руки. І вони сміються зі себе», — розповідає Богдан.
Він не без гордості згадує: «Наші хлопці, котрі втратили ноги на війні, із протезами нижчого класу виступали на рівні військових із інших країн, котрі мають протези нового покоління. І далеко не гірше виступали». Та додає: «Й узагалі: якщо порівнювати Австралію й Україну щодо зручності проживання людей із інвалідністю, там усе інакше. Наприклад, басейн лише на першому поверсі. А не так, як у нас, що людині з інвалідністю треба підійматися на другий поверх. Вся транспортна інфраструктура обладнана так, що зупинки — на рівні з транспортом. В автобусах діють спеціальні пандуси».
Військовий чи підприємець?
Тепер уже чемпіон “Ігор нескорених” Богдан Оксентюк упевнений: військові, котрі отримали поранення під час бойових дій, обов’язково мають братися за нові для себе справи. «Головне — не боятися. Зокрема, брати участь у відборі на Ігри. Хочеш — займайся підприємницькою діяльністю. Вийде — добре. Не вийде — отримаєш досвід», — каже він.
Сам же ковелець остаточно з майбутнім ще не визначився. Поки що медалі “Ігор нескорених” знайшли удома почесне місце, а Богдан закінчує юридичний факультет Харківського національного університету імені В. Н. Каразіна, намагається збагнути: чи повертатися на військову службу чи знайти свою дорогу у цивільному житті. У планах — навіть думки про відкриття власного кафе у Львові. Проте зараз чоловік і батько маленької дівчинки точно знає одне: готовий ділитися досвідом зі своїми наступниками — тими, котрі вже 2019 року представлятимуть Україну на “Іграх нескорених”. Особливо, якщо ці міжнародні змагання відбуватимуться в Україні.
Марія Волошин